1. Вже котру добу українським бійцям не вдається взяти в полон жодного російського пілота, який катапультувався зі збитого україською ППО російського військового літака. Не тому, що пілоти майстерно володіють маневруванням на парашуті, вдало ховаються, демонструючи феноменальні здатності до виживання на ворожій території.

Просто з певного моменту у всіх російських пілотів припинили розкриватися парашути. Взагалі у всіх. Без виключень.

Під час огляду місць фатального контакту пілотських туш з мерзлою українською землею виявилося, що парашутам навмисно не дозволили розкритися. Вони не тільки не були складені як слід, але їх стропи виявлялися максимально сплутаними, а часом навіть зв'язаними між собою.

Можна губитися в здогадках щодо того чи це фірмова російська рукодупість, чи чийсь злий задум. Деякі експерти стверджують, що це робиться спеціально, щоб російські пілоти більше не потрапляли в полон, де їх може використовувати українська пропаганда.

2. Фото полонених українцями росіян, які потрапляють в мережу, приголомшують. Перелякані та затуркані півтораметрові «вітязі» нафтової наддержави демонструють вражаючу антропометричну подібність до свого фюрера у зовнішності, поставі та наборі комплексів. Саме ця фюрероподібність, швидше за все, справляє на їхніх постачальників амуніції таку впевненість у їхній невразливості, що дозволяє відправляти «супєргєроєв» у бій без бронежилетів, наколінників та з одним радянським шоломом на трьох (хто перший встав — гарніше всіх вбрався).

А так... Під вивіскою «російської армії» світ побачив абсолютно аморальний зброд віродженців. Моральних стримувань у них нема. Інтелектуальних ресурсів звідки підшукати більш доцільні шляхи до перемоги, ніж влаштування бійні, нема.

3. Чи бачили ви легендарні «Армати»? Ті, що кращі в світі «анало-говнєти»? Ну які робить Уралвагонзавод: з бронекапсулою для екіпажу та вбудованим туалетом? Ні?.. І я не бачив. Ніхто не бачив. Бо їх нема.

А що є? Ну як вам сказати. Спочатку були Т-90, які швидко згоріли, перегрівшись мабуть через намір «взять Кієв за 24 часа». Наразі з Росії в Україну пхають те, що вдалося нашкребти. А нашкребли там, судячи з побаченого, головним чином те, що не захотіли навіть вкрасти. З криво навареним згори над багтою арматуно-швелерним грилем/ліжком, яке за легендою має надійно захищати танк від Джавелінів. Ну щоб заспокоїти російських танкістів і якось заманити їх в танк добровільно, а не запихувати їх туди в несвідомому стані щоб замкнути зовні.

А ще танкістам не розповідають, що в коробках динамічного захисту замість тротилу, призначеного для знищення підривом підлітаючого ворожого снаряда ззовні танку до того, як він торкнеться броні, виявилися картонні лотки для яєць. Ні, без яєць, порожні.

4. Штурмові групи російського «спецназу» і ДРГ, які стрімко «влітають» в українські міста на МТЛБ радянського виробництва 1960-х років, бачили? Бачили. Весь світ бачив і як влітають, і як безглуздо вмирають, будучи розстріляними впритул з автоматів на вулицях передмість перед об'єктивам смартфонів.

5. Трупи своїх солдатів росіянам не потрібні. Тут нічого нового і дивного, дивися вище п.2. А от те, що російські військовополонені, які давали пресконференцію в Інтерфакс-Україна, дізналися про телефону від своїх рідних, що ті вже отримали похоронки, це визнаю: свіжо і оригінально.

Я хотів постібатися, але розумію, що написане мною насправді ніфіга не смішно. Тому що постійно проривається лють.

Визнаю, коли я вперше побачив відео з полоненими російськими 19-річними хлопчиками, які плакали і розмазували шмарклі по обличчю брудними кулаками, мені було їх жаль, тому що вони приблизно одного віку з моїм сином. Моя реакція — це реакція людини, яка на самому початку війни за інерцією продовжувала міряти побачене за шаблонами мирного часу.

А потім були відеокадри помираючих від пранень в Маріуполі маленьких діток, яких відчайдушно намагалися врятувати під артобстрілом українські медики. Невимовне горе і відчай таких же молодих, як і ті російські солдати, українських батьків, чия чотирирічна донечка тільки що померла у них на очах. Тіло якої ось лежить перед ними на холодному столі, вони ще тримають її маленьку ручку, а поруч в кутку мовчки сидить на підлозі знесилений молодий лікар, розгублено озираючись навколо себе.

І все. Залишилась тільк злоба і ненависть до ворожої країни і її населення. Почуття, з якими в серці тепер якось треба примудритися жити решту життя, бо це неможливо ні забути, ні пробачити ніколи.