Власне, навіяло чдово-показовим документальним фільмом Icarus і сьогодні дочитаною трохи менш показовою статтею про російську журналістику. Також, дуже влучно потрапив під руку випуск блога Романа Цимбалюка, на який я буду посилатися (у ньому, до речі, теж є багато прикладів російських інтелігентів, які... хоча, дивіться самі).

Майже на початку статті автор каже «общество, в котором не существует качественной политической журналистики, подобно организму, в котором не функционирует нервная система и который не чувствует боли, предупреждающей его о различных неполадках.» — які чудові слова! Яка чисте твердження, прекрасне у своїй наївності та м'якому заклику все ж створити цю якісну політичну журналістику!
Тільки з кого ліпити «якісних політичних журналістів» у суспільстві, де поняття політики та КДБ переплетені настільки, що у свідомість простих людей не-КДБістів намертво в'їлося «от меня ничего не зависит»? Автор завершує статтю подібним упадництвом: «В этих условиях качественная политическая журналистика, без которой невозможно преодоление нынешнего застоя и выход на траекторию поступательного развития страны, остается невостребованной как властью, так и обществом. И это уже надолго, если не навсегда.„

Звичайний екскурс в історію радянської пропаганди, журналістики та висвітлення інформації — «в официальную идеологию перестали верить даже те, кто по роду службы ее творил. Один мой знакомый, занимавший очень высокий пост в системе советского агитпропа, проходя мимо здания ... газеты „Известия“, неизменно напыщенно произносил: „Вот оно, заведение лжи“.» — дуже сильно перегукується з «героєм» фільму «Ікар», який начебто все розуміє та усвідомлює.

Але ні: "„В начале было слово“… Некогда живое, страстное и зовущее коммунистическое слово умерло – и вслед за ним скончалась основанная на нем общественно-политическая система.» — це ж треба! У комуністичної системи колись було живе й пристрасне слово! А те, що система була розрахована на нероб, невдах і ледарів, і потім з упертістю селекціонера вирощувала таких само нероб плюс патологічно жорстоких псів режиму — опускається з ввічливості до почуттів віруючих у світле майбутнє? Чи автора комунізм влаштовував, а отже на дещо доводиться закривати очі?

Далі цікавеньке: «советскому гражданину, впавшему зимой 1985 года в летаргический сон и проснувшемуся в наши дни, непременно показалось бы, что журналистика в России достигла невиданного расцвета. На самом деле,...» — (яка ж пустопорожня фраза! як же вона бісить! от без неї прямо ніхто не знав, як воно «насамамдєлє», усі борсалися в багнюці брехні та мороку, поки не прийшов черговий прометей зі своїм «насамамдєлє»!.. Уравєнь, що тут скажеш!) — «...в наши дни мы наблюдаем такое, чего советские диссиденты не видели и в самых радужных снах: в печатных изданиях и даже на центральных телеканалах представлены мнения людей, категорически не согласных с внутренней и внешней политикой действующей власти, на страницах оппозиционных СМИ, не говоря уже об Интернете, раскрываются коррупционные схемы, демонстрируется сверхроскошный образ жизни высших руководителей государства и даже разоблачаются агенты собственных спецслужб.» — і що? Що толку, коли так багато викривальних скандальних матеріалів? Вони когось до чогось спонукають? Суспільство якось на їх реагує? Є кому реагувати? Є суспільство? Перегляди в Навального є — а суспільство?

Далі йде мякотка, майже камін-аут: «В каких-то сферах свободы слова в России даже больше, чем на Западе. Скажем, книжные магазины в Москве забиты литературой, прославляющей Иосифа Сталина. Но попробуйте, например, в Чили опубликовать книгу, положительно оценивающую генерала Аугусто Пиночета...» — о_О ще раз, по буквах: автор (інтелігент, журналіст, освічена людина!) хизується, що у Москві є книги, що прославляють диктатора Сталіна. Це він натякає, що у ... емм... зацензурованій? Німеччині нема книг, що прославляють Гітлера? Так тут все простіше, ніж йому здається: німці давно, ще в середині минулого сторіччя (якщо не раніше) усвідомили свою помилку з Гітлером і свою причетність до злочинів його режиму. А росіяни та нинішня Росія усіми своїми діями доводять, що не бачать помилок і злочинів у постаті та діях Сталіна. Навпаки — всі ярі послідовники, всі пишаються та могут пафтаріть. Максимум — допускають наявність певних «пірігібаф»... Зате, у них немає «паліткарєктнасьці»:

«В России, к счастью, не укоренилась так называемая политкорректность – самая тоталитарная идеология всех времен и народов, которая поддерживается на Западе силами самого гражданского общества; выход за ее пределы чреват тотальным общественным остракизмом.» — боже, який жах! Як той Захід із таким живе???

Далі теж трішечки несподіваної правди: «В России, как ни в какой другой стране, сформировалось особое отношение к неподцензурному слову ... „Одно слово правды весь мир перетянет“. В это смелое утверждение верили и общество, и власть: Екатерина II считала автора „Путешествия из Петербурга в Москву“ Александра Радищева „бунтовщиком, хуже Пугачева“.» — так і є. Політковська, Лістьєв, Нємцов не дадуть збрехати. Левові Шлосбергу, який намагався розкрити масштаб поховання псковських іхтамнетів, приготуватися? Слова Шлосберга — слухайте з 16:28 — «війна підла, але всі оці люди — і з українського, і з російського боку — вони могли б бути живі»...

Далі знову лукавство «Нынешним телевизионным „властителям дум“, в сущности, решительно все равно, какую идеологию проповедовать. По своему образу жизни они – типичные „западники“» — ні, вони типові хапуги, які давно викинули поняття «шкідливо для суспільства, за межею добра і зла» та інші на смітник. Бабло, бабло, бабло. Захід, з усім його капіталізмом, ницістю та, на перший погляд, беспринципністю має чудові запобіжники від повного занепаду — і релігії, і плюралізм, і інстинкт самозбереження, врешті решт. Без «ми пападьом в рай, а ані проста сдохнут». «...и, наверное, будь нынешний курс страны прозападно-либеральным, они отстаивали бы его с еще большим рвением, чем сегодня.» — тут можна і російськомовним немовлям поперхнутися: хто там в Росії обстоює прозахідно-ліберальне будь-що???

Далі знову є те, що не дозволяє поховати надію на «хорошість» хоч якихось помислів автора: «Под влиянием ... зомбирования немало российских граждан отправились на восток Украины сражаться с „бандеровцами“, и многие ... нашли там свою погибель.» — та ну-у, серйозно??? Хіба таке може бути? Тобто, в Росії існує думка, що жодних бандерівців в Україні немає і війну розв'язано ... як би це так сформулювати... даремно? марно? НЕСПРАВЕДЛИВО?

І похідне питання — а який відсоток росіян це усвідомлює? Ну, хоча б приблизно? Якщо великий (70% і більше) — то хіба вони не можуть впоратися з 30% агресивних співгромадян? Хіба саме зусилля не варте того, щоб припинити братовбивче кровопролиття? А якщо маленький (менше 50%) — то виходить, що ця тупа пропаганда є лише приводом, виправданням для давнього ісконного бажання росіян? (див. з 2:50)

Сумніви марні, адже автор досить точно оцінює масовість «правильного» ставлення до висвітлення подій у Росії: «Лично я – и это мое оценочное суждение – считаю подобных телепропагандистов отнюдь не „голубками мира“ и надеюсь, что рано или поздно их деятельность получит надлежащую правовую оценку. ...подлинный смысл журналистики ... заключается в том, чтобы информировать общество о его критически значимых проблемах ... Пусть даже эти проблемы покажутся кому-то трагическими и невыносимыми.„
Он воно як! Оці проблеми ПОКАЖУТСЯ — КОМУ-ТО — ТРАГИЧЕСКИМИ... Тобто іншим (явно більшості) вони такими не видаються... (12:56 — общіства устала ат параженій)

Потім автор нахвалює Навального і Вдудя — і я просто фейспалмнув...
«...в своей последней беседе с корифеем советско-российской телепропаганды Владимиром Познером он подчеркнуто играл роль ученика великого мастера ... Дудь без всяких проблем может пригласить в свою программу того же Алексея Навального, в то время как Познеру телевизионное начальство такой возможности не предоставляет. Но все же Познер – воздадим ему должное – это отнюдь не „Киселев-Соловьев“ и им подобные. Даже в своей нынешней роли он сохраняет „осанку благородства“. — серйозний „коріфєй“: його фактично на ланцюгу тримають, а він — тримає осанку...

Я тут наводжу посилання на відео Романа Цимбалюка — журналіста УНІАН у Москві. От він, будучи представником фашистської хунти у самім серці Расєюшкі, не боючись очікуваних (здавалося б!) репресивних заходів з боку місцевих силовиків чи тітушок, записує подібні відео, додаючи „не забуваймо, з ким нам доводиться мати справу — з 18:40). А російські журналісти граються в «тримання осанки»...

Ага, ще виявляється, що «В наши дни произошло качественное изменение общественного сознания ... на глобальном ... и на национальном уровне. Во всем мире наблюдается „синдром постправды“: люди разуверились в том, что истина вообще существует и что она поддается установлению.» — бугага, лол! А це вони самі по собі розувірилися?

І ось прекрасний реверанс про те, як чергова росіянка намагається врятувати світ: «А ведь, как отмечала еще американская писательница русского происхождения Айн Рэнд, именно стремление отделить истинные утверждения от ложных является важнейшим стимулом прогресса человечества.» Попри те, що саме «Что касается российских телепропагандистов, то они заинтересованы не в установлении истины, а в том, чтобы эта истина была погребена под грудой сознательной лжи и бесконечным числом взаимопротиворечивых версий. Никому из них ни разу не пришло в голову извиниться за свои репортажи, даже когда их неправда становилась абсолютно очевидной для всех думающих людей.» — ой, та скільки там тих мислячих людей на тій Росії?..

І в якості русофобського висєра висновку, щоб не забувалося, хто в нас за східного сусіда — з 31:02, будь ласка. Вони ПРОСТО НЕ ХОЧУТЬ ПОМИРАТИ НЕВІДОМИМИ...