І знову хочеться згадати фрази Сонмі: «Існувати – означає бути сприйнятим. А, отже, пізнати себе через очі іншого. Природа наших безсмертних життів полягає у наслідках наших слів і дій, що розлітаються хвилями, відображаючись у вічності. Ми не господарі своїх життів. Від народження і до смерті ми пов'язані з іншими минулим і теперішнім. І кожен наш поганий вчинок, як і добрий формують наше майбутнє.»[1]

В контексті цієї цитати є одне досить важливе питання, що є актуальним для більшості людей. Оскільки для кожної людини ця проблема набуває різних сценаріїв протікання, то все ж варто окреслити в загальному її сутність. А суть полягає у тому, що наш унікальний процесор мислення, тобто мозок, має унікальну здатність ледь не кожен день ставати машиною часу. Це один з випадків, коли людина дійсно пішла далі будь-якої техніки, оскільки в її голові заклались спогади про думки, події, відчуття, образи і т.д. До цього серйозного супу смутку чи радості додалась унікальна здатність до креативно-фантастичного мислення та природна або набута необхідність створювати собі проблеми. І що це принесло людині? Вона незалежно від своїх поглядів, місця проживання чи матеріального стану має у своєму розпорядженні унікальну забавку та інструмент повного самознищення – здатність мозку до реанімації минулих спогадів та ситуацій, проекція цих спогадів на будь-яку сучасну ситуацію та моделювання майбутніх ситуацій за допомогою такого типу реанімацій та проекцій. Що це означає? Ми в будь-який момент можемо завести себе у депресію перемістивши своє мислення у нещасне минуле, зробити нещасні чи щасливі висновки про своє теперішнє та спричинити або ухилитись від певних дій у майбутньому. Таким чином ми самі стаємо заручниками своєї унікальної здатності подорожувати у минулому, теперішньому і майбутньому. Цьому безумовно сприяє асоціативне мислення у рамках прослуховування певної музики, перегляду певних фільмів, а навіть якщо нічого не знайдеться, то проблему завжди можна створити на пустому місці. Можна щось знайти у своїх снах, у формі хмар на небі, у формах гречки на тарілці поруч з м'ясом і т.д. У цій справі усі давно доктори фізичних наук.

Добре. Виникає питання? Що з цим робити? Воно саме виникає? Від себе нікуди не дітись? З цим важко сперечатись. Але коли ми говоримо про сутність цієї проблеми, то не дарма в її основі стоїть саме теорія мислення. Якщо розібратись у ньому, то деякої частини часових подорожей можна уникнути.

Наше мислення, що передбачає самосприйняття у рамках минулого, теперішнього і майбутнього, можна поділити на дві частини: вольове та автоматичне. І саме тут починається робота над собою. Ця робота над собою передбачає максимальне вольове уникнення таких подорожей в часі. Чим менше таких подорожей будуть вольовими, тим менше з часом таких подорожей будуть автоматично породжені мозком у обхід вашої волі. Хоча будь-яка автоматична форма подорожі мозком у часі так само може бути припинена у вольовий спосіб, незважаючи на її автоматичний початок. І тут виходить, що не все у ваших руках, а все у «руках вашого мозку» і вашого тут означає, що контролювати його маєте ви, а не навпаки.

Зрозуміло, що у кожного є переживання минулого, теперішнього і майбутнього. Переживання минулого стосуються втрачених через смерть, сварку дорогих родичів, друзів, людей, яких любили, чи через усвідомлену відповідальність за них, можливостей, що супроводжується смутком, почуттям вини і т.д. Зрозуміло, що такі роздуми підсилюється надзвичайно важливим значенням, яке ці люди відіграли у вашому житті, чи вони заклали основи ваших політичних чи релігійних поглядів, сформували особливості вашого характеру, навчили вас доброті і турботі, чи посіяли злість у ваших головах, чи дали вам періоди «життя» чи забрали це «життя» і назавжди залишили вас на самоті з самим собою, чи привили вам цікавість до нових хобі, до певних фільмів, до певної музики, до певних книг, до певного світогляду, поставили вас на межу самогубства чи витягнули вас із ситуації, коли у собі ви вже не могли віднайти надію. Оцінити вклад цих людей – це оцінити власний серйозний особистий розвиток. І це дійсно дивно. Біль з часом перетворюється у корисний досвід і знання для мислячих людей, як і знання, що дитина отримає від доторку до гарячої сковороди. Все це ви продовжуєте проектувати у своє теперішнє і майбутнє, кажучи собі, що більше не підпустите до себе когось надто близько, не захочете взяти на себе відповідальність перебудов внутрішніх світів, що більше не потерпите біля себе несправедливості, що більше не обділите увагою живих і т.д. А може дійсно права індійська філософія у тому, що життя можна сприймати як акт розставання і в результаті відпускання. У цьому світлі важливо, щоб перше йшло у ногу з другим, бо перше без другого означає суцільне неусвідомлене переживання, що переростатиме у страждання. Ніхто не каже, що цей акт позбавлений болю, бо акт відпускання — це осмислений акт усвідомлення того, що в певні періоди життя прийдеться відчувати гіркоту втрати та гіркоту розставання. Але між неусвідомленим перманентним стражданням і спробою до усвідомленого смиренного відпускання є велика різниця для кожного індивіда. І це питання особистого вибору. Вічно горіти у пеклі за життя відмовляючись прийняти ситуацію, яку або неможливо змінити, або не варто змінювати враховуючи фактори турботи про долю інших чи самого себе, чи спробувати залити це пекло значним напором води, що звичайно навряд колись допоможе повністю погаснути тому, що живе всередині нашого мозку, але хоча б не дозволить нам бути заручниками постійного болю від штучної конекції нашого Я з минулим, теперішнім і майбутнім. Вибір – це справа кожного.

Час – це смуток. Вчора або протягом тисяч вчорашніх днів ви любили, чи у вас був товариш, що пішов, і цей спогад залишається, і ви думаєте про цю радість та про цей смуток – ви дивитесь назад, бажаючи, сподіваючись, горюючи; так думка, повертається до минулого знову і знову, народжуючи те, що ми називаємо смутком і дає тривалість часу.[2]Час, що простягається в майбутнє, є ілюзією. Реальне – в зараз, тут, у цьому житті. Відчувати цей стан і жити у ньому безперервно – це безсмертя, його досягають не колись, а тут, сьогодні, в теперішньому,[3] бо час – це інтервал, проміжок між спостерігачем та спостережуваним.[4]

[1] Фільм «Хмарний атлас» / The Cloud atlas (2012 р.)

[2] Кришнамурти Д. За пределами известного. Москва, KMK Scientific Press, 1996. – с. 212

[3] Кришнамурти Д. За пределами известного. Москва, KMK Scientific Press, 1996. – с. 49

[4] Кришнамурти Д. За пределами известного. Москва, KMK Scientific Press, 1996. – с. 213