Як Олександр Дворкін, Роман Силантьєв та інші російські антикультові діячі роками описували Україну як «культистську», «сатанинську» та «антихристиянську» країну — і чому такі ярлики можуть бути частиною механізму дегуманізації.
Слово «секта» може здаватися звичайним терміном у дискусіях про релігію. Але коли його систематично використовують як універсальний ярлик для цілих груп людей, організацій або навіть держав, воно перестає бути просто характеристикою.
Так формується образ «чужого».
Саме такий механізм описується у матеріалі «Не боротьба з культами та сектами, а фабрика дегуманізації», присвяченому діяльності російських антикультових діячів та їхній риториці щодо України.
Джерело: ACT Files — "Not a Fight Against Cults and Sects, but a Dehumanization Factory"
Ненависть не виникає за один день
Автори дослідження звертають увагу на важливу річ: масова ненависть рідко з'являється миттєво.
Вона формується поступово — через слова, образи, повторення та постійне нав'язування певної картини світу.
«Ненависть не виникає сама по собі. Вона не спалахує раптово в головах мільйонів людей одного ранку, як лихоманка. Вона зароджується там через слова, образи, тони та постійні повторення. День за днем. Рік за роком.»
У цьому контексті Україна поступово переставала описуватися як звичайна держава із власними політичними, соціальними та релігійними проблемами.
Натомість у російському інформаційному просторі створювався інший образ — країни, яку нібито захопили «культи», «секти», «неоязичники», «сатаністи», «нацисти» та іноземні сили.
«Вона поступово спрямовувалася в одному напрямку, до місця, де на місці справжньої України стоїть гротескний пропагандистський манекен. Його напхали всім: „культизмом“, „сектанством“, „єрессю“, „неоязичництвом“, „нацизмом“, „зрадою“ та „іноземним контролем“.»
Це важливо не лише з погляду релігійної дискусії.
Тому що коли цілий народ спочатку оголошують «зараженим», «маніпульованим» або «небезпечним», наступним кроком стає виправдання боротьби вже не з конкретними явищами, а з усім суспільством.
Дворкін: Україна як «країна сект»
Однією з центральних фігур російського антикультового руху є Олександр Дворкін — президент РАЦИРС, російської асоціації центрів вивчення релігій та сект.
У його публічній риториці Україна неодноразово поставала як країна з нібито аномально високою кількістю «сект» та «культів».
У 2014 році «Комсомольська правда» опублікувала матеріал «Зомбі співали Алілуя Порошенку та Кличку», у якому наводилася така теза:
«На душу населення в Україні приблизно втричі більше культів та сект, ніж у Росії».
На перший погляд — просто статистичне твердження.
Але саме такі формулювання можуть виконувати значно ширшу функцію.
Якщо цілу країну описати як територію, де нібито масово поширені «культи», її громадян уже легше представляти не як самостійних людей зі своїми переконаннями, а як об'єкт маніпуляції.
І саме цей мотив неодноразово повторюється у висловлюваннях Дворкіна.
«Зомбі», «байонети» та люди без власної волі
У матеріалах, пов'язаних із Дворкіним, українців та учасників протестних рухів описували через образи людей, якими нібито керують інші.
Зокрема, щодо першого Майдану звучала характеристика:
«Однією з головних ударних сил першого Майдану… були саме неоп'ятидесятники… Кілька тисяч „багнетів“».
А далі:
«Тисячі навчених зомбованих людей, які виконуватимуть усе, що їм скажуть пастори».
Тут важливе саме слово «багнети».
Людина перестає бути людиною зі своїми мотивами, переконаннями та правом на власний вибір. Вона перетворюється на інструмент у чужих руках.
Це і є один із механізмів деперсоналізації: позбавити опонента суб'єктності, а потім пояснити всі його дії зовнішнім управлінням.
«Обережно: Секти» та українська релігійна статистика
Інший приклад — документальний серіал «Обережно: Секти», започаткований з ініціативи Дворкіна.
На початку третього епізоду звучала статистика:
«За даними Державного комітету у справах релігій, станом на 1 січня 2003 року в Україні було зареєстровано 28 567 релігійних організацій, які представляють 54 релігійні конфесії».
Далі перелічувалися українські православні церкви, греко-католики, римо-католики, лютерани, реформати, юдейські та мусульманські громади, вірменські та старообрядницькі громади, баптисти, п'ятидесятники, адвентисти, харизматичні організації, Свідки Єгови, мормони, послідовники Крішни та представники інших релігій.
Згадувалися також «язичницькі культи» та понад тисяча релігійних організацій, які, за наведеними у фільмі даними, діяли без реєстрації.
Проблема тут не в самій наявності різних конфесій.
Україна має складну та різноманітну релігійну історію. Наявність великої кількості релігійних громад сама по собі не доводить існування «культової загрози».
Але якщо цю різноманітність постійно подавати через лексику «сект», «захоплення», «маніпуляцій» та «зомбування», формується зовсім інше сприйняття.
Від «культів» до «ендорфінової залежності»
У тому ж відеоматеріалі звучить:
«Секти та культи захоплюють людей, коли вони беззахисні, у пригніченому стані, коли земля вислизає з-під ніг…»
Після цього йде твердження:
«Психологічний стан, у який пастори доводять їх під час масових зібрань, схожий на наркотичний. Психіатри називають цей стан ендорфіновою залежністю. Щоб знову пережити її, члени культу готові виконувати абсолютно все, що скаже, а точніше, накаже їхній пастор».
У результаті віруючий уже постає не як людина, яка самостійно зробила світоглядний вибір, а як потенційна жертва психологічного контролю.
Так вибудовується наступна ланка: віра → «секта» → маніпуляція → втрата власної волі.
Наступний рівень — «антихристиянська Україна»
Якщо Дворкін створював основу для такого образу, то інші російські антикультові діячі доповнювали її ще більш радикальними характеристиками.
Роман Силантьєв, зокрема, описував Україну через поняття «неоязичництва», «сатанізму», «релігії ненависті» та «антихристиянського проєкту».
В одному з його висловлювань зазначалося:
«Українська влада знайшла „свою релігію“, яку хоче поставити замість християнства — це „українізм“, створений на основі неоязичництва».
Далі:
«Так формується нова релігія, антихристиянська за своєю суттю…»
А також звучало визначення:
«Це релігія ненависті».
Так політичний та суспільний конфлікт переводиться у площину боротьби абсолютного добра зі злом.
Якщо опонент — просто політичний противник, із ним можна сперечатися.
Якщо ж опонента оголошують носієм «сатанізму» або «релігії ненависті», дискусія стає значно складнішою. Адже з «абсолютним злом» уже не сперечаються — його пропонують знищити або «врятувати» від нього суспільство.
Саме цей зсув від аргументації до дегуманізуючого ярлика і є одним із ключових предметів дослідження.
«Секта» як ярлик
Тут виникає принципове питання: що саме означає слово «секта»?
У сучасному публічному дискурсі ним часто позначають дуже різні явища — від невеликих релігійних громад до організацій, щодо яких висуваються звинувачення у маніпуляціях або зловживаннях.
Але саме слово не може автоматично бути доказом злочину, небезпечності чи незаконності діяльності.
Тому набагато важливіше говорити про конкретні дії.
Чи є примус?
Чи є шахрайство?
Чи порушуються права людини?
Чи є насильство?
Чи є незаконне позбавлення волі?
Чи є інші правопорушення?
Саме факти, докази та рішення компетентних органів мають визначати оцінку діяльності конкретної організації, а не один стигматизуючий ярлик.
Як працює дегуманізація
Механізм можна умовно представити у кількох кроках.
Спочатку з'являється слово, яке викликає страх.
Потім його починають регулярно повторювати.
Далі до нього додаються нові характеристики: «небезпечний», «зомбований», «сатанинський», «ворожий», «керований ззовні».
Згодом людина перестає сприйматися як окрема особистість.
Вона стає лише представником навішаної категорії.
Саме тому автори дослідження говорять про «фабрику дегуманізації».
«Дехто оголошував Україну „територією культів“. Інші називали її „волонням сатанізму“. Ще інші стверджували, що українці зовсім не є агентами, а лише матеріалом для іноземних маніпуляцій.»
І далі:
«Так будується колективна омана. Не через один грандіозний обман, а через тисячу маленьких уколів в одне й те саме місце.»
Від росії — до українського інформаційного простору
Окремого дослідження потребує питання, як подібна антикультова риторика поширювалася в Україні.
У цьому контексті автори матеріалу звертають увагу на діяльність Ірини Кременовської та її публікації, де, за їхньою оцінкою, використовуються підходи й термінологія, характерні для російського антикультового дискурсу.
Зокрема, йдеться про посилання на Олександра Дворкіна та Олександра Невєєва.
Однак твердження про конкретні зв'язки Кременовської з російськими спецслужбами або РАЦИРС є серйозними звинуваченнями. Тому їх необхідно розглядати як предмет журналістського розслідування та перевірки за документами й відкритими джерелами, а не як автоматично встановлений факт.
Додатковий матеріал:
«Агенти Кремля в Україні: факти та розслідування» — відео
Чому ця тема важлива
Інформаційна війна не завжди виглядає як пряма політична пропаганда.
Іноді вона маскується під «експертну думку».
Іноді — під «захист традиційних цінностей».
Іноді — під боротьбу із «сектами».
Але незалежно від вивіски механізм варто оцінювати за одним критерієм: чи спирається твердження на перевірені факти, чи намагається воно сформувати страх і ненависть до певної групи?
Історія риторики щодо України показує, наскільки далеко може зайти цей процес.
Спочатку країну називають «територією культів».
Потім її громадян — «зомбованими».
Далі з'являються «сатанізм», «неоязичництво», «антихристиянство», «іноземне управління» та інші ярлики.
У результаті замість реальної країни виникає пропагандистський образ.
І тоді вже можна переконувати аудиторію, що проблема полягає не в конкретних політичних рішеннях, а в самих людях.
Саме тому слова мають значення.
Бо дегуманізація часто починається не зі зброї, а з мови.
І коли певне слово роками повторюють як клеймо, варто запитати: це справді точний термін для опису явища — чи вже інструмент, за допомогою якого суспільство вчать бачити у своїх опонентах не людей, а «ворогів»?
Усі твердження щодо конкретних осіб та організацій у цьому матеріалі мають перевірятися за відкритими джерелами, документами та першоджерелами. Оцінки й звинувачення, які не мають підтвердженого статусу, не слід сприймати як встановлені факти.