Зараз ми дійшли до етапу, коли емоційний фон змінився. Союзникам все менше «заходить» епатаж та різкі вигуки.

 

Сьогодні не лише Україні, а й союзникам потрібні не істеричні рефлексії та рандомні сварки, а зрозумілий план дій з чіткими відповідями на конкретні запитання. І ініціатива має надходити саме від України.

 

Залужний став першим, хто виклав конкретику, описавши як проблеми, їх причини та наслідки, так і конкретні рішення цих проблем. Проте його інтерв'ю з наступним ессе стали не тільки меседжами до союзників, але й доволі якісним та чесним каталізатором співвідношення емоційності та прагматизму всередині української влади.

 

Мені особисто сподобався (даруйте за це порівняння) підхід Залужного, коли його інтерв'ю в The Economist — це ніби такий собі біблійний «старий заповіт», де підсумовується що було зроблено, які були помилки, в чому вони проявлялися і куди вони нас завели, і слідом за ним був оприлюднений «новий наповіт» у вигляді ессе, в якому розписано що і як слід робити аби не загинути і перемогти зло.

 

Проте, здається, більша частина аудиторії не просто не прочитала навіть першу частину, а тупо поклалася на чиєсь «мнєніє» про нього, задовольнившись насмикані кимось уривками та чужими коментарями.

 

Додайте до цього ломку величезної частини аудиторії від відсутності щоденної дози «знеболюючого» від Арестовича.

 

ЗОКРЕМА ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ І ОКРЕМИХ ОСІБ З НАЙВИЩОГО КЕРІВНИЦТВА ДЕРЖАВИ (інтерв'ю Жовкви чого тільки варте). В текст ессе там, судячи з усього, навіть не заглядали, бо декому «всьо стало ясно» вже з першої частини в The Economist: «всьо пропало, ми в безвиході, сподівання на спасіння немає».

 

Для того, аби абсолютно здорові, чесні та тверезі слова Залужного для дуже багатьох перетворилися на отруйну зраду та розпач, достатньо було організовано та своєчасно запустити через певні медіа, в тому числі західні, циркуляцію наративів під виглядом повідомлень від «неназваних джерел» в Пентагоні та Білому домі про нібито тиск на керівництво України з вимогою здатися та піти на перемовини з кремлем, шукати та погоджуватися на якісь компроміси.

 

А ще там же, в тих же самих медіа, почали спливати, немов галюциногенні гриби, «мнєнія неназваних українських військових та генералів», так само фантомних, як і «анонімні джерела в Пентагоні», з додатковими наративами, які «збалансували картину маслом», зустрівшись в голові схвильованого та розгубленого читача і створивши у там стійке враження, що всі проблеми України існують виключно через її впертість.

 

Вкиди під прикриттям одних «неназваних джерел» доповнили вкидами під прикриттям інши «неназваних джерел», результатом чого стала різка зміна емоційного сприйняття подій на фронті як в Україні, так і за її межами. І замість війни, як важкої та кривавої проблеми, з якою можна успішно боротися, тепер маємо важку та криваву проблему, з якою боротися хоче значно менше людей, а багато кому засвербіло просто скинути всі негативні наслідки на Україну та вирішити «конфлікт» за її рахунок.

 

Я не можу засуджувати Зеленського за емоційно гостру реакцію на те, що відбувається. Проте чи не на таку саме його публічну реакцію розраховували ті, хто розкручує чергову хвилю ІПСО в глобальному масштабі?

 

Від Зеленського перших днів війни з його надихаючими заявами «всі тут, ніхто не втік», «мені потрібна зброя, а не евакуація», ми несподівано опинилися з Зеленським в інтерв'ю "Time" з перекрученими його словами «більше, ніж я, в перемогу України ніхто не вірить» (він насправді мав на увазі геть інше, але це тепер вже майже неможливо нікому довести, і це дуже дорогий факап його пресслужби) та нервовим викрикуванням особистих образ на адресу путіна в прямому ефірі провідних американських медіа.

 

Завдання ворожого ІПСО — максимально роз'єднати та розшарувати тих, хто за Україну, на всіх можливих рівнях. Будь-яким чином.

 

Бо кремлю страшенно потрібен час. За будь-яку ціну.

 

Зеленський має негайно себе опанувати. Сьогодні його епатажні та емоційні інтерв'ю загрожують затьмарити в інфопросторі ті прагматичні речі, про які дуже вчасно і влучно почав говорити Залужний. Якщо припустити, що це намагання грати в доброго поліцейського (Залужного) та поганого поліцейського (Зеленського), то це не тільки не спрацює, а й може значно ускладнити переговорні позиції. З союзниками, які чекають на відвертість, розсудливість та точність у формулюваннях в спілкуванні «між своїми», таким тоном не бажано розмовляти. Бо вони теж вчаться, і коли беруться за самоосвіту, то вміють це робити.

 

Зараз потрібні не істеричні вигуки в цілому ряді інтерв'ю, а позитивний прагматизм та демонстрація впевненості у власних силах.

 

А з цим на Банковій... Ну... Сподіваємося на краще...