Антикульт під прикриттям: як ярлик «секта» може працювати на російську гібридну війну

У гібридній війні зброєю може бути не лише ракета, кібератака чи диверсія. Іноді зброєю стає ярлик. Достатньо назвати певну групу «сектою», запустити хвилю страху, підключити «експертів», медіа та публічний тиск, і суспільство починає воювати саме з собою.

Саме про це йдеться у матеріалі «Викриття російської мережі впливу». Його головна теза полягає в тому, що антикультова мережа в Україні та Європі може використовуватися як один з інструментів російської стратегії: для розколу суспільства, розпалювання недовіри, створення образу внутрішнього ворога та відволікання державних структур від реальних загроз.

Це не просто історія про «борців із сектами». Це історія про те, як під виглядом захисту суспільства може формуватися механізм тиску, дискредитації та дестабілізації.

Чому ця тема важлива саме зараз

Україна живе в умовах війни. Європейські країни підтримують Україну політично, фінансово, гуманітарно та військово. Для Росії це означає потребу діяти не лише на фронті, а й у тилу демократичних суспільств.

Гібридна війна працює там, де є страх, недовіра і розкол. Якщо суспільство можна переконати, що поруч діє небезпечна «секта», «агентура» або «внутрішній ворог», держава починає витрачати ресурси на перевірки, інформаційні кампанії, судові процеси, публічні конфлікти та силову реакцію.

Саме в такому полі з'являється антикультова риторика.

Сама по собі критика небезпечних практик, шахрайства, психологічного насильства або закритих авторитарних груп може бути цілком виправданою. Проблема починається тоді, коли «боротьба з сектами» перетворюється на політичну технологію. Спочатку людину або організацію клеймлять. Потім демонізують. А після цього суспільство і державу підштовхують до жорсткої реакції.

Яка схема описана у матеріалі

У розслідуванні описується приблизно така логіка:

спочатку створюється образ небезпечної загрози;

потім ця загроза розганяється через медіа, експертів і публічні заяви;

далі до теми підключаються державні або правоохоронні структури;

після цього суспільство отримує новий розкол, а держава витрачає ресурси на конфлікт, який міг бути штучно сконструйований або політично використаний.

У матеріалі ця логіка розглядається через кілька країн: Францію, Сербію, Латвію, Литву та Україну.

Важливо розділяти факти і висновки. Частина наведених даних спирається на судові документи, публічні матеріали, відкриті джерела, офіційні провадження та згадки у медіа. Водночас висновки про роль конкретних мереж і людей мають оцінюватися професійно: журналістами, експертами, правоохоронними органами та контррозвідкою.

Це не заміна суду. Але це достатня підстава для уважної перевірки.

Французько-сербський кейс: як провокації б'ють по суспільству

Один із найпоказовіших епізодів стосується нападів на культові споруди у Франції.

За матеріалами, наведеними у розслідуванні, наприкінці 2025 року троє громадян Сербії були заарештовані та постали перед судом у Смедерево. Вони зізналися в участі у двох хвилях осквернення в районі Парижа.

Перша хвиля сталася у травні 2025 року: три синагоги були облиті зеленою фарбою під час єврейської суботи.

Друга хвиля сталася у вересні: перед дев'ятьма мечетями в Парижі та передмістях були залишені відрубані свинячі голови.

Такі дії мають очевидний ефект: шокувати, принизити, посварити релігійні громади і змусити державу терміново реагувати.

У сербських вироках, як зазначено в розслідуванні, йшлося про те, що група отримувала «накази, інструкції та гроші» від структур розвідувальної служби Російської Федерації. Суд також вказав на мету таких дій: «розпалювання релігійної та національної нетерпимості» і «дестабілізація ситуації» у Франції та Німеччині.

Це важливий момент. Російська операція не завжди виглядає як шпигунський трилер. Іноді вона може виглядати як акт вандалізму, після якого держава змушена охороняти сотні об'єктів, заспокоювати громади, витрачати ресурси спецслужб і пояснювати суспільству, що відбувається.

Чому такі провокації вигідні Кремлю

Журналіст-розслідувач і експерт з російської розвідки Андрій Солдатов пояснював логіку подібних атак так: вони відволікають контррозвідувальні ресурси від російської активності та збільшують витрати на безпеку для країн, які підтримують Україну.

Інакше кажучи, мета не завжди полягає у масштабному теракті. Іноді завдання простіше: створити страх, підозру, адміністративний хаос і напругу між громадами.

Для агресора це дешева технологія. Для демократичної держави — дорога проблема.

Саме тут автори розслідування проводять паралель з антикультовими кампаніями. В одному випадку провокація б'є по релігійних громадах через осквернення культових споруд. В іншому — суспільство налаштовують проти певних релігійних меншин, громадських рухів або організацій через ярлик «секта».

Механізм схожий: створити страх, посіяти ненависть, змусити державу реагувати жорстко.

Де тут з'являються «борці з сектами»

Антикультова мережа може бути зручною інфраструктурою для таких інформаційних операцій.

Причина проста: вона вже має готову мову ворожості. «Секти», «деструктивні культи», «тоталітарні групи», «духовна безпека» — такі слова легко створюють відчуття загрози навіть там, де суспільству ще не показали достатніх доказів.

Такі мережі також можуть мати власних «експертів», медійні майданчики, контакти у громадському секторі та, за твердженням розслідування, певні перетини з правоохоронним середовищем.

Коли така діяльність спрямована на реальний захист людей від насильства, шахрайства або примусу, це одна ситуація.

Але коли ярлик «секта» використовується для політичного тиску, медійної дискредитації, переслідування громадянських ініціатив або створення образу внутрішнього ворога, це вже інша історія.

Саме про цю небезпеку і попереджає розслідування.

Сербський слід: чому згадується Момчило Гаїч

У французько-сербському кейсі одним із ключових фігурантів у матеріалі названо Момчила Гаїча. За версією розслідування, він фігурує як лідер сербського угруповання, пов'язаного з акціями у Франції та Німеччині, які виконувалися за наказами російської розвідки.

Окремо зазначається, що Гаїча пізніше виявили в Москві. Балканські джерела писали, що Москва надала притулок лідеру сербського угруповання.

Однак для авторів розслідування важливий не лише цей епізод. У відкритих матеріалах Гаїч також постає як людина, пов'язана із сербським церковно-антикультовим середовищем. Зокрема, простежуються його контакти з колами, де роками перетиналися сербські церковні діячі та російські антикультові ідеологи.

У цьому середовищі регулярно згадуються Олександр Дворкін і Олександр Новопашин — дві помітні фігури російського антикультового руху.

Хто такі Дворкін, Новопашин і РАЦИРС

Олександр Дворкін, за описом у матеріалі, є одним із головних ідеологів російського антикультового руху. Він заснував Центр релігієзнавчих досліджень святого Іринея Ліонського, створений у 1993 році під егідою Російської православної церкви, а також очолює РАЦИРС.

РАЦИРС, тобто Російська асоціація центрів вивчення релігій і сект, була створена у 2006 році як мережеве об'єднання російських антисектантських центрів.

Олександр Новопашин, за матеріалами розслідування, є протоієреєм РПЦ, віцепрезидентом РАЦИРС і одним із найближчих соратників Дворкіна. З ним пов'язують місіонерський відділ Новосибірської єпархії, який виступає помітним церковно-антикультовим майданчиком.

У матеріалі також згадується FECRIS — Європейська федерація центрів дослідження та інформації про сектантство. Дворкін тривалий час, з 2009 до 2021 року, був віцепрезидентом цієї організації.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну FECRIS критикували українські вчені та релігієзнавці через зв'язки з російським антикультовим контуром.

Латвія: перетин антикульту і проросійської політики

Латвійський блок розслідування показує, що антикультова тема може заходити в європейський простір не лише через церковні або громадські канали, а й через політику.

У матеріалі згадується Тетяна Жданок, багаторічна депутатка Європарламенту від Латвії та представниця проросійського політичного середовища. У 2024 році The Insider опублікував матеріали про її ймовірні зв'язки з російською розвідкою. Після цього Європарламент почав перевірку, а латвійська служба безпеки ініціювала кримінальне провадження.

У розслідуванні також зазначається, що Жданок фігурує як особа, пов'язана з просуванням Дворкіна в Європі.

Поруч із нею у латвійському полі згадуються Андрій Мамикін, Євген Єлкін, Микита Нікіфоров та інші особи, пов'язані з проросійськими політичними структурами й антикультовими наративами.

Окремо вказується, що Мамикін відкривав антикультову конференцію в Ризі у 2018 році. У ній брали участь Олександр Дворкін і Луїджі Корвалья, італійський член FECRIS, який пізніше виступав проти міжнародної громадянської платформи «АЛЛАТРА» в Європі.

Висновок цього блоку полягає не в тому, що кожна антикультова ініціатива автоматично є російською операцією. Висновок інший: у латвійському кейсі антикультова повістка перетинається з людьми та структурами, які одночасно відтворювали проросійські політичні позиції або стали об'єктом розслідувань, пов'язаних із російським впливом.

Литва: що показує кейс Миколи Рижака

Литовський епізод додає ще один важливий штрих.

У матеріалі згадується Микола Рижак, колишній високопоставлений співробітник КДБ і російський депутат. У 2016 році в Раді Федерації РФ Олена Мізуліна організувала круглий стіл щодо введення в законодавство поняття «деструктивна секта». Серед учасників були Олександр Дворкін і Микола Рижак.

За даними розслідування, Рижак підтримав ідею репресивної боротьби з «деструктивними сектами» і згадував радянські практики контролю релігійних об'єднань.

Це показова логіка. Якщо будь-яку незалежну спільноту можна оголосити «сектою», її можна подати як загрозу для держави або як осередок іноземного впливу. Після цього під таким приводом можна розширювати контроль держави, спецслужб і силових структур.

У 2019 році Литва запропонувала заборонити Рижаку в'їзд до країни. У відповіді литовського МЗС, за матеріалами розслідування, йшлося про те, що він розпалює ворожнечу, поширює дезінформацію і становить загрозу національній безпеці.

Україна: чому згадується Павло Бройде

В українському контексті розслідування згадує Павла Бройде.

За матеріалами, ще до повномасштабної війни він фігурував у листуванні Суркова як учасник проєктів, пов'язаних із розколом України, федералізацією, медійним впливом і роботою через релігійні структури.

Цей епізод важливий, бо показує ширший контекст. Релігійна або «антисектантська» тема може використовуватися не як окрема громадська кампанія, а як частина політичної спецоперації.

Якщо мета Кремля полягає в розколі України, то робота через релігійні конфлікти, медійні атаки, громадські кампанії та дискредитацію окремих груп стає цілком логічним інструментом.

Кейс Ірини Кременовської: чому він потребує перевірки

Окремий блок матеріалу присвячений українській антикультовій активістці Ірині Кременовській.

У розслідуванні стверджується, що її діяльність варто розглядати не ізольовано, а на тлі ширшої картини російської антикультової інфраструктури.

Серед елементів, наведених у матеріалі, згадуються:

зв'язки або перетини з російською антикультовою інфраструктурою;

партнерські та публікаційні контакти з antisekta.org і російськими ресурсами;

підтримка її діяльності з боку сайту Новопашина, пов'язаного з Місіонерським відділом Новосибірської єпархії РПЦ МП;

рекомендації Олександра Невеєва, російського антикультиста з радикальною антиукраїнською риторикою;

багаторічна участь Кременовської та російських антикультових активістів у кампанії проти міжнародної громадянської платформи «АЛЛАТРА».

Ці твердження не можуть замінити слідство або суд. Але в умовах війни такі перетини мають бути предметом уважної професійної перевірки.

Якщо під виглядом «захисту від сект» створюється суспільний розкол, тиск на державні служби, медійна дискредитація та втягування правоохоронців у вигідний Росії інформаційно-правовий сценарій, це вже не лише громадська дискусія. Це питання національної безпеки.

До чого тут «АЛЛАТРА»

У матеріалі переслідування міжнародної громадянської платформи «АЛЛАТРА» подається як один із прикладів антикультової технології.

За логікою авторів, спочатку організацію клеймлять через ярлик «секта». Потім цей ярлик підсилюється медійними публікаціями, експертними оцінками, публічними кампаніями та юридичним тиском. Далі держава витрачає ресурси на перевірки, обшуки, суди та репутаційні наслідки.

Для російських спецслужб, як стверджує розслідування, важливо не просто поширити фейк. Набагато цінніше втягнути державні органи країни-супротивника в реакцію на цей фейк.

Це і є дорогий ефект дешевої провокації.

Що тут є фактом, а що є висновком

У цій темі принципово важливо не змішувати різні рівні тверджень.

До фактологічної частини, наведеної у матеріалі, належать судові епізоди, публічні заяви, згадані конференції, участь конкретних осіб у заходах, відкриті публікації, офіційні провадження та згадки у документах.

До аналітичної частини належить висновок, що ці епізоди можуть складатися в ширшу мережу російського впливу.

Такий висновок виглядає логічним у межах наведеного розслідування, але саме тому він потребує не емоційної реакції, а професійної перевірки: журналістської, експертної, правоохоронної та контррозвідувальної.

Демократична держава не має повторювати методи пропаганди. Якщо ми говоримо про мережу впливу, потрібні джерела, документи, зв'язки, хронологія і відповідальність за формулювання.

Чому антикультова риторика небезпечна

Антикультова риторика небезпечна тим, що працює дуже просто.

Спочатку людині кажуть: «Поруч із вами небезпечна секта».

Потім кажуть: «Держава має діяти негайно».

Після цього кожен, хто ставить питання або просить докази, сам стає підозрілим.

Так формується атмосфера страху. У ній суспільство перестає спокійно розбиратися в доказах і починає вимагати покарання.

Для гібридної війни це ідеальне середовище.

Росії вигідно, щоб Україна та Європа витрачали сили не лише на реальні загрози, а й на конфлікти, які можуть бути штучно роздуті. Вигідно, щоб спецслужби відволікалися. Вигідно, щоб громадяни не довіряли одне одному. Вигідно, щоб державні органи реагували на нав'язані страхи.

Головні висновки

Антикультова тема може бути не лише громадською або релігійною дискусією. За певних умов вона може перетворюватися на інструмент політичного впливу.

Французько-сербський кейс показує, як релігійна ненависть може використовуватися для дестабілізації Європи.

Латвійський і литовський епізоди демонструють перетин антикультової повістки з проросійськими політичними фігурами, спецслужбовим мисленням і логікою «внутрішнього ворога».

Український контекст, зокрема згадки про Бройде та кейс Кременовської, потребує особливої уваги через війну і ризик втягування державних структур у сценарії, вигідні Росії.

Ярлик «секта» може використовуватися не для захисту суспільства, а для розпалювання ненависті, ізоляції небажаних груп і тиску на правоохоронні органи.

Ключове питання не в тому, чи треба боротися з реальними зловживаннями. Треба. Питання в іншому: хто саме визначає «ворога», на яких доказах і в чиїх інтересах.

Висновок

Російська гібридна війна не завжди виглядає як пряма атака. Часто вона маскується під «турботу», «експертизу», «захист суспільства» або «боротьбу з небезпекою».

Саме тому антикультові кампанії, особливо ті, що мають перетини з російськими структурами, потребують максимально уважної перевірки.

Коли «борці з сектами» починають сіяти ненависть, просувати образ внутрішнього ворога і втягувати державу в сумнівні конфлікти, суспільство має поставити просте питання:

вони справді працюють на нашу безпеку, чи на чужу стратегію розколу?

Повну інформацію можна переглянути у відео «Розслідування гібридних спецоперацій Кремля» на YouTube-каналі «Гібридний фронт», а також у повному тексті статті «Викриття російської мережі впливу» на ресурсі «Друкарня».