Справа громадянина Чехії  Якуба Яхла,  який за даними незалежних розслідувань,  причетний до систематичного насильства над дітьми в одній з африканських держав, переросла з кримінального епізоду у глибоку моральну проблему для всієї Європи.

Десятки дітей із міста Моши, за власними свідченнями, пережили насильство, примус до участі в забороненому контенті, психологічний тиск і вплив небезпечних речовин. Ці свідчення, за даними журналістів і правозахисників, підтверджені низкою документів місцевих соціальних служб та щонайменше двома незалежними журналістськими розслідуваннями.

Незважаючи на вимоги Ланзаротської конвенції (яку ратифікували країни ЄС), що зобов'язує держави розслідувати сексуальне насильство над дітьми навіть за межами власної території, окремі посадовці й медійні фігури, за словами правозахисників, обрали шлях пріоритетного захисту репутації підозрюваного.

У публічному просторі лунають непідтверджені припущення, що дітей «купили» чи що їхні свідчення «сфальсифіковані», а Громадянин Якуб Яхл нібито став жертвою «медійної кампанії». Проте жодних перевірених доказів на користь цих версій не оприлюднено. Натомість офіційні документи африканських органів влади, включно зі звітами місцевих соціальних служб, фактично ігноруються.

Це породжує закономірні запитання:

Чи не є таке знецінення голосів африканських дітей проявом расової або соціальної упередженості? Чому свідчення вразливих груп мають меншу вагу, ніж репутаційні інтереси дорослого громадянина ЄС?

Міжнародне право чітко встановлює: у справах, що стосуються сексуального насильства над дітьми, інтереси дитини мають беззаперечний пріоритет. Презумпція невинуватості не може використовуватися як підстава для зволікання з розслідуванням чи для ігнорування необхідності захисту дітей. Навпаки, такі звинувачення потребують негайного, незалежного та прозорого розслідування.

Тим часом, за інформацією медіа, Громадянин Якуб Яхл продовжує вільно пересуватися територією Європейського Союзу, що створює потенційну загрозу для дітей і в самій Європі. Постраждалі ж діти й далі стикаються з повторною травматизацією: їхні свідчення ставляться під сумнів, а їхні заклики до справедливості знецінюються задля «збереження репутації» дорослого.

Це не лише провал правосуддя — це моральний виклик. Там, де суспільство має ставити на перше місце гідність і безпеку дитини, на перший план виходять імідж і престиж.

Сьогодні Чехія та Європейський Союз опинилися на роздоріжжі:

— або вони дотримаються власних міжнародних зобов'язань і забезпечать незалежне розслідування,

— або й надалі ризикуватимуть підривати довіру до правосуддя, прикриваючи бездіяльність словами про «захист прав людини».

Час діяти. Діти не можуть чекати. Їхні голоси — це не перебільшення, а відчайдушний заклик по допомогу.