Один з поширених закидів колег-природничників на адресу всіх (або «більшості») українських гуманітаріїв полягає в тому, що навіть сьогоднішніх місцевих гуманітаріїв сформували (і невиправно зіпсували) комуністи, натомість вплив комуністичної ідеології на вчених-природничників був значно обмеженіший.

Охоче готовий припустити, що це правда — наскільки йдеться про вчених-природничників як професіоналів з вивчення природного світу.

Натомість, коли колеги-природничники звертаються до соціогуманітарної проблематики (а проблема управління наукою як суспільним інститутом належить саме до цієї галузі!), картина різко змінюється.

Українські гуманітарії після 1991 року мали безліч нагод критично переоцінити ті світоглядні настанови, яких їх навчали за радянських часів. Не всі цими нагодами скористалися, але вагома частина скористалася точно — можу судити по тому, що бачу в різних гуманітарних науках (історія, релігієзнавство, філософія, філологія). Допомогли гранти, знання мов, виїзди за кордон, доступна в Інтернеті сучасна західна дослідницька література (часто на піратських сайтах), тощо.

Єдине «але» — це практично ніяк не зачепило тих «провідних гуманітаріїв за посадою» (в ранзі від деканів до заступників міністра), які досі, власне, і практикували управління наукою в Україні (звісно, поряд з управлінцями-негуманітаріями). Поодинокі винятки я знаю, але вони справді поодинокі.

Натомість соціально активні колеги-природничники, які публічно дискутують проблеми управління наукою, продовжують виходити як з самоочевидних з тих уявлень про суспільство, суспільні процеси та управління ними (зокрема наукою), які вони, вочевидь спонтанно, засвоїли від часів та культури «совка» і явно ніколи не піддавали їх критичному самоаналізу.

Маю на увазі насамперед віру в чудодійну силу централізованого керування (нарешті в «правильних руках»), яке може в усій українській науці навести бодай елементарний «порядок», щоб «потім вже» щось лібералізувати і децентралізувати.

Звідси, як один з прикладів, віра в ефективність централізовано ухваленого переліку вимог до дисертантів всіх спеціальностей, який теоретично має «більш-менш все врахувати і більш-менш всіх (крім шахраїв) задовольнити». А кого не впишемо — того втиснемо; а кому буде незручно — ну потерпить, без видатків (рос. «издержек») жодна реформа не обходиться. «Лес рубят — щепки летят».

Типологічно ця віра в управлінську ефективність рішень, централізовано ухвалених для «всієї системи», належить до ранньоіндустріальної доби. Саме її сповідувала німецька бюрократія першої половини 20 століття (до часів Гітлера включно). Саме її сповідували також «інженери людських душ» в СРСР 1930-х років. Блискучий аналіз цієї управлінської парадигми зробив свого часу Макс Вебер.

В СРСР відхід від цієї управлінської моделі не був здійснений ніколи. Власне, управлінська система СРСР зламалася саме через те, що намагалася старими методами централізованого бюрократичного «планування» вирішувати дедалі складніші управлінські завдання, для яких ця система вже не могла бути ефективною (хрестоматійний приклад — епопея горбачовського «Агропрому» на тлі катастрофи в сільському господарстві).

От саме такі уявлення про управління суспільством загалом і наукою зокрема засіли в головах наших колег-природничників; саме їх вони демонструють у своїй позиції щодо проекту реформи вимог до публікацій докторантів, який нещодавно оприлюднив Науковий комітет.

Натомість західний світ відтоді пішов значно далі (здійснивши перехід від індустріальної до постіндустріальної доби) і змінив вже декілька управлінських парадигм, які принципово відмовилися від перевантаження управлінського центру «шаблонними» рішеннями, обов'язковими для всієї системи. Надто ускладнилося життя (економічне, суспільне, наукове), в результаті чого стара управлінська модель стала надто травматичною та неефективною.

Одну з альтернативних моделей проаналізував у 1993 році американський соціолог Георг Рітцер у блискучій монографії «Макдональдизація суспільства». Бажаючим покерувати українською наукою дуже рекомендую познайомитися з тим, що Рітцер розуміє під «макдональдизацією освіти і науки» (у цьому виразі для нього немає жодної іронії), і зіставити ці його ідеї, наприклад, з процедурою ліцензування і акредитації освітніх закладів, якою вона є на Заході і мала б бути в нас (але не є, бо її постійно викривляє стара логіка української «веберівської» бюрократії ранньоіндустріального типу).

Про ще пізніші управлінські моделі, адекватні для постіндустріального суспільства (а в Україні загалом і українській науці зокрема вже де-факто працює постіндустріальна економіка), не буду тут навіть і писати. Факт в тому, що для соціально активних колег-природничників це все — як інформація з іншої планети. «Централізовано зберемо пропозиції», «максимально врахуємо побажання» і «правильним наказом розгорнемо всю систему у потрібному напрямі» — ось наше управлінське «всьо», яке насправді, як модель менеджменту науки, застаріло вже років так на сто. Тобто, на сьогодні у менеджерських ідеях таі закликах представників природничих наук безроздільньно панує управлінський «совок».

От і виходить, що в частині уявлень про суспільство і менеджмент суспільних процесів радянські комуністи вплинули на сьогоднішніх українських вчених-природничників значно глибше, ніж на сьогоднішніх українських представників соціогуманітарних галузей (щоправда, майже повністю виключаючи при цьому українських бюрократів з гуманітарними дипломами — ті також звично сидять у «веберівській» бюрократичній парадигмі та іншого собі не уявляють).

* * *
Мораль цієї історії проста. Менеджмент суспільних процесів — це окремий фах. Тут треба знати взаємозв'язок управлінської культури і культури суспільства в її історичній динаміці; треба чітко уявляти собі зміни управлінських парадигм, їхні причини та наслідки; треба, нарешті, адекватно оцінювати багатоукладність сучасного українського суспільства (в якому співіснують елементи домодерної, модерної та постмодерної культури) — і лише на цій підставі можна планувати управлінські рішення, які приведуть до більш-менш очікуваних і максимально не-руйнівних для української науки наслідків.

Без розуміння всього цього, ідеї нашого «активу українських вчених-природничників», як можна «ефективно покерувати українською наукою», приречені на руйнівний за потенційними наслідками дилетантизм.

Що ми, власне, і спостерігаємо.

09.05.2018

Оригінал (з незначними змінами) тут: https://www.facebook.com/groups/314070194112/perma...