ОСТАННІЙ ГРІХ ЗАХІДНОГО ІНТЕЛЕКТУАЛА

Як не перетворити допомогу Україні сьогодні на стратегічну поразку Заходу завтра

Цей текст присвячено критичному аналізу книжки Ніколя Тензера «Наша війна». Спершу я оглядаю ті тези автора, з якими цілком згодний, а потім критично аналізую ті, з якими я незгодний (передусім стосовно Росії), бо вважаю помилкові погляди автора типовими для наших західних союзників, тому в аналізі цих помилок є корисний і важливий урок на майбутнє — і для нас, і не лише для нас.

Є чимало причин, чому книжка Ніколя Тензера «Наша війна. Злочин і забуття: потреба у стратегічному мисленні», яка щойно вийшла друком в українському перекладі (Київ, Дух і Літера, 2026) заслуговує на пильну увагу українських читачів.

Найочевидніша з них – її автор є великим другом України, а його заклики до рішучішої допомоги нашій країні є одними з найрадикальніших, які взагалі можна почути від західних інтелектуалів.

Достатньо сказати, що вже у лютому 2022 року, практично одразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Ніколя Тензер публічно закликав Францію та інші західні держави завдати ударів по російських військах на українській території.

У цій книжці Ніколя Тензер намагається поєднати заклики до негайної реакції на події сьогодення з глибоким політологічним та філософським аналізом причин нинішньої війни. У центрі його міркувань багаторічна сліпота Заходу стосовно Росії, загалом хибність засадничих настанов політики Заходу останніх десятиліть, а також власні погляди автора на те, якими є справжні цілі дій Путіна і справжня суть російського режиму. Цей блок проблем і те, як його описує автор, заслуговує на докладнішу розмову.

Почну з тез, які не викликають в мене нічого, крім беззастережного схвалення. Автор цілком справедливо засуджує культ «стабільності» в міжнародних відносинах, який обертається, зокрема, поблажливим ставленням до «стабільних диктатур», що фактично легітимізує їх на міжнародній арені. «Під приводом роботи з чинними урядами ми фактично даємо їм карт-бланш» (с. 86). Джерелом такої поблажливості є розгляд всіх держав як формально рівних «лише тому, що всі вони є державами» (с. 100). Західні політики звикли обстоювати таке ставлення як «реалістичне»; однак вони при цьому вони не лише неправомірно відірвали політику від моралі, а й зрадили тому самому реалізму, який начебто увічнює сама ужиткова назва Realpolitik (нім. «реальна політика»).

Справді, чи можна назвати «реалізмом» відверте заперечення реальності, коли західні лідери бачать у світі загалом і Росії зокрема не те, що насправді є, а те, що їм хотілося б і було б комфортніше бачити?! Від моменту, коли політики «або мінімізують загрозу, або представлять противника чи ворога як потенційного партнера чи навіть союзника», «так званий „реалізм“ перетворюється на свою повну протилежність, бо, заперечуючи реальність речей, він змушує нас уявляти політику, побудовану на фікції» (с. 93). Яскравим прикладом цього є політика Барака Обами в Сирії, де він, буцімто в ім'я Realpolitik – тобто орієнтації на «реалії», а не на ідеали або цінності – безславно відступив від ним же проголошених «червоних ліній». «Наслідком цього так званого „реалізму“, крім сотень тисяч нових жертв», констатує Тензер, «стало посилення контролю Москви і Тегерана над Сирією. Обама підвищив загрозу» (с. 106; курсив автора). Такою ж зрадою справжньому реалізму була і політика Заходу стосовно Росії в «українському питанні».

Справжній реалізм в політиці, переконує Тензер, починається з визнання, що «питання прав людини і безпека невіддільні» (с. 42) – як і, ширше, загалом питання політики та моралі. Заплющити очі на моральний бік політичних питань означає роззброїтися перед цинічним агресором, отже в кінцевому підсумку або зазнати від нього стратегічної поразки, або опинитися з ним на одному морально деградованому рівні. Насправді ж мораль і політичний реалізм невіддільні: «Моральні вимоги ведуть до реалізму, коли усвідомлюємо природу репресивного режиму; навпаки, реалізм не може ігнорувати моральні міркування, які, зрештою, допомагають дати оцінку стратегії радикальних ворогів» с. 221). Навіть ті європейці, які визнають моральність позиції українців у теперішній війні проти Росії, але одразу додають, що це «не наша війна», непомітно для себе підривають засади власної позиції, бо таким кроком фактично заперечують загальнолюдську мораль, отже відокремлюють не українців, але себе «від світової спільноти» (с. 226). «Вони проголошують, що хочуть побудувати безпечніший і однорідніший порядок» (там само), але безпеки у світі від цього стає не більше, а дедалі менше.

Цю добровільну моральну сліпоту західних політиків, інтелектуалів та громадськості чудово розуміє і вправно використовує Кремль у своїх пропагандистських наративах: мовляв, «заради миру» треба погодитися на щоразу нові поступки Росії; адже вона «надто велика, щоб зазнати поразки»; а якщо її поразка таки станеться, руйнівні наслідки будуть набагато гіршими за все, що вже вчинив і ще може вчинити Путін; отже, краще «стабільність» на умовах Путіна, ніж хаос у разі відкидання цих умов; а оскільки Путін перебуватиме при владі ще невизначено довго, то саме з Путіним і доведеться «домовлятися», тож чому б не зробити цього зараз (с. 311-312). «Ці наративи не дають негайного ефекту», визнає автор, однак і далі «мають успіх на Заході», роз'їдаючи його єдність поступово; «усередині Альянсу й далі з'являються тріщини» (с. 313).

Чому ж західні політики, і суспільства загалом, виявилися настільки схильними до цієї сліпоти і настільки вразливими до кремлівської пропаганди? На думку Тензера, розмову про це варто почати з тези Френсіса Фукуями про «кінець історії». Якщо сприйняти її серйозно і без поширених спрощень, ця теза лише констатує, що в боротьбі ідеологій ліберальна демократія здобула остаточну перемогу (її останнім суперником був радянський і китайський «комунізм»), а отже ідеологічну еволюцію людства на цьому завершено, хай скільки історичних подій на нас ще очікує попереду. Однак надмірно примітивне сприйняття цієї тези (у чому сам Фукуяма, додам я від себе, повинен лише частково) призвело до того, що західні суспільства почали сприймати наше спільне теперішнє як час «атемпоральності, з якого історія зникла» (с. 134). Звісно, сам Фукуяма передбачав, що «постісторичний світ», в якому ліберальна демократія вже локально перемогла, буде ще невизначено тривалий час співіснувати з «історичним світом», в якому перемога ліберальної демократії ще не сталася; однак помилка Фукуями, на погляд Тензера, полягала в припущенні, що війни на «периферії» цього «історичного світу» ніяк не зачіпатимуть «центральний світ» ліберальної демократії й не підриватимуть його внутрішню цілісність. «Історія спростувала цю гіпотезу» (с. 172).

Нарешті, головне заперечення Тензера Фукуямі стосується феномену, який сам Фукуяма у 1990-ті роки «не побачив і, без сумніву, не міг бачити»: а саме, появи нової, «ілліберальної і деструктивної» ідеології (с. 173), яка кинула виклик ліберальній демократії вже після краху ідеології комунізму. Ця ідеологія суто нігілістична і руйнівна; «вона не обіцяє світлого майбутнього; не можна стверджувати, що пропонує бодай якесь, хай і жахливе, бачення світового порядку, до якого прагне. Усе, що вона обіцяє, – це знищення принципів, правил та організацій, що колись провіщали безпечніший лад» (с. 40).

Саме ця ідеологія, на переконання Тензера, і є головним рушієм всієї політики Путіна. Не розуміючи цього, західні дипломати досі вважають – або принаймні удають, що вважають – ніби Путін в Україні воює «за території». Насправді ж цілі Путіна зовсім інші: це підтримка напруженості в світі, його вибіркова дестабілізація, руйнація міжнародного права і викриття морального безсилля Заходу, неспроможного обстоювати на ділі ним же проголошені моральні ідеали (с. 33, 63, 68). З цієї точки зору, кожен скоєний Росією в Україні воєнний злочин – це свідоме «послання, яке путінська Росія несе світу. Вона каже: „Ми можемо зробити найгірше, а ви, звичайно, нічого не вдієте“» (с. 82).

Отже, на переконання Тензера, найважливіший факт, який досі ігнорують західні дипломати, «полягає в тому, що нинішні російські війни – це ідеологічні війни, тотальні за своєю суттю, і лише в другу чергу – війни імперські та колоніальні за своїми формами та другорядними цілями» (с. 126). Ідеологію, про яку йдеться, Тензер прямо називає «путінізмом» (с. 237); це синкретична, еклектична ідеологія (с. 242), яку навіть можна назвати «деідеологізованою» (с. 243), бо її спрямування є суто підривним. Тому це «ідеологічна стратегія без визначеної кінцевої мети» (с. 244), «ідеологія абсолютної деструкції і проєкт знищення всього, що може нагадувати про свободу та майбутнє» (с. 263).

Втім, на мою думку, термін «нігілізм» для такого опису надто скромний. З тим же успіхом можна було б прямо назвати цю «ідеологію путінізму» не нігілізмом, а сатанізмом. Справді ж бо, «руйнувати заради руйнування» – саме та засаднича ознака, яку в юдео-християнській традиції споконвік приписували Сатані. Однак чи багато ми зрозуміємо в логіці дій Путіна, виставивши його прибічником ідеології нігілізму чи сатанізму?

Під час підготовки проєкту Заяви Верховної Ради України «Про використання політичним режимом російської федерації ідеології рашизму…» (ухвалена 02.05.2023 р.) робоча група окремо аналізувала питання про те, чи є «рашизм» лише «ідеологією». Висновок, відображений в тексті Заяви, полягав у тому, що «рашизм» – це «новий різновид тоталітарної ідеології та практик, які лежать в основі режиму, сформованого у російській федерації під керівництвом президента в. путіна, та ґрунтуються на традиціях російського шовінізму й імперіалізму, практиках комуністичного режиму СРСР та націонал-соціалізму». З цього погляду, сучасний феномен «рашизму» не зводиться ні до особи Путіна (ось чому це в жодному разі не «путінізм»), ні до чистої ідеології: адже ідеологія в Російській імперії могла змінюватися від ультраправої (чорносотенство) до ультралівої (більшовизм), а репресивні політичні практики за всіх ідеологічних трансформацій – включаючи нинішню – залишаються незмінними.

Це дає підстави для припущення, що Ніколя Тензер у своїй книжці надто перебільшив ідеологічний бік дій Путіна, відповідно применшивши їхній суто раціональний аспект. На погляд Тензера, раціональність Путіна лише «інструментальна» (с. 256), натомість ідеологія нігілізму – це його справжній рушій. На мій же погляд, все рівно навпаки: Путін, як політик, діє цілком раціонально, намагаючись врятувати від подальшого розпаду свою вмираючу імперію, натомість ідеологія для нього має виключно інструментальний характер – і саме цим пояснюється її теперішня еклектичність, коли реставрація культу Сталіна відбувається одночасно з реставрацією «Боже, Царя храни!». Звісно, мені не йдеться ні про «раціональність» у західному нормативному сенсі (а Тензер розуміє її лише так), ні про запропоновану Кремлем Заходу «раціоналізацію» своїх дій позірною мовою західних цінностей. Раціональність Путіна – це просто раціональність обстоювання інтересів ввіреної йому імперії всіма доступними засобами. І навпаки, «нігілізм» руйнування міжнародного права та спроби викриття безсилля Західної цивілізації тут не самоціль, а цілком раціонально обраний засіб: якщо не можеш посилити себе, послаб своїх ворогів.

До речі, про ворогів. Ілюзія ірраціональності путінського «нігілізму» виникає в Тензера ще й тому, що він – як і абсолютна більшість західних інтелектуалів – не вбачає в ідеології ліберальної демократії нічого ворожого для Росії. Пояснюючи поширену в сьогоднішній Росії легітимацію насильства, Тензер зазначає: молодим росіянам втовкмачують, «що існує ворог – Захід, – якого потрібно здолати, бо він хоче знищити російську націю (…) тому „російський народ“ має законне право вбивати свого ворога (при цьому наратив не має жодної реальної основи й не піддається доведенню)» (с. 74). Біда, однак, в тому, що з погляду збереження Росії як імперії цей наратив елементарно легко піддається доведенню. Західний лібералізм справді глибоко ворожий Російській колоніальній імперії, бо лібералізм закликає до свободи, а імперія і свобода колонізованих нею народів – це речі абсолютно несумісні. Саме тому Російська імперія, від часів реформ Алєксандра ІІ й до Єльцина включно, або частково розпадалася, або щонайменше зазнавала серйозних внутрішніх потрясінь внаслідок кожної спроби «лібералізації», хай наскільки її потребувала російська економіка.

Тензеру цей погляд на Росію цілковито чужий, бо він, як і багато інших західних інтелектуалів, до Путіна ставиться вкрай погано, натомість «росіянам» як народу принципово залишає шанс на краще життя. «Російське дисидентство» для Тензера є доказом того, що російську державу не слід ототожнювати з наявним в ній «режимом» (с. 101). Тензер навіть готовий припустити, що «якби Путін не прийшов до влади 2000 року, російська історія останніх десятиліть, найімовірніше, склалась би інакше» (с. 102-103). Відповідно, після поразки путінського режиму та морального катарсису внаслідок усвідомлення росіянами «масштабу катастрофи, в яку Путін втягнув свою країну» та «глибини скоєних злочинів» виникне «можливість перетворення Росії на гідну, порядну й шановану країну» (с. 467). І хоча наразі «російський народ» «виявився нездатним уявити свою країну як нормальну державу, що не має імперського характеру» (с. 479), ніхто «не може заперечувати право російського народу на свободу» (с. 469). Отже, рано чи пізно в Росії може і мусить з'явитися «російський уряд, що відмовиться від будь-якої зовнішньої агресії та зосередиться на відновленні країни – соціальному, економічному, культурному й інтелектуальному» (с. 490).

Простіше кажучи, Тензер – і, на жаль, далеко не він один – беззастережно розглядає Росію «після Путіна» за аналогією з Німеччиною «після Гітлера». Його рецепт оздоровлення Росії – це військова поразка, покаяння та подальша нормалізація, внаслідок якої Росія, нарешті, «стане нормальною країною, протилежною імперії» (с. 490).

У всіх цих міркуваннях найбільше вражає те, що щирий і палкий друг України, непересічний французький інтелектуал, у книжці, виданій в оригіналі лише два роки тому (2024), досі цілком щиро вбачає в «росіянах» єдину «націю» і єдиний «народ», абсолютно не здаючи собі справи в тому, що цей погляд на Росію продиктований суто російською колоніальною оптикою. Наважуся сказати жорсткіше: коли Тензер розмірковує в такому дусі про віртуальний «російський народ», він інтелектуально «множить на нуль» цілком реальні народи Росії – чеченський, бурятський, татарський, башкирський тощо – оголошуючи їх «одним народом» з росіянами абсолютно так само, як Путін оголошує «одним народом» з росіянами українців.

І який же це «реалізм», коли ми помічаємо в Росії імперію тільки за межами Російської Федерації, але ігноруємо колоніальну суть цієї держави в її власних, хоч і міжнародно визнаних кордонах?

«Щодо переконання, нібито російський народ ніколи не стане здатним до свободи, то я можу зрозуміти його, коли воно походить від моїх українських друзів», дещо поблажливо зазначає Тензер, який сам, певна річ, із таким переконанням незгодний (с. 495). Однак у відповідь я можу поділитися з моїм французьким колегою зовсім іншим переконанням: ніякого «російського народу» як єдиного суб'єкта політичної волі не існувало, не існує і в нинішніх російських кордонах ніколи не існуватиме. Сьогоднішня сукупність підданих Російської Федерації – це гримуча суміш колонізованих і колонізаторів, причому та сама людина може за різних обставин виступати представником і перших, і других. І ця засаднича суперечність, яка пронизує собою всю російську дійсність, не зникне й не зміниться, доки якути і калмики, евенки і тувінці будуть змушені мешкати в одній «російській» державі, внаслідок чого їх вважатимуть «росіянами» не лише в Кремлі, але й у західних цілком ліберальних інтелектуальних колах.

Ніколя Тензер, щирий гуманіст, принципово відмовляється визнавати будь-яку державу «злою» по своїй суті. Тому, коментуючи вислови Рейгана «імперія зла» і Джорджа Буша-молодшого «вісь зла», Тензер зазначає: такий вислів, «хай би як ми ставилися до політики, яку він надихає, суперечить моралі» (с. 206). Підґрунтя такої оцінки в Тензера очевидне: оголошуючи якусь державу «злою», ми ніби ставимо на всіх її мешканців остаточне моральне тавро, якого вони вже не в змозі позбутися. Саме тому Тензер так наполягає на розрізненні «держави» та «режиму». Однак при цьому він не помічає, що припускається іншого ототожнення: «одна держава – один народ». Як наслідок, він потрапляє в ту саму пастку, яку в іншому місці своєї книжки переконливо критикує: прирівнювання всіх держав на тій формальній підставі, «що всі вони є державами» (с. 100). Насправді ж колоніальна імперія не може і не повинна мати тих самих прав, які має національна держава, бо колоніальна імперія є злою по своїй суті. Відповідно, її кордони не можуть і не повинні визнаватися недоторканими, а сукупність її підданих неможливо розглядати як «єдиний народ» – адже, вчинивши так, ми з нібито гуманістичних міркувань заплющимо очі на безумовне зло колоніалізму й легітимуємо його так само неправомірно, як, на погляд самого Тензера, західні політики неправомірно легітимують диктаторські режими.

У фіналі «Заратустри» цей персонаж Ніцше виявляє, що «на останній гріх» йому було залишено «співчуття до вищої людини». Читаючи цю радикально проукраїнську книжку Ніколя Тензера, важко позбутися думки, що так само і її автору «на останній гріх» було залишено співчуття до віртуального «російського народу», який насправді існує лише в російській пропаганді, російській же художній культурі та свідомості західних інтелектуалів.

Можна цілком погодитися з висновком Тензера про те, що переконання, буцімто «можна змінити Росію та її міжнародну, а також національну політику, не поваливши чинного режиму й не відкинувши його доктринальні засади разом зі спадщиною царизму та радянської влади, – це ілюзія» (с. 473). Однак до цього неодмінно потрібно додати: переконання, що можна змінити Росію, просто поваливши чинний режим і залишивши недоторканими теперішні російські кордони – це ще небезпечніша ілюзія. Відповідно, і метою теперішньої війни для України, як і для Заходу, має бути не «радикальна поразка Росії» чи «стратегічна поразка путінського режиму» (с. 485), а остаточний розпад цієї імперії. Якщо західні політики, підтримані впливовими західними інтелектуалами, візьмуть стратегічний курс на збереження Російської Федерації як єдиного політичного утворення в її теперішніх кордонах, це обернеться стратегічною поразкою України та Заходу вже в горизонті найближчих 10-20 років – адже справжні та реальні (а не надумані «ідеологічні») причини нинішньої російсько-української війни в такому разі нікуди не зникнуть, отже поява на чолі Росії нового Путіна буде виключно питанням часу.

За всієї поваги до наших західних друзів та союзників, це надто небезпечна перспектива, щоб не бити на сполох і не сперечатися з ними про, хай як ми вдячні їм за їхню підтримку.

Постскриптум: моя розмова з автором в кулуарах Київського Безпекового Форуму показала, що від моменту написання цієї його книжки до сьогоднішнього дня наші погляди на імператив подальшого розпаду Росії помітно зблизилися. І цей факт не може не тішити.