Була собі чималенька країна, яку успішно просрали.

Цікаво не це, і не те, що покоління, яке її просрало, зараз хоче її відновити.

Нас зацікавило – а що ще було просрано?

Насамперед – промисловість у молодій державі й сільське господарство.

Власне, сільське господарство значною мірою постраждало ще при Радянському Союзі, бо зацікавленість була не в реальному результаті, а в цифрах. Свого часу, будучи студенткою, я влітку підроблялася на жнивах. Йти робити на тік, попри велике безробіття, мешканці села не хотіли – хотіли просто накрасти зерна. Хто прийшов – боявся перетрудитися. Ми, ті, хто не мав досвіду роботи за прекрасних просраних часів, намагалися, наприклад, щоб зерно лежало як мінімум під навісами – на випадок дощу. А старше покоління філософськи знизувало плечима – так раніше про це ніхто не думав, пройшов дощ, верхній шар зерна проріс, гриби повиростали – а потім оце все сколупали, а до якості того, що внизу, ніхто не придовбувався.

Доярки тягнули додому молоко, яке розводили – ну, не пальмовими оліями, а простою водою. Молоковози кидали кальциновану соду шматками у цистерни, щоб молоко те можна було довезти до переробних підприємств і воно не скисло.

Але цифри казали – все було! А бабусі казали, що все було якісне. Не те, що зараз.

А потім потихеньку просралося. Худобу вирізали – ніякої мороки й швидкі гроші.

Приватизовувалися, вирізалися, закривалися заводи. Так робили перші великі статки.

Десь хтось незначною мірою протестував, але з іконами під БТР – та боронь Боже.

А потім – за принципом: одне лікуємо, друге просираємо.

Сільське господарство задригалося – ціною просраної соціальної ситуації на селі. Куча людей в державі звикли, що вони півроку працюють, півроку стоять на біржі. Ну, якщо взяти до уваги, що пенсійне забезпечення зараз напряму залежить від того, скільки ти пропрацював і сплатив до ПФУ, то оця система – то теж бомба сповільненої дії.

Сільське господарство задригалося, наплювавши на сівозміни.

І тут ми підходимо до того, який же важливий ресурс ми просираємо зараз.

Екологія.

Скільки сільгоспвиробників думають про те, що залишиться на їхніх полях? Такі є, але – менше, як хотілося б.

Вирубуються ліси й лісосмуги. Лісосмуги зараз взагалі нічийні! Не стоять ні на чиєму балансі. Ніхто за них не відповідає. Ліси наче й державні, але їх це не рятує. І особисто я побоююсь, що все переведення на альтернативні енергоносії може провалитися, бо ніхто в державі (де нерідко під «пілетами» мають на увазі дрова) уявити не може, наскільки менше цих самих альтернативних джерел.

Пустельні ландшафти там, де миють янтар.

Річки, у яких жабі огидно втопитися.

Несанкціоновані і санкціоновані сміттєзвалища, які влітку розповсюджують сморід, а люди поруч радіють, якщо там нічого не горить.

Агов, люди… Ну, просеремо і це.

Що наші діти і внуки просирати будуть?

І ще. Все просране хтось муситиме відновити.

Як колись після війни від малого до старого працювали за палички, так і нам доведеться – тягнути жили, працювати за мінімалку, з конвертами й без офіційного працевлаштування, їздити на заробітки світ за очі. Це ціна, яку діти платять за роздолбайство старших поколінь, що жили у світі застою та ілюзій.

І перш як мріяти про відновлення просраної країни, варто було подумати, що просерете цього разу…