Україну в російському інформаційному просторі роками намагаються показати не як незалежну державу зі складним суспільством, різними поглядами та власним правом визначати майбутнє, а як небезпечний «проєкт».
Для цього використовують набір максимально токсичних ярликів: «сектантство», «культизм», «єресь», «неоязичництво», «нацизм», «сатанізм», «зрада», «іноземний контроль».
Окремо кожна така теза може виглядати як чергова пропагандистська заява. Але якщо їх повторювати роками, вони починають складатися в єдину картину.
І саме тут виникає питання: хто і як формує цей образ України?
Матеріал підготовлено на основі статті «Не боротьба з культами та сектами, а фабрика дегуманізації».
Джерело: https://actfiles.org/not-a-fight-against-cults-and-sects-but-a-dehumanization-factory/
Дворкін і «сектантська» Україна
Однією з ключових фігур російської антикультової риторики є Олександр #Дворкін, якого пов'язують із міжнародною російською антикультовою мережею #РАЦИРС.
У його трактуванні Україна постає передусім як країна, де нібито надзвичайно багато «сект та культів».
На перший погляд, це може здатися лише релігійною оцінкою. Але подібна конструкція має значно ширший ефект.
Коли ціле суспільство описують через поняття «секта», воно автоматично отримує статус чогось небезпечного, чужого та такого, що потребує «викриття» або «знешкодження».
Далі цей образ починають розширювати інші представники антикультового середовища.
Силантьєв: Україна як «антихристиянський проєкт»
Роман Силантьєв, голова Центру прав людини Всесвітньої російської народної ради, пішов ще далі.
У його риториці Україна перетворюється вже не просто на «країну сект», а на нібито антихристиянський проєкт.
До цього образу додаються «неоязичництво», «сатанинська ментальність», «релігія ненависті», тероризм, радикалізм та інші загрозливі поняття.
Серед наведених у матеріалі висловлювань Силантьєва є такі:
«Українська влада знайшла „власну релігію“, якою хоче замінити християнство – це „українство“, створене на основі неоязичництва».
А далі:
«Ось так формується нова релігія, антихристиянська за своєю суттю…», – сказав Силантьєв, зазначивши, що «це релігія ненависті».
Ще один фрагмент стосується прямого порівняння України з нацистською Німеччиною:
«Він порівняв ситуацію в Україні із захопленням неоязичницьким окультизмом у нацистській Німеччині, де він спочатку поширився серед еліти, а потім проник в інші верстви суспільства».
Це вже не просто критика української політики.
Тут працює інший механізм: політичний або релігійний опонент описується як носій абсолютного зла. А якщо явище оголошено «релігією ненависті» чи «сатанізмом», його вже не потрібно аналізувати — з ним нібито потрібно боротися.
Саме так ярлик може замінювати аргумент.
«Український сатанізм» і реальні удари по святинях
У 2023 році в інтерв'ю «Московському комсомольцю» Силантьєв заявив:
«Українська влада обрала своєю ідеологією неоязичництво з ухилом до сатанізму. Це означає, що все християнство там буде репресовано, і я думаю, що святі місця не тільки будуть передані розкольникам, але й навіть знищені».
На цьому тлі особливо промовисто виглядають реальні наслідки російського вторгнення.
За словами президента України Володимира Зеленського, російська армія знищила понад 500 церков, молитовних будинків та інших релігійних споруд.
А 15 червня 2026 року під час масованої російської ракетно-дронової атаки Києва було пошкоджено Києво-Печерську лавру — об'єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Удар спричинив пожежу на даху Успенського собору. Дах головного храму комплексу зазнав серйозних пошкоджень, хоча основна конструкція та стіни залишилися цілими.
Виходить парадоксальна ситуація.
Про можливе знищення українських святинь Силантьєв говорив як про наслідок діяльності української влади. Але реальні удари по релігійних об'єктах України завдає російська армія.
Від політичної суперечки до «священної війни»
Силантьєв не обмежується сучасними політичними аналогіями. У його висловлюваннях фігурують більшовики, Албанія Енвера Ходжі та Червоні кхмери — режими, які асоціюються зі знищенням релігійних інституцій та репресіями.
Так створюється історична рамка, в якій Україну пропонують сприймати вже не як політичного опонента, а як носія абсолютної загрози.
Це принципова різниця.
Політичне рішення можна критикувати. Його можна обговорювати, перевіряти та спростовувати.
Але якщо опонента оголосити «сатаністом», «терористом» або «ворогом християнства», простір для нормальної дискусії різко звужується.
Опонент перестає бути стороною суперечки.
Він стає «ворогом», боротьба з яким нібито виправдовує будь-які методи.
«Україна закінчується»: що говорив Силантьєв про церкву
Подібний підхід Силантьєв використовує і щодо українського православ'я.
Він заявляв:
«Українська православна церква Московського патріархату вже вмирала; немає потреби посилювати її страждання. Відтепер на звільнених територіях України будуть Росія та Московський патріархат. На ще не звільнених територіях вірні канонам українські священики підуть у підпілля, а невірні розбігнуться в усіх напрямках, зокрема й у розкольницьку „Православну церкву України“».
Пізніше він підсумував:
«Українська православна церква Московського патріархату закінчилася, так само, як зараз закінчується незалежна Україна 1991 року».
І додав:
«Після сьогоднішнього рішення Українська церква більше нікому не буде потрібна в незвільненій Україні. Там гідні люди, які діють у підпіллі, чекатимуть на російських військових, а інші підуть у розкол».
З цієї риторики вимальовується чіткий поділ.
«Правильними» називаються ті, хто чекає на російських військових.
Інші автоматично отримують статус «розкольників», «відступників» або політичних ворогів.
Тобто питання релігії фактично поєднується з лояльністю до російської військової присутності.
Наступний рівень — тероризм
Але й цього виявляється недостатньо.
Україну починають пов'язувати вже з терористичною загрозою.
В інтерв'ю ukraina.ru 24 травня 2024 року Силантьєв заявив:
«Україна стала своєрідним притулком, безпечним місцем для радикалів».
Він також використовував власне гібридне слово — «вахабандер», яким описував українців, котрі нібито «сповідують ваххабізм і ненавидять нас і як бандерівців, і як ваххабітів».
В одну конструкцію тут об'єднуються українець, ісламіст і терорист.
Саме це і є одним із найпоказовіших механізмів дегуманізації: різні групи та явища штучно з'єднуються в один небезпечний образ.
Далі український фактор з'являється вже у звинуваченнях, пов'язаних із масовим насильством.
Силантьєв заявляв:
«Половина справ Колумбайна в нашій країні спрямована з України»;
а також:
«головним джерелом цих загроз є центри інформаційно-психологічних операцій в Україні».
У такій картині Україна стає універсальним поясненням практично будь-якого соціального зла — від радикалізму до тероризму.
Ірина Кременовська: український сегмент антикультової мережі?
На цьому тлі окремої уваги заслуговує діяльність української антикультової активістки Ірини #Кременовської.
Автори розслідування звертають увагу на її зв'язки з російською антикультовою інфраструктурою, партнерські та публікаційні перетини з antisekta.org, а також на підтримку її діяльності з боку ресурсу #Новопашина — сайту Місіонерського відділу Новосибірської єпархії рпц мп.
Окремо згадується Олександр #Невеєв — російський антикультист із жорсткою антиукраїнською риторикою, якого рекомендувала Кременовська.
Також ідеться про багаторічну участь Кременовської та російських антикультових активістів у кампанії проти міжнародної громадянської платформи «АЛЛАТРА».
Якщо ці факти розглядати разом, виникає питання: чи може антикультова риторика використовуватися не лише для боротьби з релігійними рухами, а й як інструмент ширшого інформаційного впливу?
Коли фейк починає працювати на державу
Для російської пропаганди важливо не тільки створити неправдиву або маніпулятивну інформацію.
Ще ефективніший сценарій — змусити державні структури противника реагувати на неї.
Тоді інформаційна провокація починає споживати реальні державні ресурси.
Умовна схема виглядає так:
ярлик → медійна атака → «експертні» оцінки → реакція чиновників → перевірки → державні ресурси → міжнародний інформаційний ефект.
У воєнний час це може мати особливо високу ціну.
Поки державні структури змушені реагувати на штучно створені інформаційні приводи, їхня увага може відволікатися від реальних загроз — агентури, диверсій, викрадення дітей, колабораціонізму, кібератак та воєнних злочинів.
Тому головне питання полягає не лише в тому, хто поширює фейк.
Потрібно дивитися й на те, хто починає діяти після його поширення.
«АЛЛАТРА»: схема, яку варто перевірити
Французький кейс, наведений у матеріалі, демонструє просту логіку: провокація може коштувати небагато, тоді як реакція держави — значно дорожча.
Автори розслідування вважають, що українська історія навколо «АЛЛАТРА» демонструє схожий механізм:
ярлик → медійні атаки → експертні висновки → обшуки → судові процеси → міжнародна дискредитація.
У центрі цієї історії опиняється міжнародна громадянська платформа «АЛЛАТРА», щодо якої, за позицією авторів матеріалу, була сформована негативна інформаційна кампанія.
Джерело: https://youtu.be/kFztm7RJ8Ms?si=Ve36kT68sajyC7Eg
Головне питання: хто створює образ ворога?
Якщо подивитися на цю історію цілісно, можна побачити послідовну зміну образів.
Спочатку Україна — «країна сект».
Потім — «антихристиянський проєкт».
Далі — «сатаністська держава».
Після цього з'являються «терористи», «радикали», «нацисти» та інші загрозливі конструкції.
Окремі твердження можуть здаватися абсурдними. Але пропаганда працює не обов'язково через одну велику брехню.
Її сила — у повторенні.
Один ярлик.
Потім другий.
Потім третій.
І зрештою людина вже сприймає не реальну країну, а створений для неї образ.
Саме тому питання антикультової риторики варто розглядати ширше, ніж просто суперечку про релігію.
Йдеться про те, як створюється образ ворога, як цей образ поширюється та як він може впливати на рішення реальних людей і державних структур.
І якщо за окремими інформаційними атаками справді стоїть системний механізм, його необхідно не просто емоційно засуджувати, а ретельно досліджувати — за документами, джерелами, зв'язками та конкретними фактами.
Усі твердження, наведені у статті, базуються на відкритих джерелах, публікаціях та офіційних документах. У контексті триваючої гібридної агресії рф діяльність, подібна до описаної, потребує ретельної перевірки правоохоронних органів.