Після Майдану 2014 року і подальшої війни певний прошарок суспільства часто закидає «чого ж ви різко стали такими патріотами?»

Не знаю, хто як, але я Майдан сприйняв як непересічну подію. Від Помаранчевої революції 2004 року її принципово відрізняє пролита кров. На Майдані влада (чи провокатори чи досі всюдисущі для деяких «масони») поклала сотню життів у спробі придушити бунт, придушити бажання взагалі щось міняти і чогось прагнути. Влада 2013 року винесла уроки з безкровності 2004 року. Стабільність виступила дійсно «фашистським» чоботом проти людей, яким остогидло і які показали, що «вегетаріанських» бунтів більше не буде. Баста. Терпець увірвався. Суспільство 2013 року побачило, що відкат до 2010 відбувається дуже легко, а наслідки є надто важкими. Тож, чи Віктарфьодарич сам, чи його ростовсько-кремлівські хазяї за ниточки, прив'язані до нього набагато раніше, ніж він сам збагнув, але він / вони перейшли по-справжньому червону риску.

Вони пішли на вбивство. Масове вбивство. І не «він», а саме «вони» — бо не Янукович особисто по-звірячому забивав людей кийками на колонаді стадіону ім. Лобановського. Не він особисто викрадав Юрія Вербицького. Не він стріляв у Нігояна, у Жизнєвського, Плєханова, Голоднюка. Але за його очільництва до органів правопорядку (яка зла іронія!..) спокійно брали садистів і неврівноважених, закомплексованих покидьків. Цих численних «когось».

Я не знаю, чому після Майдану не настала ера справедливості та процвітання. Точніше — я здогадуюся, але точно сказати не можу. Скажу по собі: я особисто не полишив «зону комфорту», лише в набагато більших обсягах ніж до того став споживати новини, перейшов на українську (і то не скрізь, і не з усіма), і переказав — і переказую — N тисяч гривень на різні потреби — армію, реабілітацію тощо. Мені забракло духу піти, як пішло багато «когось„, боронити країну. З мого «активізму зараз» — інтернет-воювання з ватою й напів-ватою, участь у тих акціях, у яких я можу брати участь поза робочим часом, фінансова допомога.

Але «як раніше» вже не буде ніколи. Зокрема, через усвідомлення того, що відбулося та відбувається.

І очманіння.

Реальне очманіння, яке прийшло вчора, після усвідомлення, чому ненавмисне, але від того не менш жахливе, вбивство 5-річного Кирила взагалі було (чи стало) можливим на 5 році після перемоги Майдану.

Чи люди вітали люстрацію? Звісно вітали.

Чи всі? Навряд. Явно були хтось, кому довелося боятися та тремтіти за свої тепло-насиджені, але нечисті місця. І такі тремтюни — явно не безплідні холоднокровні 100-відсоткові мерзотники без родин, родичів, коханок, коханців, друзів, «друзів» і численних протеже, хазяїв і знайомих. Численні хтось.

Але вони явно позасовували язики в сраки у 2014 році, і боялися бодай щось не те бовкнути.

Чи всі вони змінилися? Як на мене — далеко не всі.

А чи всі змінилися, хто не був люстрований? До кого люстрація не дотяглася своїми щупальцями і кого вона взагалі не стосується — чи хтось із них відчув ту жахливу ціну, яку заплачено за зміни? Чи хтось припинив бути свинею, давати чи брати хабарі, поважати іншу думку, почав критично мислити і таке інше?

Чи кожен з нас (цих самих хтось) усвідомив, що оплатили хлопчик Кирило, Катя Гандзюк, тисячі захисників (добровольці, СБУ, прикордонники, ЗСУ, волонтери, медики та інші), Небесна Сотня, а до них — тисячі й мільйони замордованих савєцкім режимом і до того — імперією?

Всі ці хтось своїми життями оплатили астрономічну суму свідомих і несвідомих помилок у розбудові нормальної (правової, цивілізованої) країни.

Хтось ухвалює Харківські угоди, (не) розуміючи їхніх наслідків, хтось ніяк не протидіє цим першим — хтось потім кладе життя за те, щоб подібні угоди більше ніколи не спадали навіть на думку.

Хтось голосує на «референдумі» у Криму — хтось помирає при такому «безкровному» штурмі військової частини, хтось зраджує присязі, хтось полишає дім і виходить «на материк».

Хтось укладає газові контракти 2009 року, хтось спекулює на «хахли крадут наж ґас», хтось на війні з алігархами, хтось на зубажінні, хтось просто спекулює цим газом — хтось потім збирає команду юристів і виграє суди проти Газпрому і замість вдячності чує «поділіться преміями!».

Хтось не може вимовити слово «федералізація», але йде у масовці робити «картинку для Кремля» на мітинги, де зачинщики не знають місцевих назв і розташування вулиць — хтось гине на мітингах під синьо-жовтими прапорами.

Хтось махає розданими чорно-синьо-червоними триколорами, спокійно чи з посмішкою спостерігаючи колони техніки, обсидженої бородатими та східно-окими «слов'янами», яка йде через східний кордон — хтось потім збирає обмундирування та прилади, кидає насиджені роботи і з усіх областей України їде у дві «особливі», щоб зупинити просування цих «слов'ян».

Хтось жартує про «просто пірідвіґают ґраніцу», про країну-порноакторку, про «виведемо дівчат із Москви», хтось стоїть на дебатах із надписом POHUY, хтось закликає до здачі аналізів, хоча не здає сам, хтось обіцяє саджати і покласти кінець бідності — хтось продовжує допомагати фінансово, без сорому дивиться в очі військовим, йде з посади з безпрецедентною емоційною підтримкою і без кортежів і кордонів охорони.

Хтось насміхався з безвізу, томосу, який не мажеться на хліб, з реформ, які буксують і саботуються, з доріг / дитсадків, які будуються (етапанятна, а што ви ДЛЯ ЛЮДЄЙ здєлалі) — хтось продовжує виборювати кошти для місцевих бюджетів, місцевих громад, працювати з інвесторами, з міжнародними інституціями попри всі плювки в спину.

Хтось повірив у «землю — селянам, фабрики — робітникам» і не підтримав своїх «не-таких, не-святих» холодноярців і петлюрівців — хтось потім помирав на Соловках від однієї кулі на двох, хтось їв власних дітей, щоб прогодувати інших і прогодуватися самим.

Хтось лайкає відео «вірнітє наших пацаноф», обурюється забороні «Сватів», біситься від перейменування кількох міст і вулиць — хтось упрошує друзів і знайомих проголосувати за петицію до урядів різних країн про визнання Голодомору геноцидом.

Хтось постійно «вніпаліцікі», їздить і тут і там з концертами, наче нічого й не відбувається, розважаючи і тих, у кого є загиблі друзі, родичі та знайомі тут, і тих, у кого є друзі, родичі та знайомі убивць перших — хтось перемагає на «позаполітичному» пісенному конкурсі та привертає увагу всього світу до війни та свавілля, яке у центрі Європи чинить одна з країн-конкурсантів.

Хтось не гребує дивитися та споживати всяких шаріїв, дубінських і страни.юа, не цікавиться нічим, окрім власного холодильника і «телевізора» (умовного і символічного, бо реальний усі — звичайно ж! — вже 10 років не дивляться), але ближче до виборів раптово починають обурюватися навколишніми подіями, численними вигаданими та перебільшеними зрадами, знаходять квінтесенцію такої рідної для себе посередності і йдуть ставити за неї галочки — хтось потім сивіє від усвідомлення того, що приблизно половина власників українських паспортів у той чи інший спосіб кажуть та нам POHUY, шо тут у вас за проблеми.

...

І завжди знайдуться треті «хтось», яким це все — до одного місця. І голодомори ваші, і АТО (я вас туда ні пасилал), і реформи, і паліціка, і люстрація, і гаї-даї, і поліція, і будь-що інше. Хтось, хто «я і ні за тєх, і ні за етіх, ані там фсє підараси, ат нас нічіво ні завісіт, ну і чіво ви дабілісь сваімі майданамі». Ті, хто хочуть всидіти на декількох стільцях — а раптом якийсь із них захитається і впаде?

І от шкода, що немає такої інфографіки, яка б показала людей, яким POHUY, щоб хоч знати, скільки й де саме «когось» із якої категорії проживає. Шкода, що оце POHUY не світиться у кожного на лобі чи над головою. Бо, можливо, ми вже давно живемо у країні, де абсолютній більшості давно POHUY.

А поки цього немає, лишається тільки постійно ставити собі це питання — ХТО перед тобою, або у дзеркалі: черговий POHUY чи людина, яка вчергове заплатить своїм спокоєм, здоров'ям або життям за бодай чиєсь ліпше життя чи принаймні за те, щоб черговий байдужий хтось пробудився і зрозумів, що філософське розмите поняття «суспільство», у якому кожен із нас живе складається з цілком конкретних індивідуумів — хороших і поганих копів, байдужих і небайдужих людей, свідомих і несвідомих своєї ролі та помилок.