Країни — це як люди. Кожна, не дивлячись на зовнішню схожість, має свою особисту історію, яка її відрізняє від інших і болить якось по-особливому. Так, подорожуючи містами Франції, ви майже не знайдете там пам'ятників Другої світової війни. Франція — одна із тих щасливих європейських країн, яку не стерло з лиця землі нацистське лихо і яким вдалося зберегти більшість свого культурного насліддя. Якою ціною — роки по тому вже не має значення.

Для французів ця війна пройшла у тихому спротиві із красивою назвою La Résistance, який, нібито намагаючись компенсувати безславний її початок капітуляцією, надав іншого сенсу і затьмарив у свідомості все зайве — все те, про що хочеться забути. Те, як після зради маршала Петена фашисти тріумфальною ходою пройшлися Єлисейським бульваром, увійшовши до серця Франції крізь ту ж таки Тріумфальну арку. Та сьогоднішній Егзагон згадує про це інакше. Ця дивовижна країна вміє — як жодна інша — вгледіти всепрощаючий патріотизм на будь-якій сторінці свого минулого і навіть теперішнього, і тисячі таких сторінок неминуче опиняються на поличках пантеону національної гордості. Країна героїв. Така ідентична формула цього народу, і хтозна, може завдяки їй Франція — це Франція.

Натомість увагу привертає величезна кількість мемориалів, присвячених Першій світовій, адже саме ця війна була для французів найстрашнішою. Саме тоді вони зазнали найбільших людських втрат за ХХ століття. Щороку країна шанує пам'ять своїх загиблих poilus (волоханів). Цим лагідним прізвиськом називали — уже після війни — французьких солдатів Першої світової на знак мужності, бо в умовах «окопного життя», без можливості поголитися, вони швидко перетворювались на «волоханів». Тому слово «війна» у Франції інтерпелює її громадян шукати у лабіринтах колективної пам'яті спогади саме про страшні роки 1914-1918. Спогади, які з часом втрачають гостроти і виразності, і у яких нині вже немає живих свідків. Сьогодні — це просто пам'ять.

Іспанія теж не побачила в обличчя страхіть Другої світової — їх затьмарила громадянська напередодні, що вгризлася нестерпним болем у її серце. Страшна війна світоглядів, із репресіями і концтаборами, і яка так до кінця ніколи й не скінчилася. Пікассо, цей іспанський геній, що під паризьким небом марив батьківщиною, але так більше ніколи і не торкнувся її берегів, втілив весь жах тих подій у найвідомішому полотні століття під назвою «Герніка». Нічим не примітне біскайське містечко у країні басків стало сценою жорстокого бомбардування німецьким Condor та італійським Regia Aeronautica за наказом генерала Франко. Знищення Герніки у квітні 1936-го не мало жодної стратегічної важливості, окрім нагнітання терору. Так поширювалася пропаганда про необхідність збройного повстання проти комунізму, надиханого Москвою. Тоді частина Іспанії вже прониклася республіканською мрією, коли друга її частина жила створенням нової імперії, і — розірвавши серце навпіл, назавжди тавруючи його криваві шматки непримиренністю — одні стали республіканцями, інші — франкістами. Цю розірвану іспанську душу втілив у символічні рядки Антоніо Мачадо: «одна з цих двох Іспаній мусить холодіти твоє серце». Написані у 20-тих, вони стали пророцькими. Та навряд чи поет міг тоді знати, що незабаром загине за республіку в екзилі, і що по тому його пошматована Іспанія — та, що його вбила — називатиме його своїм великим сином.

Дегуманізація супротивника та насилля стали останніми штрихами до страшної картини.

І як би інтелектуали та історики сьогодні не намагалися зрівняти ці грубі мазки, для звичайних людей — очевидців та нащадків — візія тих почасту нелюдських подій зводиться до напрочуд неделікатного підбиття рахунків: хто кого більше вбив та замордував. Історичний аналіз наразі поступається пропаганді.

Іспанія не рясніє грандіозними пам'ятниками громадянській війні, тому що її історична пам'ять ще досі у пошуку своїх героїв, так і не наважуючись принаймні назвати катів. І вона про це не хоче говорити надто голосно, наче боячись роз'ятрити приспаний біль. Звичайно, ви знайдете там музеї і меморіали, безліч документалістики та цілий напрямок мистецтва. А також особливо болючі точки на її тілі, як то берега каталонського Ебро — маркера останньої визначальної і найзапеклішої битви, де остаточно визначилась приречена доля республіканців. Непримітні літери на маленьких металевих табличках, що там можна побачити, закарбували згадку про те, що й досі відлунює болем так само, як і тоді — розкидане по обидва боки тихого Ебро — двох Іспаній. І вже давно відбудовано міст, але він так до кінця і не з'єднав дві барикади в одній душі, хоча вже й поєднані одним горем.

І водночас із пам'яттю для одних, існує паплюження її іншими — і дотепер вшанування франкізму у пам'ятниках, назвах вулиць, меморіальних табличках не є чимось шокуючим. (Українцям, що десятками років крокують проспектами Жукова і вулицями Леніна, це має бути до болю впізнаваним...) Найяскравішим знущанням над пам'яттю є напевне мавзолей диктатора у Долині Полеглих, похованого із почестями героя — поряд із тими, кого він знищив.

Справжнього умиротворення під час демократизації так і не відбулося. Незагоєна рана, тепер із каталонським конфліктом, знову закровила. Принаймні одна із частин не бажає примирення: адже після Франко ніхто не перепросив за злочини проти людства, нікого не було покарано на жодному судовому процесі, на кшталт Нюрнберзького. Так, кому доведеться мандрувати сонячними узбережжями гостинної Іспанії, просто подумайте про це — тому що сама вона вам цього не скаже, тримаючи свій біль далеко в глибині. Це і буде найкращим вшануванням.

А от Польща — одна з країн, яку Друга світова розтерзала-випалила вщент, ледь не залишивши натомість нестерпну чорну пляму на мапі. Мільйони живих людей — цілу країну — було кинуто у пащу хижому звіру. На очах у всього світу її зрівнювали з землею солдатські чоботи і гусениці танків — і фашистські, і радянські. Війна там зробила все, що тільки може охопити значення цього слова — вона буквально винищила усе живе, збудувавши на руїнах концтабори. Найбільша нелюдськість ХХ століття — голокост — теж випала здебільшого на її долю. Неймовірно, як цей народ уцілів взагалі. На руїни перетворились цілі міста і села. Так, у Варшаві майже немає старого міста, як і багатьох інших містах. Це вражає того, чиє око звикло до багатого культурного насліддя вікової Європи, неушкодженого війною. Але Варшава, як і Берлін — тепер модерні. Та серед цього нового, коли здається — ну що тепер тут може нагадувати про далеку трагедію, все одно вона проступає на тлі модерну — пам'ятками на кожному кроці. Ніхто нічого не забув. Тому подорож історичною Польщею охоплює крижаним холодом вздовж хребта, завмираючи колючим жужмом у серці. І поляки знають, чому мають нести цю пам'ять через десятки літ — аби раптом не забути, що нескореним народам саме так доводиться платити за свою свободу. І вони це пам'ятають.

Україна звична до братських могил та пам'ятників загиблим у Другій світовій, вони є чи не у кожному селі. Вона бачить вологі очі ветеранів щороку на 9-те травня, в її надрах ще й досі знаходять артефакти — навмисно шукаючи чи випадково, копаючи картоплю на городі. Це лихо було настільки великим, що його було доста кільком поколінням. Наша суспільна пам'ять ще крутить у голові ту моторошну чорно-білу картинку, що так безцеремонно вдерлася в неї з екранів, книжок і музеїв — та з розповідей очевидців, і яка із плином часу — неминуче — стає все більш розпливчастою.

Проте тепер українці прагнуть все ж таки її переосмислити, відійшовши від радянської міфізації і пропаганди. Для нас, на відміну від Росії, ця війна не була перемогою над світом. (Яка ж сучасна цивілізована країна хизуватиметься мільйонами вбитих і закатованих громадян?) Для України, ментальності якої ніколи не був притаманний воєнний апофеоз, це була ще одна світова трагедія із колосальними втратами, яка їй дісталася після інших лихоліть — громадянської, Голодомору, червоного терору... Нас нічого не оминуло. І ми теж маємо пам'ятати все те, що з нами було у нашій боротьбі за волю. І у цьому ми нагадуємо Іспанію, бо так остаточно й не прийшли до тями від нашої історичної амнезії. Бо наше до кінця невирішене минуле нас таки наздогнало, коли, прокинувшись, українське серце зробило вибір на користь життя.

Минулий біль перемістився на сучасність, гостро вибухнувши із новою силою. Сьогодні війна, на жаль — це наша реальність. І наша Герніка — полотно не богемного Пікассо, а земних чоловіків і жінок, які рятують звичайні людські життя, ризикуючи своїм. Щодня. Коли все скінчиться — а хочеться вірити, що так і буде — з'явиться багато меморіалів, фільмів і книжок — всього того, що здатне закарбувати у колективну пам'ять те, чим була для нас ця війна.

Ніхто не знає, як саме це буде, тому що ми це переживаємо в реальному часі, без часо-просторової дистанції, яка так спритно все розставляє по місцях. Наразі ми знаємо точно одне — маємо вистояти і перемогти. І ми так відчайдушно кричимо про своє лихо всьому світові — для нас таке очевидне — але байдужий світ заклопотаний своїми справами.

У кожного своя власна рана, що болить якось по-особливому, і безперечно — здається болючішою, ніж у інших. Та все ж коли страждання стає забагато для всіх, воно виходить з берегів, перетворюючись на універсальний, загальнолюдський біль. Одного разу, аби захистити людей від такого світового лиха і загоїти спільну рану, і було створено Європейський Союз. Європу відбудували, але вона назавжди змінила своє обличчя. І досі є слова, які звучать однаково моторошно для будь-якого європейця — голокост, Аушвіц і багато інших. Проте людство має властивість напрочуд швидко все забувати.

Сьогоднішня інертна Європа із безхмарним небом над головою не хоче думати про можливий буревій. Страшні війни чомусь не стали для неї уроком — і вона вперто не хоче зважати на те, що спокій дуже вразливий. Так, наче вона забула за своєю комфортністю і влаштованістю про всі ті цінності, якими жила протягом десятків років — мир, співпраця, солідарність… Нині її більш бентежить зубожіння, в якому вона звинувачує мігрантів, та інші проблеми матеріального порядку. Так, к приміру, німці, які три покоління жили відчуттям своєї провини перед світом за Другу світову війну, тепер вибухнули націоналізмом. І не лише вони — чимало європейських країн поглинула хвиля правого популізму. Цінності перемістилися, схрестивши мечі в одвічній боротьбі між матеріальним та духовним.

Така інфантильна Європа у стадії кризи пасивно рефлексує, що проти хуліганів можна використовувати ті ж пацифістські методи апеляції до всього загальнолюдського, які б вона застосовувала до самої себе, цивілізованої. Протистояти якось інакше хуліганам зі сходу, ніж розумними промовами про високі матерії очкарика-нерда, вона не придумала. Бо простіше сховатися на безпечній відстані за мовчазною стіною, аби не розлючувати скаженого мішку, у якого в одній кишені — горілка, а в іншій — ядерні ракети. Навіть якщо доведеться злити Україну в його безмежні болота.

Все, заради чого створювалася об'єднана Європа, тепер виявилося найбільшою порожнечею сучасної геополітики. Бо Крим — це і є Судети.

І світ мовчить. П'ять років війни, десятки тисяч загиблих і покалічених, понад мільйон переселенців і біженців, і ніколи не порахувати скільки розтерзаних душ і понівечених доль. Але у західних виданнях майже не знайти нічого про нашу забуту війну. Лиш короткі вкраплення про «конфлікт», де як правило, лаконічні факти без аналітики, викладені як консерви без етикеток на полицях магазину — якщо не знаєш, що там, то купуєш те, що тобі продають. Ніхто не розповідає про переслідування кримських татар та українців у Криму. Ніде не пишуть про те, що Україна, а значить, і Європа, знаходиться під постійною загрозою зі сходу. Десь там, якийсь там «громадянський конфлікт», що Україна має приборкати сама, але чомусь завжди там фігурує Росія. Із купою порад про «нові республіки» або про «годі віктимізму».

Можливо, ми самі доклали до цього рук. Не назвавши одразу війну — війною. Не відрізавши хірургічним жестом усе шкідливе. І забувши про власну війну. Київ дивує відчуттям безтурботності — настільки важко повірити, що крокуєш Хрещатиком у воюючій країні. Але хочеться вірити, що про загрозу нашому існуванню пам'ятає кожний — і хто йде в той момент поряд зі мною, і десь у карпатському селі, і далеко у канадському Едмонтоні — де завгодно — там, де є українська душа. Бо поки вона є — ми живі.

Так, життя йде своїм нестримним кроком — як і має бути. Якщо б життя переставало кожного разу коли війна, людство б уже не існувало. І під час війни треба жити. Тільки при цьому важливо знати, чим ти живеш. І не дозволити приспати українську душу. І пам'ятати про те, що головний центр пам'яті у нас у серці, а не в музеях.

Ми ще не знаємо, скільки всього нам ще буде. Нехай нам просто стане мудрості і сил вистояти. Нехай більше не буде нічого страшного. Нехай ніколи жодному українському Пікассо не доведеться втілювати нещастя свого розтрощеного народу в «Герніку».

***

...Коли, 1936-го року, Пікассо, який спав із республіканським прапором під подушкою, на виставці у Парижі показав світові свою роз'ятрену душу — «Герніку», до нього підійшов німецький офіцер і запитав, вказуючи на картину:

- Це ви зробили?

- Ні, це зробили ви, — відповів художник.

Версія «Герніки» Васко Гаргало після бомбардування Сірії. Джерело: Lamono