Фото: Слово і діло
Гладковський, Пашинський вже, Дубневич на черзі. Не перша влада в Україні помітила суспільні настрої і створює враження про потенційні посадки у надскладний момент.
Одіозні і однозначно заслуговуючі покарання фігури. За корупцію та інші злочини проти країни. Та реальний результат порушених справ залежить від відповіді на питання: провадження – це 1) початок системного втілення гасла «саджати будемо», 2) тимчасове відвернення уваги за формулою «спіймали, сфотографували, відпустили» чи 3) наслідок порушення домовленості між Коломойським та Порошенком? Клевещуть, що Коломойський обіцяв Порошенку індульгенції від тюрем в обмін на відмову від дестабілізаційних акцій проти Зе.
Якщо варіант 1) – то нас очікує лавина реальних процесів з посиленням політичної нестабільності. Якщо 2) – то шоу з нервами виключно для суспільства і спокоєм для фігурантів. У будь-якому випадку головним маркером цих процесів стане персональна доля Порошенка, що поки чомусь в усіх порушених справах є свідком корупції та інших злочинів, у не підозрюваним у їх вчиненні. Суспільство не ввести в оману. Гладковський, Пашинський і Дубневич – це не Порошенко. Якщо новий президент «покриватиме» старого, то сам швидко стане ексом. Загалом, олігархів за гратами в Україні не підмінить ніхто. Вони – незамінні.
Якщо Зеленський не почне «велике прання» у своїй команді, то протягом 2020 року нас очікують не лише дострокові парламентські, але й президентські вибори. За ініціативою вулиці, або самого Зеленського.
Команда Зеленського неефективна у вирішення багатьох державних проблем та пропонує хибні рішення. Окрім того, вона тоне у скандалах та зашкварах. Корупційний скандал з Нефьодовим. Захист понад 20 «слугами народу» корупційної схеми Яценка у парламенті, що приносить цьому … 1 мільйон гривень на день. «Чудовий» сигнал для усіх ланок корупційної системи: «Хлопаки, все по-старому, дерибанимо далі». Скандальна відставка новоспеченого очільника Київщини, яка є лише першою краплею майбутніх хвиль. Кадровий голод є надзвичайною проблемою лише тому, що Зеленський не розглядає як кадри незалежних та професійних громадян. Він підбирає удавано вірних, або «підсунутих» збанкрутілим оточенням та наближеними олігархами. «Масла у вогонь» підливають одіозні представники фракції «Слуги народу» як Бужанський, що запропонував скасувати закон про люстрацію екс-регіоналів. До недолюстрованого Богдана в Зе-команді ще бракувало напливу «портнових».
Команда Зеленського з його, або без його відома все більше наближає «Слугу народу» до «кращих» традицій «Блоку Петра Порошенка» та «Партії регіонів». Часто кадрово, деколи стилістично і подекуди змістовно. Вже майже 27% українців вважають, що нова влада не відрізняється від старої. З таким оточенням неможливо змінити країну не те що радикально, а навіть напіврадикально.
Політичні «танці-заклинання» Коломойського навколо «Приватбанку» не лише дратують українців. А ще й ставлять під сумнів співпрацю з МВФ.
Маю просту і справедливу формулу вирішення цієї дилеми: По-перше, Коломойський повертає в український бюджет майже 6 виведених з банку мільярдів $, бо його справи у Лондонському суді та будь-якому іншому суді і так не дуже. По-друге, Порошенко, Гонтарєва та інші з своїх «заначок» повертають Коломойському 2 мільярди $ за ризики, які вони створювали для «Приватбанку» та банківської системи у власних політичних цілях. А якщо хтось з них не згоден, то в нас є «турботливе» розмаїття антикорупційних-правоохоронних органів. За довгі роки вони «насмоктали» з України значно більше за ці мільярдні суми.
Українці підтримали і далі у своїй більшості поки підтримують Зеленського, бо повірили у його щире прагнення щось змінювати в країні. Але майже ніхто з 73% українців не готовий виходити і захищати Зеленського на вулиці. Чому?
Бо одні ще підтримують його, але вже в нього не вірять. Вони підтримують його, бо не бачать прийнятної альтернативи. З безвиході. Ініціативи щодо війни, землі та податків, відсутність чіткої позиції щодо тарифів та посадок вже багато що сказали про нового президента. Він або не володіє інформацією, або мало що вирішує, або згоден з ініціативами членів власної команди. У будь-якому випадку відповідальність лежить саме на ньому. Відповідальність за дії чи бездіяльність.
Ще одна велика група українців не готова виходити за Зеленського на вулицю, бо не бачить у нього щирого прагнення бути президентом. Він непогано грає роль президента, але бути президентом і обрати складний політичний шлях для себе він поки не прийняв. Його мрії пов'язані не з складними викликами, а з поверненням у «95 квартал» чи похід на «Голлівудську сцену». Наслідок таких мрій простий – він не займається усіма необхідними державними справами, не хоче багато у що вникати і віддає цілі сфери під контроль сумнівних персонажів. Він має розуміти, що українці якийсь час слухатимуть солодкі промови та «споживатимуть» інформаційні приводи, але в підсумку зазирнуть в кишені.
«21 століття можна сміливо назвати століттям „гонитви за щастям. Право на щастя вже частіше фігурує в окремих міжнародних документах і навіть Конституціях окремих держав. Вимірювання індексу щастя поступово стає найбільш комплексним і якісним показником оцінки якості державного правління чи окремих державних рішень, що стосуються життя громадян.
Чому цей показник такий важливий? Адже він враховує набір найважливіших людських потреб, зокрема, наявність політичних свобод, задоволення економічних та культурних потреб. Демонструє якість систем освіти, охорони здоров'я, екології. Важко бути щасливим, якщо бідний, хворий, або репресований.
З приводу конкретно Херсонської області, то мова йде про традицію українських політиків «замилювати людям очі». Бо замість того, щоб впроваджувати реальні якісні політичні, економічні, соціальні та інші зміни в нас створюють департаменти, комісії, робочі групи і інші форми імітації бурхливої діяльності. Ще й за кошти платників податків. То замість примітивного політичного піару та підміни понять центральній та місцевій владі давно пора зайнятись впровадження давно назрілих реформ. Давно прийшов час дій, а не слів чи декларацій. В контексті індексу щастя достатньо задекларували як мету досягнення показників передових у цьому сенсі країн. І впроваджувати перелік необхідних заходів“.
Виступаю за багатогодинний марафон з „детектором брехні“.
Після захисту деякими „слугами народу“ корупційної схеми нардепа Яценка … в Зеленського захотіли перевірити на „детекторі“ чи не взяли нардепи за то по 30 тисяч $. Чудова ідея. Треба на „детекторі“ перевірити не тільки усіх народних обранців фракції „Слуги народу“, але й усіх інших депутатів. І Офіс президента. І усіх міністрів. Транслювати то в прямому ефірі. Питати про корупцію, співпрацю з РФ та екс-регіоналами, зв'язки з Коломойським та іншими олігархами.
Можна піти ще далі. Влаштувати для народних обранців та членів уряду додаткові перевірки. На компетентність (для Сивохо, до прикладу), для деяких на дебільність і інші психічні захворювання та збої (для Милованова, до прикладу). Можна ще аналізи на наркотики здавати. Шоу, так шоу.
У Європі занепокоїлись „надмірною концентрацією повноважень в руках Зеленського“. Виглядає досить поетично, бо щоб концентрація повноважень була ризиком Зеленський мав би усі рішення приймати самостійно, а його команда, у тому числі фракція, мали би бути консолідованими. Насправді, це не так.
Перший міф полягає в тому, що Зеленський здобув значно більше повноважень у порівняння з іншими президентами. Аж ніяк. Порошенко і Янукович мали стільки ж, а може навіть більше повноважень, аніж має сьогодні Зеленський. Бо мова не лише про повноваження на папері, а й про реальний та кулуарний вплив. Сьогодні цей вплив не сконцентрований в одному джерелі. Президент знаходиться в інформаційно-політичній „капсулі“ власного оточення. Це оточення поділено на 3-4 групи, а фракція на 4-5 досить самостійних груп. Десь впливає „Квартал95“, десь Коломойський, десь Пінчук, десь Західні партнери. Така ось концентрація.
Другий міф полягає в тому, що сам факт монобільшості породжує ризики диктатури. Для початку – таким було рішенням громадян України, що хотіли Зе-більшості у парламенті. Тобто така ситуація і досі має суспільну легітимність, бо монобільшість створив не Зе, а народ на виборах. Далі – український парламентаризм помер вже давно, рішення давно приймались в адміністрації президентів, а не в парламенті та уряді. Тому в цьому сенсі „зелений принтер“ нічого не змінив, бо зробив публічним те, що і так було тіньовою реальністю.
Враження, що диктатурна концентрація можлива лише за сильного президента.
Час виключати депутатів з фракції „Слуги народу“ настав вже раніше.
Почати варто було з двох „кнопкодавів“. Продовжити Шевченком, що вийшов в ефір російських пропагандистів. Нардепом Медяником, що прямо у залі засідань по телефону вирішував свої корупційно-цукрові справи. Нардепку-лоббістку касових апаратів Підласу, що по декларації отримала 0,5 мільйона гривень від організації, що займається розробкою програмного забезпечення для касових апаратів. За підсумками перших допитів у справі про захист корупційної схеми Яценка мають „полетіти голови“ і „слуг“-членів фінансового комітету.
Зеленський сам вже сказав А на цю тему. Що буде якщо виключень з фракції не буде? Усім стане зрозуміло, що Зе-президент покриває членів власної команди. І якщо раніше мова йшла про етичні порушення, то тут мова вже про кримінал. Після цього вперше з корупцією може почати асоціюватись сам Зеленський.
Зеленському очікувано не вдається переграти Путіна щодо „Нормандської зустрічі“. Не найгірший варіант у складних міжнародних умовах.
Перед початком дипломатичних маневрів було зрозуміло, що Україна знаходиться у програшній міжнародній позиції, у капкані „формули Порошенка“. Тому, як виявилось згодом, Зеленський використав „формулу Штайнмаєра“ як трюк, щоб перевести усе у „формулу Зеленського“. Він намагався пом'якшити капітулянтські формулювання Мінських договорняків, бо замість змін до Конституції про особливий статус мова зайшла лише про закон, бо безпекові умови почали просуватись вище політичних, бо на кордоні вже мало бути не ОБСЄ, а українські військові. Зеленський втягнув Путіна у процес пообіцявши розведення військ та підписавши „формулу“ і цим створив міжнародне уявлення, що Україна робить конструктивні кроки до миру. Коли ж Путін почав здавати задню через часткове виконання обіцянок, то виникла можливість звинувачувати РФ у саботажі мирного процесу. Тим більше, Росія обстрілювала українські позиції в зоні розведення сил. Путін виявився неготовим до експромту і це побачили західні лідери. Таким чином, навіть якщо не вийде передомовитись, то буде хоча б міжнародне прикриття позиції України. Про посилення санкцій мова не йтиме, але й можливо ідея їх скасування підірвана. У підсумку нашим найбільшим виграшем може бути те, що нічого не змінилось. Бо напередодні були усі підстави того, що нас змусять до токсичного компромісу. При цьому, така можливість і загроза досі залишаються. Але ми пручаємось. Поки.
Інше питання, що ці міжнародні маневри мали наслідки для внутрішньої політики. Зеленський отримав відчутний удар по рейтингу. Деякі тіньові лідери протестів можливо отримали індульгенції від переслідувань, або навпаки втратили щодо цього попередні домовленості. На жаль, наша і не без того складна міжнародна позиція опинилась в заручниках політичних торгів. Частиною цих торгів стали і невідаючі патріотичні громадяни-учасники протестів. Та свою роль у міжнародному процесі вони відіграли. Як і бійці у зоні розведення сил.
