site.ua
oleksii.rohovyk
Олексій Роговик
новачок

Сьогодні в Україні Мінські домовленості за негативною популярністю, особливо в експертних колах, можуть зрівнятися лише з діяльністю уряду Арсенія Яценюка: про них як говорять усі, так і критикують майже усі. Мінські домовленості стали полем колосальних спекуляцій, предметом розмов на конференціях, аргументом, завдяки якому на людей чіпляють ярлики.

Чому так сталося? Мінські домовленості набули такої поганої слави через те, що вони стали об'єктом, на який виміщували своє невдоволення усі. Невдоволення це стосується як і загального перебігу конфлікту на сході України, так і юридичних тонкощів, що принесли з собою Мінські домовленості №2.

Варто відзначити, що ці спалахи невдоволення обґрунтовані, адже гібридна війна Росії породила не менш гібридну реакцію України. Міжнародний збройний конфлікт став АТО, а держава у такому стані – дивним організмом, що одночасно сидить на стільцях війни та миру.

Навіть той факт, що саме існування Мінських домовленостей певним чином послабило агресивні бойові дії на сході України, не рятує їх від декількох важливих тез. По-перше, Мінськ-2 безумовно не відповідає національним прагненням України, адже є складним зважуванням наших інтересів з інтересами держави-агресора та низки європейських партнерів України. По-друге, Мінськ-2 є рамковим і сумнівним із точки зору міжнародного права документом, що не дає Україні перспективи з вирішення питання територіальної цілісності.

Сьогодні, дискутуючи на цю гостру і важливу тему, ми повинні дещо врахувати, а саме один важливий факт. Факт цей полягає в тому, що час неможливо повернути назад. Ми можемо скільки завгодно говорити, що Мінські домовленості погані і процес укладення їх був жахливим, але ми не можемо змінити того факту, що їх укладено і під ними є підпис української сторони. Нині ми не можемо скасувати Мінські домовленості, бо розуміємо, що в цьому випадку є загроза війни або негативна реакція міжнародної спільноти. Ми не можемо їх скасувати, доки не маємо чіткої і очевидно більш вигідної для нас альтернативи. На сьогодні така альтернатива чітко ніким не позначена. Тому нам пізно говорити про минуле і, можливо, навіть пізно говорити про теперішнє. Для Мінська-2 важливе лише «завтра». На додаток до фактору часу ми повинні зауважити ще один – обмеженість українських можливостей. Ми уклали Мінськ-2, бо швидше не могли отримати щось значно краще. Можливості України випливають з її сили і обмежуються можливостями тих, хто сильніший за нас. Це варто пам'ятати. Ми у пастці за своїм вибором через неспроможність із неї вибратися.

Про що нам варто говорити сьогодні і завтра? У процесі часткового виконання та переважного невиконання Мінських домовленостей у 2015 році стає все більш очевидним, що будь-які часові рамки домовленостей утратили свою актуальність. Це відбулося через те, що «дух» цих домовленостей набув вищої сили над його текстом. Після очевидного комплексного нівелювання угод Російською Федерацією та ЛДНР сьогодні під Мінськом-2 уже варто розуміти сукупну невизначеність щодо послідовності виконання окремих пунктів та змістового наповнення цих пунктів. Що за чим і як виконувати – незрозуміло. Тому значення мають лише реальні процеси взаємодії між Україною та її західними партнерами, а також державою-агресором з її маріонетковими «вкрапленнями».

Через те, що взаємодія є важливішою за текст, із приводу якого вона відбувається, такими критичними стають дійсні міжнародні умови. По-перше, тривала залежність України від зовнішніх гравців, а отже й часткова суб'єктність України. По-друге, тривожні тенденції на Заході щодо пом'якшення позиції щодо Росії (розмови про скасування санкцій чи відновлення партнерського діалогу). По-третє, не далека від колапсу Росія, що йде шляхом самознищення, але ще не пройшла ним достатньо далеко, щоб послабити свій політичний чи військовий тиск на Україну. Такі умови роблять процеси не лінійними, а багатоваріантними.

Саме тому я схильний вважати, що Мінська-2, яким ми побачили його після підписання, у реальності більше не існує. На заміну йому прийшов «Мінський мирний процес третьої хвилі/Мінськ-3». Під ним варто розуміти всі міжнародні процеси щодо вільного трактування та переговорів щодо Мінськ-2 між сторонами конфлікту. Настільки вільного, що часто далеко виходить за його межі. Третє покоління конфлікту на Сході оформилося в третє покоління Мінських угод.

Мінськ-2 не просто плавно перейшов у процес Мінська-3, але й як велика ваза потріскав і почав розлітатися по кімнаті на шматки. Під цими шматками варто розуміти автономні режими міжнародних переговорів з приводу окремих пунктів Мінських домовленостей. Породжуються ідеї-новації, що видозмінюють первинний текст Мінська-2. Як приклад таких ідей можна навести контроль над державним кордоном українськими прикордонниками, яких відбиратимуть зі складу «колишніх» ЛНР і ДНР. Про теперішнє різноманіття концепцій виборів усі знають. Можна просто відзначити креатив, з яким О. Захарченко заявив, що позмагався б на виборах з однією українською партією – Радикальною Партією О. Ляшка.

До чого ми прийшли? Мінськ-2 сьогодні – це газова плита. Мінськ-3 як процес – це сукупність духмяних страв, сплетіння запахів та прянощів у вигляді солі чи перцю, що вкидають у каструлі ззовні. Мінська-2 не існує, але він живе як різниця інтерпретацій у рамках процесів Мінська-3. Україні можливо пощастило, що Мінськ-2 не став для нас ключовим і беззаперечним планом розвитку ситуації на Донбасі. Його «смерть» породила шанс схилити шальки терезів у хорошу сторону (із ризиком, що й у погану ми теж можемо схилити). Поруч з тим сучасні економічні процеси в Росії та світові тренди дають надію на те, що процес Мінська-3 стане вигіднішим для України, аніж документ Мінськ-2.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація