Соціолінгвістичне підґрунтя правописних розбіжностей

Українська філософська спільнота вже не один рік має внутрішній розбрат у питанні відтворення українською мовою імен іноземних (насамперед європейських та північноамериканських) філософів. Основними каменями спотикання є три загальні проблеми:

1. Поширення/непоширення «правила дев'ятки» на написання іншомовних власних імен.
2. Відтворення літери h (або звука, позначеного цією літерою) в англійських і німецьких власних іменах.
3. Відтворення іншомовних подвоєних приголосних і буквосполучень.

У ставленні до цих проблем можна виокремити три позиції.

Першу з них найактивніше обстоював професор Пономарів (зокрема й у своїх виступах на «Лабораторії наукового перекладу»), а зараз жорстко й безальтернативно впроваджує редколегія журналу «Філософська думка»: «правило дев'ятки» на іншомовні власні імена скрізь поширювати, літеру h в англійських і німецьких власних іменах скрізь відтворювати як «г», подвоєні приголосні не відтворювати.

Друга позиція діаметрально протилежна: «правило дев'ятки» на іншомовні власні імена не поширювати, латинське h в англійських і німецьких власних іменах скрізь (або переважно) відтворювати як «х», подвоєні приголосні відтворювати.

Третя позиція – орієнтуватися на офіційний Український правопис.  Проте рекомендації правопису з названих питань… не є однозначними. З приводу «правила дев'ятки» чинний правопис (2019) містить рекомендації лише для написання «загальних назв» і «географічних назв», але повністю обминає у зв'язку з «дев'яткою» питання іншомовних власних імен, хоча раніше у цьому ж параграфі (§ 129) містить загальну рекомендацію писати «і» «в іменах і прізвищах» (всіх?) «після приголосного перед наступним приголосним і в кінці слова». Звук [h] цей правопис рекомендує «переважно» передавати буквою г, але: «За традицією в окремих словах, запозичених з європейських та деяких східних мов [h], і фонетично близькі до нього звуки передаємо буквою х» (§ 122). «Подвоєння букв на позначення приголосних», за рекомендацією цього правопису, «переважно зберігаємо у власних назвах… та в загальних назвах, які від них утворені за допомогою афіксів», проте «буквосполучення ck… відтворюємо українською буквою к», з окремим винятком для «власних назв кельтського походження» (§ 128).

Варто порівняти ці рекомендації з аналогічними позиціями попередньої версії правопису, 2015 року. З приводу «правила дев'ятки»: в § 90 спершу згадано загальну рекомендацію писати «і» «після приголосних в особових іменах і в географічних назвах», а потім додано посилання на низку винятків, коли в географічних назвах рекомендовано писати «и». З приводу h цей правопис обговорює не звук [h], а літери «G і h» (варто зазначити: без уточнення, про які мови йдеться!), які обидві «звичайно передаються літерою г», але «в окремих словах англійського походження h передається літерою х» (з прикладами, але, звісно ж, без вичерпного списку цих «окремих слів») (§ 87). Подвоєні приголосні цей правопис рекомендує «звичайно» не зберігати «в загальних назвах іншомовного походження», але однозначно рекомендує зберігати «в географічних, особових та інших власних назвах» (§ 89).

Загалом для нефахівців (тобто не філологів, у тому числі й філософів без філологічної освіти) мало б діяти просте правило: «за замовчанням пиши, як рекомендує правопис». Але рекомендації двох останніх правописів і відчутно різняться, і не містять однозначності (втім, в деяких ситуаціях це цілком природно). Тому в усі названі проблеми доведеться заглибитися трохи докладніше.

1. Поширення/непоширення «правила дев'ятки» на написання іншомовних власних імен.

На питання «Чи варто поширювати „правило дев'ятки“ на правопис власних назв иншомовного[1] походження» професор Пономарів у своєму блозі відповів гранично просто: «Варто. Навіщо нам мати два окремі правила для власних та загальних назв?»[2].

Власне, це й є основний аргумент прибічників тотального поширення «правила дев'ятки» на написання імен, зокрема й західноєвропейських філософів (Аристотель, Августин, Генрих Рикерт, тощо).

Втім, питання професора Пономарева можна сприйняти і не як риторичне й надати на нього таку ж коротку відповідь: «Окреме правило для загальних назв потрібне для максимального збереження в українській мові оригінального вимовляння іншомовного імені».

А навіщо потрібне таке «максимальне збереження»? І тут відповідь може бути короткою та однозначною: «Для полегшення усної комунікації носіїв української мови з носіями інших мов».

Річ у тім, що за останні 200 років, а найрадикальніше – за останні 20 років, соціокультурна й комунікативна ситуація у світі докорінно змінилася. Колись у відтворенні іншомовних власних імен природно орієнтувалися головним чином на графічний принцип, бо міжнародного усного спілкування між людьми, рідні мови яких користуються кирилицею й латинкою, було обмаль, натомість переважала комунікація через написані тексти. Саме тому в російській мові XIX століття прізвище Berkeley записували як «Берклей», а ім'я Ivanhoe (читається [ˈaɪvənˌhoʊ]) – як «Иванхое». Натомість зі зростанням обсягів усної комунікації відтворення кирилицею іншомовних власних імен стало дедалі більше орієнтуватися на фонетичний принцип (щоправда, не завжди адекватно застосований, але це вже інша проблема). Причина очевидна: на цитоване питання професора Пономарева «Навіщо нам мати два окремі правила для власних та загальних назв?» можна відповісти дзеркальним питанням: «А навіщо нам мати дві окремі норми вимовляння того самого імені – одну для внутрішнього вжитку, іншу для спілкування з європейськими та північноамериканськими колегами?».

Загальних назв ця проблема не стосується, бо їх кожна мова вибудовує на власний лад. Пропріальна ж лексика особлива саме тим, що ми уживаємо ті самі власні імена і в рідній мові, і також у спілкуванні з носіями інших мов. Тож, справді, чи варто нам тут прагнути свідомого розподібнення норм вимовляння? Який сенс українським філософам в розмовах з іноземними колегами вимовляти звичні для них «Дільтей» та «Остін», але в розмовах між собою перемикатися на вимовляння «Дильтей» та «Остин»?

Особливо ця проблема загострилася зараз, завдяки вибуховому зростанню і кількості міжнародних подорожей, і обсягів міжнародного усного спілкування у всесвітній мережі.

Звісно, це не означає, що заради полегшення міжнародної комунікації потрібно «ламати» традицію вимовляння іншомовної назви там, де ця традиція вже склалася. Тому не потрібно переінакшувати «Париж» на «Парі», «Лондон» на «Ланден», тощо. Але там, де ми ще не маємо усталеної традиції – а з відтворенням імен переважної більшості західноєвропейських філософів ми її досі не маємо, – доводиться робити усвідомлений вибір. Варто лише правильно визначити його суть. Це вибір між: (1) свідомою зміною оригінального вимовляння іншомовних імен з урахуванням деяких закономірностей української мови, які до того ж не носять універсального характеру[3], та (2) свідомим збереженням оригінального вимовляння іншомовних імен заради полегшення комунікації з іншомовними колегами.

Іншими словами, це вибір між (1) стратегію фонетичного ізоляціонізму («хай яким є оригінальне вимовляння, у нашої мови власні норми"), та (2) стратегією максимального сприяння усній міжнародній комунікації (обсяги якої продовжують зростати).

Ось що насправді треба вирішувати, вагаючись між написаннями "Аристотель" чи "Арістотель", "Дидро" чи "Дідро", "Дильтей" чи "Дільтей", "Маритен" чи "Марітен", тощо.

Таким чином, питання (не)поширення "дев'ятки" на іншомовні власні імена в ситуації відсутності усталеної традиції є не власне лінгвістичним, а соціолінгвістичним питанням. Відповідь на нього залежить не лише від знання фонетики, а насамперед від усвідомленого стратегічного вибору подальшого спрямування розвитку української мови в соціокультурному та комунікативному середовищі сучасного світу.

2. Відтворення літери h в англійських і німецьких власних іменах.

Літері h в англійських і німецьких власних іменах особливо "не пощастило", бо h в іспанській чи французькій мові (Hernan, Henri) ніхто не стане відтворювати українськими "г" чи "х", хай що з цього приводу (не) рекомендував би правопис. Варто визнати, що тут версія 2019 року вигідно відрізняється від попередньої: адже вона обговорює не літеру h, а саме звук [h], хай яким було б його графічне відтворення в тій чи іншій мові. Отже, зосередьмося саме (1) на звуку [h], який правопис-2019 рекомендує "переважно" передавати буквою г, хоча "за традицією в окремих словах" припускає і букву х, а також (2) на англійській та німецькій мові, де цей звук і безумовно наявний, і позначений на письмі саме літерою h.

Головним аргументом прибічників тотального (Пономарів) чи "переважного" (правопис-2019) відтворення англійського та німецького h українським "г" є посилання на особливе фонетичне багатство української мови порівняно з російською (чи болгарською), де для відтворення англійського чи німецького h можна обирати лише між літерами "г" та "х" (відповідно, росіяни пишуть "Гегель", а болгари "Хегел"). Натомість українська фонетична палітра пропонує три можливих відповідники – "г", "х" та "ґ", тобто дзвінкий щілинний [ɦ], глухий щілинний [x] та дзвінкий проривний [ɡ]. Оскільки літера "ґ" в цій ситуації є очевидним відповідником англійського чи німецького g, у відтворенні англійського чи німецького h залишається обрати між "г" та "х".

"Росіяни не мають фрикативного г", пояснює професор Пономарів у своєму блозі, тому англійське h вони змушено передають "то через г, то через х". Ми ж "маємо і ґ, і г, і х. Тому англійське g передаємо через ґ, англійське h передаємо через г, а kh – через х"[4].

Це міркування здається простим та логічним, але в ньому є своя неявна підступність. Почнімо з того, що сполучення літер kh загалом нехарактерне для англійської мови, а уживається там здебільшого для відтворення звуків [k], [х], або [kʰ] в словах іншомовного походження (Kharkiv [ˈxɑrkiu̯], Khartum [karˈtuːm], khaki [ˈkɑːki], Khmer Rouge [kəˌmɛər ˈruːʒ], тощо). В німецькій мові сполучення літер kh так само уживається для відтворення звуків [k], [х], або [kʰ] в словах іншомовного походження (ті ж таки Khartum чи Rote Khmer), а також може зустрітися на межі складів, де воно позначає звукосполучення [kh] (Horkheimer [ˈhɔɐ̯kˌhaɪmɐ], Eckhart [ˈɛkhaʁt], тощо). Це останнє українською мовою, звісно ж, відтворюється не "через х", а як "кх" чи "кг"; відповідно, вибір доводиться робити між написаннями "Хоркхаймер, Екхарт", та "Горкгаймер, Екгарт" (редколегія "Філософської думки" скрізь обирає другий варіант). Що ж до англійської мови, то англійському сполученню літер kh, справді, частіше відповідає українська "х" (Харків, Хартум, хакі, проте "червоні кхмери"); але чи випливає з цього, що за англійським (і німецьким) h можна однозначно "закріпити" українське "г"?

Звісно, ми можемо вчинити саме так. Але ціною цього кроку буде, знов-таки, істотне переінакшення оригінального англійського та німецького вимовляння. Річ у тім, що в обох цих мовах літера h, як і сполучення літер kh, позначає глухий звук. Аби переконатися в цьому, достатньо поглянути на вже наведені фонетичні транскрипції німецького вимовляння [ˈhɔɐ̯kˌhaɪmɐ] та [ˈɛkhaʁt], додавши до них ще англійські приклади на кшталт Hartley [ˈhɑːrtli], Huxley [ˈhʌksli], тощо. В усіх цих прикладах (кількість яких можна множити до нескінченності) на місці графічного h стоїть фонетичне [h], яке позначає глухий щілинний звук, майже ідентичний за вимовлянням з українським [х] (єдина різниця між ними полягає в тому, що звук [h] номінально утворюється в гортані, а звук [х] – по сусідству, в задній частині піднебіння).

Прибічники ідеї суцільного відтворення англійського та німецького h українським "г" інколи запевняють, що позначений цією літерою придих в англійській та німецькій мові в позиції перед голосною "одзвінчується". Але це неправда, яку найчастіше висловлюють просто від незнання фонетики ("а я так чую") і невміння читати складені лінгвістами фонетичні транскрипції (які у цьому плані не припускають різночитань). Правдою є лише те, що в позиції між дзвінкими приголосними чи голосними (ahead, greenhouse) англійське h може вимовлятися за участі голосу, але не як повноцінний дзвінкий приголосний, а як "слабкий фрикативний звук, який називають голосовим придихом"[5]. В інших позиціях англійське h ніколи не вимовляється навіть із цим "слабким фрикативним звуком". Тому особливо кричущим прикладом грубого спотворення оригінального звучання є написання "Г'юм" (англ. Hume [hjuːm]), яке не можна пояснити нічим, крім бажання механічно впроваджувати загальну настанову, яка має не лінгвістичний, а екстралінгвістичний характер: якнайактивніше застосовувати у відтворенні іншомовних власних імен українське "г", яким ми можемо пишатися ipso facto, позаяк сама його наявність вигідно відрізняє нас від росіян (і болгар).

Таким чином, і тут вибір зрештою зводиться до тієї самої альтернативи, що й з "правилом дев'ятки": або (1) орієнтація на особливості української мови зі свідомим переінакшенням оригінального вимовляння, або (2) орієнтація на максимальне збереження в українській мові оригінального вимовляння задля сприяння усній міжнародній комунікації.

В другому разі фонетично доцільним рішенням є відтворення англійського і німецького h найближчим до нього українським "х". Натомість українське "г" [ɦ] фонетично доцільно було б залишити для відтворення в словах іншомовного походження лише дзвінких щілинних звуків (таких, які можна чути в словацькому hora [ˈɦɔra], укр. "гора"; чеському hlava [ˈɦlava], укр. "глава"; литовському humoras [ˈɦʊmɔrɐs̪], укр. "гумор"; тощо). Щоправда, в іменах західноєвропейських та північноамериканських філософів дзвінкі щілинні звуки практично не зустрічаються.

Звісно, це фонетично доцільне рішення також не можна впроваджувати механічно, бо в деяких ситуаціях традиція відтворення англійського чи німецького h українським "г" вже склалася (наприклад, навряд чи можна зараз переінакшити "Гоббс" на "Хоббс", хоча фонетично адекватним написанням є саме друге). Але чи варто цього принаймні прагнути де можливо? Відповідь залежить від вибору мовця, який насправді – свідомо чи спонтанно – відбувається не на фонетичному, а на соціолінгвістичному рівні.

3. Відтворення іншомовних подвоєних приголосних і буквосполучень.

На відміну від двох попередніх проблем, у відтворенні іншомовних подвоєних приголосних і тих буквосполучень, якими позначено лише один звук, фонетика "зберігає нейтралітет". Справді: написання "Лок" чи "Локк" обидва читатимуться так само, як англійське Locke [lɒk], написання "Міл" чи "Мілл" – так само, як англійське Mill [mɪl], тощо. То чи варто тут свідомо "спрощувати" іншомовне написання, усуваючи подвоєні приголосні?

Робити саме так рекомендував, знов-таки, професор Пономарів, посилаючись при цьому на принцип "як вимовляємо, так пишемо": "За чинним правописом в иншомовних[6] особових іменах та прізвищах зберігаємо написання з подвоєнням, хоч ніколи не вимовляємо подовжених приголосних. Тож було б ліпше привести написання у відповідність до вимови: Тері, Джері тощо"[7].

Варто зазначити, що англійська мова у питанні подвоєних приголосних цю рекомендацію ігнорує: вимовляємо [ˈtɛrɪ], а пишемо Terry, вимовляємо [ˈʤeri], а пишемо Jerry, тощо.

З іншого боку, не можна сказати, що подвоєння приголосних для української мови взагалі нехарактерне. Навпаки, воно надзвичайно поширене, причому на різних підставах і в словах різного походження (відділ, денний, численний, невблаганний, знання, знаряддя, суддя, миттю, зілля, ллється, хокку, тощо). Цікаво, що "привести написання у відповідність до вимови" тут чомусь ніхто не закликає, хоча ми вимовляємо одне (подовжене) "н" в слові "знання", одне "д" в слові "суддя", одне "т" в слові "миттю", тощо[8].

Звісно, є й окремі винятки: зокрема, в низці слів іншомовного походження справді усталилося відтворення українською буквосполучень ck та cc одним "к" (гекон, штекер, бароко). Проте чи варта ця остання особливість поширення на всі без винятку подвоєні приголосні та буквосполучення в іншомовних власних іменах?

На міжнародну усну комунікацію це наше рішення ніяк не вплине. Але воно впливає на графічну впізнаваність іншомовного імені, яке в українському написанні, знов-таки, може або максимально відтворювати оригінальне написання (Locke – Локк, Mill – Мілл, тощо), або свідомо відхилятися від нього.

Таким чином, ми і тут повертаємося до тієї самої альтернативи: (1) мовний ізоляціонізм (наразі графічний), або (2) полегшення міжнародної комунікації (наразі письмової). Відповідно, і це питання насправді вирішується в той чи інший спосіб не на лінгвістичному, а на соціолінгвістичному рівні. Обираючи той чи інший спосіб написання, ми насправді обираємо те чи інше позиціонування власної мови в сьогоднішній соціокультурній та комунікативній ситуації, з урахуванням не лише суто локальних, а й глобальних її контекстів.

*

Особисто я переконаний, що шлях мовного ізоляціонізму в сучасних умовах стратегічно хибний: українській мові він не зараджує, а міжнародній комунікації шкодить. Альтернативний шлях – свідомого сприяння міжнародній комунікації – видається мені єдино розсудливим стратегічним рішенням в царині відтворення іншомовних власних імен (за відсутності усталеної традиції). Але в кожному разі слід принаймні чітко здавати собі справу, яка логіка, які міркування та перспективи насправді стоять за кожним окресленим правописним вибором. І вже точно не слід, як це практикують деякі колеги-філософи, водночас клястися на вірність "фонетичному принципу" і грубо порушувати цей же принцип своїми написаннями. Таке можна робити хіба від нерозуміння основ фонетики (яке ці колеги або в собі не усвідомлюють, або принаймні не наважуються визнати вголос); між тим, правописні рішення, навіть ухвалені філософами на власний (не цілком професійний у цій царині) розсуд, безумовно, варті компетентнішого підходу.

=====================================================