Здавалося б — чоловік вийшов на одиночну демонстрацію:
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=2320884954854456&id=100007989215293
Але історія надто показова, щоб бути буденною, звичайною.
https://hromadske.radio/news/2019/04/19/u-vinnyci-pereselencyu-yakyy-vyyshov-na-odynochnyy-piket-za-poroshenka-pobazhaly-shche-raz-pereselytysya

Коли читаєш таке — впадаєш у ступор. Виявляється, хтось НЕ РОЗУМІЄ, через що довелося пройти Андрієві та його родині. Хтось НЕ В ЗМОЗІ поставити себе на його місце, НЕ В ЗМОЗІ уявити, що таке потрапити «на підвал» після доносу сусідів.

ДОНОСУ. СУСІДІВ. НА / ЗА ПРОУКРАЇНСЬКУ ПОЗИЦІЮ.

Важко деяким вінничан(к)ам уявити, що таке подумки попрощатися з життям, що таке сім'ї — ледь не втратити надію побачити батька та чоловіка живим. Кинути / продати все і втекти. Покинути свою рідну землю, своїх (хороших, а вони мали бути) сусідів — і тікати світ за очі. В Україну. З «народної республіки» в Україну. Звідти, де у тебе немає жодних прав — і права на свою мову та прапор — туди, де ці права в тебе є. На будь-яку мову, і на всі прапори, окрім трьох триколорів, які між собою відрізняються лише білим, чорним і блакитним згори.

І от у мирній Вінниці знаходяться «прості люди» (будь-якої, точніше — очевидно, якої саме політичної позиції), які наважилися підійти до людини та ляпнути на його «позицію» порцію свого душевного лайна.

Можна бути бідним фінансово, можна мати погане здоров'я, але бути бідним душею? Не здатним до емпатії? Чи варто таке толерувати? Чи десь у світі толерується дефіцит емпатії?

Ви знаєте, дійсно — можна (і треба!) бути різних політичних поглядів, можна не погоджуватися в деталях. Але брак і дефіцит емпатії??? І ще питання — а що, емпатія може закінчуватися? Пожаліли когось, потім ще когось — і все, джерельце висихає?
Та ні, це вже проходили в радянські часи (37й рік і далі): хотілося більше комфорту — писався донос на сусіда, його забирали, ти отримував його житлову площу. Що відбувалося з забраним?

А КАКАЯ МНЄ РАЗНІЦА? НЄТ ЧЄЛОВЄКА — НЄТ ПРОБЛЄМИ.

Подумати, що з тобою можуть вчинити так само? Можливо й думали. Можливо, боялися. Скоріше за все — і було похєру на інших, і боялися за свої жалюгідні шкіри — один в один поведінка Григорія Родченкова, який роками працював над створенням невідстежуваної брехні, факт якої не можна буде довести, а потім раптом почав переживати за власне життя.
Серйозно, дядя?
З чого б це?
Ти ж нічого «такого» не робив — чого тобі боятися?
Чи робив?
А що саме робив — щось таке, за що можуть вбити?
Да, а вони на таке здатні?
Хм-м, а коли ти на них працював — ти цього не знав?
Чи думав, що пронесе?
Чи просто тобі було пофігу, що інші роками тренуються, змагаються, щоб чесно перемагати, а ти...

То, може, і тітонька «переселяйся далі» — така сама «ідейна родчєнкова»? Брехливе дволичне створіння, яке трясеться за власну шкіру, і за неї ж готове здерти шкіру з інших?

Може, тому так багато у нас було смороду з приводу декомунізації, тому що подібні душевно бідні відчували, що разом з істуканами завершиться і піде в небуття їхня епоха — епоха, коли нормальним вважалося закласти сусіда, щоб отримати щось із того собі?
Не заробити.
Не здобути.
Отримати НА ШАРУ — за ЧИЙСЬ рахунок. За рахунок чужих СТРАЖДАНЬ.

PS от є гарна фраза — чужих дітей не буває. Так я так собі думаю — чужих страждань теж не буває. Навіть якщо ти бідний душею, не здатний до емпатії комуняка, колись чужі — особливо спричинені тобою — страждання до тебе повернуться.

PPS у день дебатів слово «Порох» і його протиставлення «ЛДНР» можуть викликати саркастичну посмішку. Але такий маленький факт — в «ЛДНР» дійсно немає ЖОДНОГО Пороха...