Дивлячись на гучні промови очільників великих та впливових західних країн на саміті НАТО, G7 і ЄС стосовно засудження росії, вимог негайного виведення російських військ і запровадження миру може виникнути наступне питання: ці звернення адресовані кому, — громадянам власних країн, які забезпечують їм електоральну підтримку; нам, щоб ми не почувалися кинутими напризволяще; чи агресору, який чинить безправ'я та наругу над нашою країною та її громадянами. Яка практична користь таких промов? Чи це данина дипломатичному протоколу та усталеному порядку міжнародної мови, який панує в останні десятиліття в цивілізованому світі. До слова, такий погляд не має на меті применшити величезної кількості допомоги, яку надають Україні по суті всі західні країни, хтось більше, хтось менше, як воєнної, так і гуманітарної. Ці держави та їх громадяни гостинно приймають у себе українців, багато в чому себе обмежуючи, жертвуючи при цьому часом і коштами, надають вимушено переселеним українцям місце у своїх домівках, ділячись теплом та добрими словами підтримки. Але мова зараз не про це.

    З виступів західних державних діячів прочитується, що вони з однієї сторони наче раді, що Україна успішно веде бойові дії та схильні її підтримувати на полі бою, з іншої сторони ці впливові мужі не поспішають надавати нам наступальне озброєння необхідне для успішного здійснення контрнаступу. Надані Заходом переносні зенітно-ракетні та протитанкові комплекси, такі як джавеліни, стінгери, інші невеликі оборонні комплекси та безпілотники прекрасно себе зарекомендували на полі бою, та і зараз вони дуже потрібні Україні для захисту від воєнної агресії. Чому тоді західні країни не хочуть надавати нам важкого озброєння, зокрема танків, літаків чи систем артилерійського вогню середнього і дальнього спрямування? Окремим пунктом стоїть надання ефективних систем ППО, рух в цьому напрямку судячи з усього вже намітився. З даних, які є у вільному доступі, можна знайти інформацію, що військово-політичне керівництво впливових країн Заходу та й саме НАТО дотримуються політики стримування та деескалації по відношенню до росії. Іншими словами, вони стараються не загострювати відносини з рф наданням більшої військової допомоги ніж на їх думку потрібно, щоб не бути втягнутими безпосередньо у війну та щоб не спровокувати використання росією ядерної зброї.

    Є ще один аспект проблеми, про який майже не говорять. Припустімо, що «колективний Захід» повноцінно почне постачати в Україну потужну зброю в достатній кількості. В свою чергу злагодженість, ефективність, маневреність та децентралізація у прийнятті рішень в ЗСУ, на відміну від непідготовленості, невмінні повчитись з тактичних помилок, відсутності ініціативи на місцях і жорсткої централізації в російській армії, про що почали говорити військові аналітики, сприятиме розвитку воєнної ситуації на користь України. Українські військові сили в швидкий термін звільнять територію від загарбників, включно з Кримом і всією територією Донбасу. Україна перемагає і радіє, разом з нею мав би тішитись і весь західний світ. Ось тут і виникає певний дисонанс. Що маємо ми – омріяну перемогу. Захід має з одного боку усунення загрози від некерованого путіновського режиму, з іншого боку по сусідству на брамі Європи дуже сильну і озброєну до зубів армію і рішучий, радикально налаштований український народ, який прагне відновлення справедливості. Така справедливість може включати в себе низку заходів від відшкодування шкоди завданої війною і покарання воєнних злочинців до відкритого визнання російським народом та його елітами частки відповідальності за злочини скоєні на території України. Образно можна порівняти цей процес з перетворенням біблійного пастуха Давида, в нашому випадку більш підходить селянин-землероб, в могутнього володаря царя Давида, з яким іншим царствам потрібно рахуватись. В результаті матимемо потужного гравця на політичній сцені не лише в Європі, а й у всьому світі. Захід, який надмірно опікується питаннями власної безпеки та контролю, з логіки речей мусить цими перспективами перейматись.

   Схоже, що обираючи тактику поступового стримування та відтягування кінця воєнних дій, західні військові очільники прагнуть знекровити і виснажити в цій війні обидві сторони, мінімалізувати їхні воєнно-технічні та військово-людські ресурси. Та й сам український народ «втомиться» від війни, буде керованіший і погодиться прийняти більші поступки у мирних домовленостях. В кінцевій стадії війни це допоможе Заходу зберегти важелі впливу і контроль над її закінченням. Питомо прагматичний підхід. Провідну роль в формуванні цієї політики відіграє США. Здається, що в Пентагоні працюють високопрофесійні експерти та порадники, які виважено та раціонально підходять до вирішення геополітичних завдань в зовнішній політиці і вище керівництво до них при прийнятті рішень не лише дослухається, а й на їхні висновки та експертизи опирається.

   Тут час поставити питання: чи є місце в цій військово-політичній доктрині антропоцентричному підходу? Не надаючи Україні більш потужної воєнної допомоги, Захід тим самим відтягує момент закінчення війни. Це загрожує Україні величезними втратами мирного населення внаслідок бомбардувань та артобстрілів, використанням заборонених видів зброї, створенням гуманітарних катастроф на окупованих росіянами територіях, продовженням політики терору та нелюдського поводження з українцями, які потрапили під ярмо окупантів.

    Іншим аспектом є аргумент щодо швидкого виснаження росії введенням жорстких економічних санкцій. Це виснаження дійсно відбувається, однак не так швидко як би нам того хотілося. По різниках оцінках рф отримує за експорт енергоносіїв від 700 млн. до 1,1 млд. доларів США. Навіть не будучи експертом, зацікавленій особі помітно, що крім накопичених до початку війни резервів, ці кошти, чи принаймні їх частина, добре служать для довготривалого продовження росією воєнної агресії в Україні.

    Окремо слід згадати звичайних громадян країн Заходу, наскільки можна судити з проведених опитувань, велика частка їхніх суспільств в різних варіантах підтримує широкомасштабну воєнну допомогу Україні. Тут є і закриття неба, і надання важкого озброєння та воєнної техніки, не говорячи вже про введення миротворчого контингенту на нашу територію, яке має найбільшу підтримку.

    Зваживши ситуацію на умовних історичних терезах, напрошується констатування — просте у своїй очевидності, але жорстоке по своїй суті, — поки у просторих владних кабінетах західні політики радяться, планують, зважують всі за і проти, в Україні кожний день масово гинуть невинні люди, значна частина з яких жінки і діти.