Чотири тези мого виступу на круглому столі МОН «Теоретичні та прикладні аспекти порівняльного аналізу діяльності дослідників наукових установ і країн», який відбувся 17 травня 2018 р.

1. Соціальний капітал.

Я спитав одного з доповідачів (з Польщі), чи не стикався він з тим, що кількісні та якісні (експертні) методи оцінки ефективності науковців дуже по-різному працюють в різних наукових галузях — наприклад, Natural Sciences, Social Sciences and Arts. Пан доповідач відказав: «ніхто не любить кількісні оцінки, всі апелюють до експертів; але ніхто не вірить експертам».

Виходить замкнене коло: всі розуміють, що кількісні методи (включно з наукометрією, хоч як її модифікуй) принципово недосконалі, але з якісними методами також є болюча проблема.

Перекладаючи мовою суспільствознавства, ім'я цієї проблеми — катастрофічно низький соціальний капітал в суспільстві загалом і в науковому середовищі зокрема. Насправді ключове стратегічне питання реформи української науки одне, і саме це: зміцнення соціального капіталу в спільноті українських науковців та її взаєминах з суспільством в цілому. На превеликий жаль, я жодного разу не чув, щоб парламентарії чи представники МОН взагалі ставили проблему в такому ключі (не кажучи вже про розробку відповідної стратегії та комплексу відповідних заходів). А насправді саме в цю сферу треба інвестувати і гроші, і зусилля. Без цього буде не реформа науки, а лише «затикання дірок». Що ми, власне, і маємо.

2. Мовнозалежність і культурозалежність Social Sciences, Humanities and Arts (скорочено називатиму це «гуманітаристикою» в широкому сенсі).

Коли ми намагаємося оцінити одною міркою «міжнародно визнаних публікацій» представників різних наук, ми навряд чи здаємо собі справу у тому, наскільки тонкі речі намагаємося регулювати дуже грубими інструментами.

Зокрема, чи усвідомлюємо ми, що представники природничих і гуманітарних наук принципово по-різному користуються мовою? Так, мова — це інструмент, і в різних галузях людського пізнання цей інструмент працює по-різному. Природничні і точні науки практично не є мовнозалежними, а світова спільнота цих наук має гомогенний характер. Натомість гуманітаристика мовнозалежна і культурозалежна, а світова спільнота соціогуманітарних наук має принципово гетерогенний (!) і багатомовний (!) характер.

До прикладу, описати лабораторний експеримент українською чи англійською — це зробити той самий опис, лише англійською буде ширша аудиторія читачів. Натомість мені написати коментар до Секста Емпірика українською, російською, англійською чи французькою — це написати чотири різних (!) розвідки, які мають різну будову, різну логіку, орієнтуються на різну обізнаність цільової аудиторії, а також, елементарно, на різні переклади Секста, які всі викривлюють його думку по-різному, залежно від культурних традицій, відображених у мові-реципієнті (фр., англ., рос.; з укр. легше, бо на українську Секста фрагментарно перекладав лише я, готових перекладів немає).

Відповідно, висувати рівні вимоги «міжнародних публікацій» для представників природничих та соціогуманітарних галузей фактично означає ставити їх у принципово нерівні умови — виграшні для природничників, програшні для гуманітаріїв. І не через те, що гуманітарії не виходять взагалі на «міжнародний рівень», а через те, що самий «міжнародний рівень» тут влаштований принципово інакше (!), і часто ставить гуманітарія перед вибором: нехтувати або чужомовною аудиторією, або вітчизняною. І саме наукове та громадянське сумління цілком може схилити гуманітарія до формально програшного першого варіанту.

3. Дискурсивність.

Вимірюючи всі наукові галузі за кількістю опублікованих і процитованих статей, чи здаємо ми собі справу у тому, що різні науки природно тяжіють до різних форматів текстуального звітування про результати наукових розшукань? Статті найкраще пасують природничим і точним наукам, де зазвичай можна виокремити локальну проблему без жодних втрат для її подачі. В Social Sciences, Humanities and Arts все інакше: тут переважною формою подачі результатів дослідження є монографія, яка пропонує розгорнутий (дискурсивний) концептуальний контекст, без урахування якого неможливо оцінити будь-яку локальну проблему.

Як приклад, я навів власну монографію з історії скептицизму, обсягом більше 2 млн. 200 тисяч знаків (для докторської я скоротив її втроє). Окремі її розділи ще можна читати (відповідно, і публікувати) без катастрофічних концептуальних втрат — хоча і тут найважливіші концептуальні тези постають саме у порівнянні висновків різних розділів між собою. Але різати розділи на шматки і публікувати їх як статті — абсолютно безглузде заняття, до якого я і був змушений суто формально вдатися, готуючись до захисту докторської. Ті 32 статті (із «запасом»), які я у такий спосіб опублікував «для галочки» (себто, згідно вимог МОН) у різних «фахових виданнях», я й досі вважаю такими, що не мають практично жодного сенсу у відриві від викладеного у моїй монографії концептуального цілого.

Вимогу гуманітарію спершу опублікувати низку статей, а потім вже на їхній основі монографію, можна порівняти з вимогою автору симфонії спершу зіграти на одному концерті перші 15 тактів його симфонії, потім на іншому концерті наступні 15 тактів — і так за низку концертів «представити» різним аудиторіям всю свою симфонію «по частинах». Ясно, що в такому «різаному» форматі публіка не лише не почує його симфонії, але й не зможе оцінити будь-який окремий її фрагмент. Абсурд? Безумовно! Але вимога неодмінно опублікувати низку «фахових» чи «міжнародних» статей «до монографії» для низки гуманітарних галузей (і низки конкретних, суто «монографічних» проблем) — це такий самий абсурд!

4. Проект Наукового комітету.

У світлі пунктів 1-3, ясно видно, що нинішній проект Наукового комітету щодо зміни вимог до публікацій дисертантів, у разі його ухвалення, завдасть українській науці не меншої шкоди, ніж чинна редакція цих вимог. Принципово хибною насправді є сама ідея прописувати «згори» формальні вимоги до кількості та розміщення публікацій для всіх галузей науки загалом, і навіть з розбивкою по крупних блоках ("для гуманітаріїв окремо, але знов-таки однаково для всіх").

У перерві я спитав польського колегу: чи існує у Польщі набір централізованих вимог до кількості та розміщення наукових публікацій для всіх, хто проходить габілітацію? Він сказав: "Боронь Боже! В нас такого немає і не може бути! Це вирішують самі наукові спільноти: в медиків одні неписані (але дотримувані) правила, в правників інші, в соціологів ще інші, тощо."
Оце — здорова і нормальна практика!

Ми ж кажемо, що начебто запозичуємо "передовий західний досвід", а насправді накладаємо його на звичний для нас (на жаль, включно з членами Наукового комітету) "адміністративно-командний" ("совковий") стиль керування наукою (якого і близько немає за західним кордоном України!), і в результаті раз у раз отримуємо такий плачівний результат, як ніби ми спробували настроїти рояль молотком. Молоток, звісно, гарний інструмент, але ж не для настройки роялю; так само і наукометрія гарний інструмент, але ж не в руках наших "комісарів", які вміють керувати наукою лише за принципом "це наказати, а це заборонити".

17.05.2018

Оригінал тут: https://www.facebook.com/oleksiy.panych/posts/1661...