Тупо не встигаєш стежити за тим, що коїться в Україні і навколо неї на міжнародній арені.
Спробую без персоналій — про них і так багато що написано.
Огидно зараз бачити спроби гратися в симетрію, в повагу до «опонентів», коли на нас явно тиснуть з усіх боків. Такий шалений тиск уможливила саме переважна підтримка розмитих, але досить-таки подібно-спрямованих обіцянок і меседжів нашою шановною «більшістю»...
-- довідка: більшість і досі (і скрізь, не лише у нас) слиною сходить на геїв, більшість у 33-му обрала в Німеччині одного «достойника», більшість виганяла чорношкірих із закладів «для білих» у США в 50-х роках ХХ століття... --
...Про що говорить лінива (сита?) мовчанка більшості зараз? Про те, що більшості не важливий прапор, не важлива мова, не важливий вектор розвитку. І я не про «армія-мова-віра» — так, цих слоганів виявилося недостатньо, вони впали на глухі вуха, як кажуть наші друзі великобританці. Як виявилося, нашій більшості не так уже болить незавершення війни, незвільнення наших полонених, нереформовані суди (які й далі виносять абсурдні рішення).
Більшість мовчить. Здобула, що хотіла? Мало хто може сказати вголос «так, зараз відбувається ВСЕ ТЕ, що я особисто хотів / хотіла». Бо це б означало клеймо триколору на лоба.
Якщо прибрати назви партій і особисті (і персональні — щодо конкретних персоналій) вподобання українців перед виборами, то спрощену картину учасників навколополітичних протистоянь я бачу десь так:
- ті, хто цікавився політикою до 2014 року чи почав цікавитись одразу після 2014 і раді були б облишити, та не можуть
- ті, хто мало або взагалі не цікавився політикою, можливо, почали цікавитися після 2014 (з огляду на неординарну подію, яку багато хто соромиться назвати війною), епізодично каталися на хвилях зради, і піку своєї політичної активності набули напередодні президентських виборів 2019, і особливо — між 1-м і 2-м його турами. Зараз же — як пороблено: максимум можна почути роздратовані вигуки типу «дайте якийсь час».
Так от, принципова різниця між першими і другими не в тому, що одні — якісь Д'артаньяни у білих пальтах, а другі — невігласи, які лише вчора вилізли з печер. Абсолютно ні, і таких і таких повно в обох «таборах». Принципова різниця між ними полягає якраз у кількості часу, проведеного у вивченні політичних і навколополітичних питань: хто кому рабінович, чиїми податками що оплачується, скільки гілок у нашого гнилого дерева влади, і яка з них від якої залежить. Принципова різниця полягала у тому, що для других фраза «та ані там фсє пі%араси!» вважалася універсальним аргументом на більшість політичних тем і сигналом до зміни теми, а перші розуміли, що з «усіх пі%арасів» треба якось примудритися обрати найнепі%арськішого. Принципова різниця полягала у тому, що у перших було більше сукупної «політичної пам'яті» до того, як цю пам'ять стали фіксувати для всіх і кожного.
І от що прикро з тією пам'яттю: найболючішим є не стільки вибір обгортки від Голобородька, скільки стабільно висока кількість голосів за всяких ригів — що на президентських, що в рейтингах на парламентські. Тобто, я б іще зрозумів якихось умовних західняків, які ніколи не бачили живого (хехе) і привладного рига і вирішили поекспериментувати. Але як зрозуміти східняків, до яких прийшла війна, в яких війна повбивала сусідів, яких війна вигнала поневірятися по всій країні, а вони все одно голосують за бойків-шмойків? Уже ж вибирали собі «крєпкіх хазяйсвінікав» — хіба не зрозуміли, що вони не для простих людей стараються? Ладно, проголосували назло всій країні, але ж блін, що він ВАМ зробив? Пам'ятаєте Ета ладна, а што ви ДЛЯ ЛЮДЄЙ сдєлалі? Що пан Бойко зробив для Донбасу такого, що мажеться на хліб?
І на додачу до всього — ці ж такі риги скрізь співають пісню про «мир».
О_о
ФСМИСЛЄ?
Ваші земляки-риги царювали з 2010 року, а десь на місцях — може і давніше. І ви задоволені результатами? Тобто, ще так-сяк, якщо ви голосуєте за них з почуття протесту, але на шкоду собі? Це вже тоді, вибачайте, не «інша думка», яку можна було б спробувати поважати, а відверта ТУПІСТЬ.
І от що цікаво: пам'ятаєте заяви, типу, от зараз міняють назви вулиць / міст (не на часі, лучє займітєсь камуналкай), а потім прийдуть інші — і знову все спочатку? Так от, принципова відмінність — ті, хто боровся (саме боровся, а не чекав, сидячи на сраці рівно) за мову і декомунізацію, вважають ці здобутки вагомими, а «повернення до старого стану» — плювком у душу. Ті ж, хто зараз пасивно радіє зворотнім змінам, або каже «ми же гаварілі, што ано фсьо паміняіца», плювати хотіли і на Бандеру, і на Московський, і на Горішні Плавні, і на Кіровоград.
У цій «другій» групі людей є категорія досить обізнаних і різнобічно розвинених, але знову ж — таких, які мало цікавилися політикою, всім цим «брудом». Надто мало, щоб розрізняти «обличчя» нові від старих. І їхня загальна ерудиція та обізнаність не допомогла розрізнити «обгортку» від кількох справді нових облич (Кошулинського, Яроша, Безсмертного, Олександра Данилюка зі Спільної Справи, та того ж Смешка!). Або надто повелися на «вони вже десь були і себе (чимось) заплямували» чи «вони все одно непрохідні», або так само, як і необізнані чомусь повелися на чесність / патріотичність нинішнього припи%дента. Або мали якийсь особистий холодний розрахунок.
А ті, хто мав / має особистий розрахунок — наважуються казати про нього вголос? Чи чекають якоїсь миті, сигналу «можна»?
І не треба вкотре казати про «це ваші за 5 років не змогли і своєю неспроможністю привернули електорат на бік оцих-во». Бо знову ж — є усвідомлений вибір, є вибір кращих із гірших, а є вибір обгортки, за якою не можуть стояти умовні «наші». Вони там можуть бути випадково, для ретушування загальної картини. Невже не зрозуміло, що за агресивно рекламованою обгорткою стоятимуть лише шахраї та пройдисвіти, якщо не відверті вороги? Чому на мало-мальськи важливу роботу беруть людей із відповідною освітою, кваліфікацією, досвідом, а тут — таке?
Чому було так важливо шукати під мікроскопом і збільшувати в рази недоліки тих, хто взявся до руля під час війни? Чому люди не міняють сімейного лікаря / парикмахера / асистента якщо знайшли хорошого? Чому не міняють на переправі коней, а «неідеальну» владу вирішили міняти під час війни, яка нікуди не поділася?
Чому це так складно?
Та кому є діло до моїх бідкань! Реванш несеться із такою швидкістю, що більшість скоро може діставати черепомірки (ау, Хавр? Великорусскую свою уже начистил? Тут «твои» по всем фронтам лупашат, скоро и шароварников уберут, и вышиватников, и хуторян-мещан — всё, как барин любят!), давати їх у руки покидькам типу того, хто на картинці, і...
І що?
Всі готові до майбутнього, яке мчить до нас у вигляді полярної лисички? Чи ще є якісь надії?
На що? На кого?
А я скажу, на кого може бути надія.
На тебе.
Якщо маєш хорошу пам'ять (у тому числі, політичну), пригадай.
Пам'ятаєш, тобі дали зіпсований товар? Якою була твоя реакція? Книга скарг і пропозицій чи обурення на кухні?
Пам'ятаєш, шеф виліз тобі на шию і накинув додаткової роботи? — Розмова за буквою Кодексу законів про працю чи обурення на кухні?
Пам'ятаєш, хамло припаркувало свого безрозмірного джипа на тротуарі? — Камінь / записка / корм для голубів на капот / фото з номером по мережах чи обурення на кухні?
Пам'ятаєш Гонгадзе? Врадіївку? Майдан?
Що породжує другий варіант реакції (обурення на кухні)? Безкарність. І поки що нинішні старо-нові обличчя нахабніють рівно настільки, наскільки їм це дозволяють. Поки не дають по руках. Так, можна сміятися з акцій, можна обурюватися протестувальникам, можна питати «і што вам дал ваш майдан?» А можна згадати простий і влучний вислів: не страшно, якщо ти один. Страшно, якщо нуль.
Тільки от ще питання — якщо запобіжником проти безкарності «нинішніх» є постійні мітинги (міні-майдани) при нульовій активній підтримці прихильників цих нинішніх, то, може, це все ж ознака того, що більшість не готова захищати свій вибір? І що це за влада, яка постійно викликає обурення активної частини громадян?