Вище неба тільки ти
Вулиця дихає майданом, чорне дзеркало випльовує порожню перемогу, яка ще вчора була зрадою. Зростаюча відстань між вулицею та картинкою на екрані невідворотно робить битву за інтерпретацію реалій ще запеклішою. Карколомна революція невігластва ось-ось торкнеться червоних ліній, що їх вперто вимальовує Майдан у ці осінні дні. Нічого нового. Булава у тремтячій руці і лаври на чужій голові — так буває, коли головним дядьком країни стає не Мазепа і не Цезарь. І не дивно, коли за дилетантство потім платить не богоподібний, а вся країна — і та, що його жадала, і та, що йому опиралася.
А як же відповідальність? Цілком слушно — тільки б ще остаточно зрозуміти, що все це означає для геніїв комунікації із комунікацією на нулі. І ми знову додумуємо, намагаючись осягнути аматорську гру за допомогою професійної аналітики, так, наче йдеться про справжню політику. Неможливо пояснити за правилами здорового глузду те, що взагалі існує всупереч будь-яким правилам. Тому не варто дивуватися, коли горе-гетьман не чує народ, не бачить країну і не вважає за потрібне звітувати ні перед ким: з висоти позначки "73" все стає непомітним. Там, у піднебессі, є свої закони, які колись створив один дотепник аби керувати тими, що ходять по землі. Перший з них якраз і є — ніколи не брати на себе відповідальності.
Саме тому ніхто не збирається ні за що відповідати. А за що таким, як він відповідати — якщо їх і обирають такі самі безвідповідальні любителі магічного реалізму? Тому, виходячи з цього, все, що зараз постає перед нашими ошелешеними очима, не є чимось іншим, як наслідками такої безвідповідальності і невігластва. Чого ще можна було чекати від того, хто залетів у серця мільйонів голубом миру, завзято звинувачуючи у війні придумані утиски російської мови? І коли до голуба додався «не барига з народу», планка цінностей остаточно впала, гучно бряцнувши об підлогу. Відтепер посада президента, сама по собі, автоматично робить президентом будь-кого, кого обрав народ — хоч коня.
Прийшов, побачив, всіх зробив
Порожня картинка зійшла з плазми, як образ святого з ікони, потягнувши за собою весь початково хибний концепт під маркою революції. «Зробити їх» одразу знайшло відгук у непростій душіі українського народу, цього професійного мстителя самому собі — хтось же мав заплатити за руйнацію мрії. Чудотворний лик і досі мироточить для багатьох прихожан — спробуйте щось їм довести аргументами сучасної науки. Зелені міфотворці сумлінно дбають про те, щоб так і було надалі — на вірі тримається вся релігія. Без свого бога вони — ніхто. І тут всі засоби прийнятні, коли мова йде про обертання пастви і хрестові походи проти невірних. А таких діджиталізують у смартфоні.
Пів країни віддам за велосипед
Президент на велосипеді — це точне відображення сучасної країни: зміни без змін. Антураж, якого цілком достатньо. Ось він, будь ласка — такий простий і зрозумілий, втілення самісінького народу у плоті і крові. Дарма, що божественне начало не дозволяє йому велосипед виконувати обіцянки — втім, аж ніяк не заперечує капризи, притаманні небожителям. Будь-які питання тут недоречні, тому що він — і народ, і бог. Так було можна. І набагато приємніше зачаровано спостерігати за тим, як керманич завзято ганяє чортів по кабінєтах або розмазує інтелект по шаурмі, ніж перейматися тим, як його кепське оточення із наполегливістю мурашок розбирає країну по цеглинам. За уявний велосипед доводиться платити насправді. Невже він того вартий?
У цьому і є суть сучасної зеленотворчої міфології — перемістити смисли, змінивши картинку на екрані: дивіться, радійте і далі вірте. Поки ми робитимемо те, що нам заманеться. Будь-яка критика не сприймається, інша думка теж — натомість пропаганда, комунікаційний вакуум із журналістами в космосі. Нехай замріяні телепні люди самі собі там щось додумують: на скільки держава буде українською — і чи вона взагалі буде, якою ціною буде мир, як побороти корупцію — та що завгодно. Такі методи добре знайомі у країнах авторитаризму. Так підтримується головний міф про те, що держава знає, що робить, а її народ просто має втішатися вічною довірою.
Хуцпа як стан душі
Далі — нічого, крім закономірностей. Називати героями хуцпу — це розповсюджувати хибну теорію про те, що той, хто гучніше кричить і зухваліше поводиться — той і правий. Трамп у ролі вчителя, безпринципний самозакоханий цинік, що заклав бомбу під демократичні цінності, цілком вкладається в цю логіку. Ось це і є квінтесенція теперішньої влади — світом правим ми і нам за це нічого не буде. Важливі не факти, а їхня «правильна» інтерпретація із максимальним хайпом навколо. Головне — отримати швидкий результат. Закарбуватися у свідомості як великий визволитель, миротворець і приборкувач тарифів.
Важко бути богом
Така політика цілком відповідає певним законам, які на Банковій, схоже, виконують як заповіді. Звісно, у кабінеті президента навряд чи є постер із такими «десятьма заповідями», бо це ніякі не заповіді, а нехитрі техніки популізму. Наша країна понад 70 років споживала цей тренд, в цьому немає нічого нового і тепер — теж популізм, лише пострадянський. Небезпека такого популізму в тому, що він поступово переходить у прихований авторитаризм. Прихований — тому що ми і далі не віритимемо в можливість тотальної омани «нового», яке спихує всі проблеми на «стару» невістку". А її в кожній хаті знайти завжди можна — навіть якщо її там насправді і немає. Шукати ворога всередині країни, коли є реальний агресор назовні — верх недолугості, і це лише ще більш поляризуватиме і так не надто поєднане суспільство.
Втім, якби наш головний дядько виявився справжнім популістом, він не уникав би ні Майдану, ні нормальної комунікації — а навпаки, прагнув зайвий раз створити ілюзію єдності з народом. Вся його поведінка була б геть іншою, якщо б він нарешті зрозумів, що український народ, який так — дійсно чекав на чудотворця — обрав його президентом, а не богом. Тоді б він згадав справжні заповіді цього народу, головна з яких — "Україна понад усе". Він би тоді знав, що головна цінність цієї країни — це її свобода. І нарешті, не грався б у хитромудрого стратега, тому що б розумів — що народ, який шостий рік до крові вгризається в свою землю, буде і далі за неї боротися — з ним у кабінеті на Банковій, чи без. Він би робив усе аби не допустити — після стількох зусиль — хуцпи і невігластва деградації у державному управлінні. Тому що б розумів, що демократія — це коли більшість перемагає не втрачаючи поваги до меншості, а також до держави та її інститутів. І невтомно нагадував би про цивізм і гідність власним прикладом. І він би сам, першим, так чинив. І, можливо, не дарма саме такий і не став нашим президентом.
Убити змія
Тому все це — не наш і не президент. Так би діяла людина, яка б глибоко відчувала і поважала свою країну, з усіма її протиріччями. Але там, на Банковій, схоже немає заповіді "Не нароби шкоди своїй країні". Весь попередній перформанс не дає особливих підстав думати, що горе-стратега раптом просякне одкровення і він стане слухати, говорити і бачити. Просто стане президентом.
Він той, хто він є — непрофесіонал із абсолютною владою в кишені, ідейно-ідентичною порожнечею у серці і купою нездійснених бажань у голові. І годі сподіватися, що честолюбство поступиться мудрості. Але у будь-якому разі не надто сентиментальна штука реальність рано чи пізно наздожене його каменюкою у спину — як вона чинить із тим, хто не наважується дивитися їй в очі. Байдуже, яким жартом вона себе виявить — "мені сказали, що там не хочуть" чи "я думав, я зможу". Навряд чи горе-Мазепа дійде до розуміння і прийняття відповідальності, але принаймні він уже точно знає, що є речі, яких йому не пробачать.
Майдан окреслює йому червоні лінії, а значить, і тому колективному Зе, яке до нього і призвело, і — по суті — є протестом і проти самої політики нової влади. На вулицю доводиться зважати, інакше вона все одно примушує до себе дослухатися. І це мало б бути знаком для всього суспільства, яке обирає президентів аби потім скидати їх майданами. Перестати нарешті шукати всемогутнього бога. Позбавитись від таких зеленських можна лише усвідомивши цю просту річ.
І для того, аби він пішов, наш придуманий і неправильний бог, ми повинні його позбутися — цього колективного Зе — всередині нас. Країна — це ми, живі люди, а не дядько на екрані плазма. Їй потрібен не бог, а звичайний президент. Ідеалом може бути свобода і демократія. Усі інші боги, втілені у прізвищах, ніколи не гарантуватимуть тривалого стабільного розвитку. Лише за таких умов ми можемо наблизитись до чогось важливого, що назавжди змінить нашу країну. Коли українці це зрозуміють, тоді вони насправді зможуть приборкати пострадянського змія.
В цьому і полягала б роль Майдану: через подібні протести довести суспільству необхідність змін, поступово підводячи його до ментальної революції. Майдан мав би бути ширше, ніж "Ні капітуляції!" — він мав би озвучити, окрім червоних ліній, також і пріоритетні лінії довготривалого розвитку у стані протистояння. Можливо, все ще буде, і майдани виростуть у справжній потужний рух. Чи таким стане РОК — напевно ми це зможемо сказати лише з часом. Але ситуація в країні говорить про те, що виникла гостра необхідність протистояти не лише окупації, а й деградації у багатьох сферах.
Такий рух наразі — єдиний інструмент, який має громадянське суспільство аби протистояти політичним катастрофам теперішньої влади. Сили до безнадійного нерівні — діяти демократичними цивілізованими методами проти свавілля хуцпи, яка нами ж і легалізована. Протиставляти українські цінності без міцної підтримки з боку держави ідентично розмитій (а подекуди і явно прокремлівській) пропаганді, що має у своєму розпорядженні колосальні медіа ресурси. Тому це має бути потужний рух, з чітко окресленою політичною ідеологією в рамках національно-демократичних традицій, що мав би на меті довготривалий проукраїнський проект для України, а значить, був би орієнтований не на окремі персоналії, а на ідею сильної незалежної держави. На кшталт литовського "Саюдісу" або польської "Солідарності". Це означало б пробитися до значної частини суспільства, аби максимально консолідувати його, перемагаючи байдужість і невігластво, що в нашій країні на сьогодні виглядає як справжній подвиг. Це — копітка і наполеглива робота, і ні — не на завтра. Величезну роль тут мала б інтелектуальна та культурна еліта. І тут важливо було б сказати, що це було б як антагонізм не сьогоднішній владі, адже серед політиків є гідні і професійні люди, а саме тій політичній ідеї, яку ця влада втілює.
І крок за кроком вбивати зелений міф всередині нас. Повернутися до старої традиції — коли, здається, вже нема розради, раптом встати феніксом із пеплу і, на межі прірви, згадати про гідність, піднесши її високо над головою як меч Георгія переможця, і відтяти голову змієві. Незалежно від того, чи "досидить" Зеленський у своєму кріслі, чи ні. А він може і "досидіти", і знову на нього претендувати. Або наступний президент буде не кращим — популізм має свої закономірності, одне розчарування змінюється іншим, але ще більшим. Тому — погані новини: вириватися із клятого зачарованого кола доведеться самотужки. Можливо, дозрівши до ідеї того, що нашому непокірному менталітету більше б пасувала парламентська республіка.
Це може виглядати утопією — тепер, коли країну хитає то від можливості капітуляції, то від чергового номеру "Кварталу". Але ми постійно забуваємо, що разом із кордонами ідентичності все більше розмиваються і кордони гідності. І в тому-то і річ, що подібних струсів могло геть не бути, якби ідентичні кордони було своєчасно і чітко розмаркеровано. Якщо цього і досі не в змозі зробити держава, то це має зробити активне громадянське суспільство. Інших варіантів немає.
