В 1917 1991 Російська Радянська імперія і українці переконані в тому, що всі люди брати, вважали, що без жандармів кадебешників в'язниця народів зникне назавжди. І поки делегати УНР випрошували автономію в Петрограді українці рахували голоси на референдумі про підтримку незалежності України в Крим прилетів віце-адмірал Юрій Устименко, а назад вже уплив на авіаносці «Адмірал Кузнєцов». Грушевський Кравчук покладав надії на федерацію народів Співдружність Незалежних Держав, а російські військові одразу продемонстрували свій прагматизм і викрали новенький авіаносець, який мав стати частиною ВМФ України. Наступного року московські попи рейдери захопили Лавру. Але й такі дії не збентежили українську владу.

Тим же часом на території Молдови виник Придністровський конфлікт. На стороні Придністров'я виступило УНА-УНСО (бранець Російської Федерації Микола Карпюк теж брав в ньому активну участь) і хотіло приєднати території, де компактно проживали українці до України. Але Україна проігнорувала цей шанс. А от російські військові під командуванням генерала Лебедя втрутились в цей конфлікт і стали гарантом існування невизнаної Придністровської Молдавської Республіки. Небажання Кравчука втручатися в придністровський конфлікт зрозуміти можна. Не можна зрозуміти ігнорування того, що росіяни фактично одразу продемонстрували, що проголошене мирне регулювання конфліктів між членами Співдружності Незалежних Держав для них порожні слова, але Україна все одно взяла курс на роззброєння.

Під час других виборів Президента України головне гасло Кравчука була доволі простим – поки в Москві танки стріляють по парламенту (1993р.) в нас мир і спокій. А от Леонід Кучма використав «мовне питання» і переміг за рахунок голосів зі Сходу і Півдня. Другий Президент України Леонід Кучма продовжив політику роззброєння Кравчука і 5 грудня 1994 року в Бухаресті між Україною, США, Росією і Великобританією було підписано меморандум згідно якого Україна відмовлялася від ядерної зброї, а сторони меморандуму гарантували її суверенітет. Треба визнати, що в умовах сучасної війни статус третьої ядерної держави нам навряд чи б допоміг. З моменту знищення Хіросіми і Нагасакі ядерні держави конфліктували не раз, але все таки надавали перевагу не такій руйнівній зброї. До того ж для використання подібної зброї потрібен певний психічний стан голови держави, або ж зовсім критичні умови, бо суть ядерного шантажу у загрозі взаємознищенням, а не у принципі – хто перший відстрілявся, той і переміг. І в нашому випадку Турчинов, а потім Порошенко були явно не тими людьми, яких би влаштував варіант взаємознищення. (Прошу вважати ці слова компліментом на їх адресу.) В історії з відмовою від третього за могутністю ядерного потенціалу більше важливе те, що в 2014 році Володимир Путін заявив, що революція в Україні стала початком нової держави і відповідно Російська Федерація вважає що її гарантії суверенітету України не поширюються щодо «нової» України. Цікаво, що коли Порошенко заявив про френдоцид то російські пропагандисти забули про путінську формулу про «нову» Україну і почали показово ображатися, що Україна не шанує старі договори.

Але повернемось до історії. Тим паче, що 1995 рік продемонстрував москвофільські настрої другого Президента Леоніда Кучми, а «Беркутня» вже тоді обламалася розігнати Майдан за півгодини. 18 липня 1995 року проходив похорон Патріарха Київського і всієї України Володимира. Кучма, який орієнтувався на Московський патріархат заборонив похорон Київського Патріарха в Софійському Соборі і відбув у Білорусь, щоб не бути присутнім на похороні. В подіях, які відбувалися далі Кучма намагався звинуватити прем'єр-міністра Євгена Марчука, а той в свою чергу перекладав відповідальність на Кучму. Тож коли похоронна процесія почала прямувати до Софійського собору на Володимирській вулиці її чекав міліцейський кордон. В результаті відбулася сутичка УНА-УНСО і «Беркуту» в результаті якої вдалося прорвати кордон, але ворота собору виявилися зачиненими. Тоді поховання було вирішено провести прямо у входу до Софійського Собору. Поховання закінчилося новою сутичкою з «Беркутом». А все тому що не було ТОМОСа.

Зважаючи на москвофільські настрої «червоного директора» навіть дивно, що договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією Кучма і Єльцин підписали аж 31 травня 1997 року. 14 січня 1998 року договір ратифікувала Верховна Рада України.

Московський патріархат, російські кіно-теле-муз комісари, комуністи в Верховній Раді по трохи робили свою чорну справу і результатом їх пропаганди стало 8 травня 2000 року. Тоді у Львові жорстоко побили народного артиста України, композитора Ігоря Білозіра через суперечку про те, які пісні варто співати в львівському кафе. Через двадцять днів Ігор Білозір помер у лікарні. Особливої трагічності додавало те, що нападник і поціновувач блатних пісень Дмитро Воронов був офіцером контррозвідки і сином заступника начальника Львівського міського управління внутрішніх справ, що засвідчило ідеологічну ворожість силовиків до української культури. Розслідування проведене друзями композитора і небайдужою громадськістю виявило низку обставин, які могли вказувати на те, що побиття було невипадковим. Білозір був частим відвідувачем кав'ярні «Цісарська кава», тому місце конфлікту могло бути зовсім невипадкове. Також Воронов і його товариш Калінін пили каву і пиво; вони самі наголошували, що вони були майже тверезі. В подальших подіях тверезість вбивць можна розглядати як обтяжуючу обставину, бо конфлікт відбувався в три етапи. З першу Воронов вдарив Білозіра по обличчю після зауваження, але той не став бити у відповідь. Потім Воронов і Калінін штовхнули Білозіра, коли той виходив з кафе. І нарешті наздогнали його через 50 метрів біля будинку Прокуратури і вже там побили так, що через двадцять днів Білозір помер від отриманих травм. Через два дні після смерті Білозіра російське телебачення забрехалось до того, що назвало Білозіра жертвою українських націоналістів, які побили його за те, що він співав РОСІЙСЬКІ пісні. Тих хто не дивився російське телебачення промивало мізки кіно «Брат-2», яке вийшло саме в травні 2000го і показувало як треба мочити в сортирі «бандерівців» за Севастополь. Кіно-теле-муз комісари могли святкувати маленьку перемогу – більшість українців «Брат-2» не образив.

А от справжнім потрясінням для українців стала спроба з'єднати штучною греблею острів Тузла з Краснодарським краєм. На перший погляд це здавалося авантюрою місцевого князька-губернатора. Але коли Росія заявила, що офіційні кордони так і не були проведені, а отже вона визнає за Україною лише півострів Крим, то після цієї заяви спроба приєднати острів стала схожа на розвідку боєм: якщо Україна промовчала б був би острів, а як буде протестувати, то все можна буде списати на губернатора. Не отримавши острів Росія здобула іншу перемогу – тодішній прем'єр-міністр України Янукович домовившись про припинення будівництва греблі був одразу розпіарений як видатний дипломат і державник. Хоча скоріш за все перемовини в Кремлі проходили наступним чином: «Й* вашу мать, у меня выборы на носу. Какой мудак за меня голосовать будет, если я вам Тузлу отдам?» — «Ага бл*, не подумали.»

І от почалися ті самі вибори. «Пане Ющенко, ваша дружина – американка!» хіба що на рінгтон не ставили. «ПроФФесор, ваш політолог – москаль!» Саме одесит, дисидент-невдаха і радянський стукач Гліб Павловський почав нав'язувати виборцям поділ на Схід і Захід. Перемога, перевибори, а потім друга перемога Ющенко так роздратувала росіян, що наступного року вони захопили маяк Сарич і ще 77 гідрогеографічні об'єкти в Криму. Тут треба було б написати, що Ющенко про*бав Сарич, але він про*бав все!!! Набагато цікавіший в цьому плані міністр оборони Гриценко, який відзначився не захистом стратегічного об'єкта, а тільки масштабами розпродавання армії. Головою СБУ в цей час був Турчинов, який в цей час був під впливом Тимошенко. Але й його наступник Наливайченко теж не став боротися за Сарич, хоча 12 років дипломатичної служби зобов'язували його хоча б провести переговори.

В тому ж 2005 році Росія започаткувала традицію приймати до себе біглих українських корупціонерів. До бігства Януковича самим «жирним» і «міліардерістим» був бувший нардеп, голова правління «Нафтогаз України», голова комітету з водного господарства і керівник Державного управління справами. В Україні Бакаю інкримінували незаконну витрату 828,5 млн гривень. (За 1 долар тоді давали 5 гривень, може вернути Бакая?) В Росії не сказали нічого ні про які «гуманитарные соображения» и просто дали Бакаю громадянство. Справа проти Бакая була закрита в 2010 році, коли до влади повернулися «ригі». Але заздрити міліардеру не треба, рік тому його арештували в Росії по звинуваченню у шахрайстві у особливо великих розмірах. Потерпілим був названий міліардер із найближчого оточення Путіна Алішер Усманов. На місці Бакая на суді я б виправдовував себе так: «Если бы я действительно крал у друга Путина, я бы тут сейчас живым не стоял.»

Те, що сталось потім мали б пояснювати психологи. В 2007 році Вєрка Сєрдючка поїхала на Євробачення. З початку наші націоналісти-традиціоналісти-консерватори підняли галас, що Сєрдючка співає на суржику, до того ж трансевтит і взагалі бездуховна і їм сердце крається як вони подумають, що Вєрка заспіває на конкурсі, який ніколи не був конкурсом чистоти мови, пуританської моралі і ідейності. Але наших націоналістів легко перекричали майже всі російські ЗМІ. Бо росіян, які завжди хизувались своїми традиційними цінностями і гомофобією образило, що трансвестит проспівав "Russia Goodbuy". (Так, Данилко спробував виправдатись, що то була «Лаша тумбай» — «Масло мішай», але його вже ніхто не слухав.) Хоча можливо Росію роздратувало не те, що трансвестит захотів розпрощатися з Росією і поїхав в Європу, яку росіянам так подобається називати Гейропою. Можливо росіян роздратувало те, що з ними прощалися ввічливо і по-англійськи – "Goodbuy", а їм так хотілося почути простою російською мовою «Идите на х*й!» Таємничій російській душі при цьому навіть в голову не прийшло вибачатись за сцену з фільму «Брат-2», чи будь-яких інших пропагандистських українофобських кінофільмів.

А потім 12 жовтня 2007 року Ющенко присвоїв посмертно звання Героя України Роману Шухевичу за визначний особистий внесок у національно-визвольну боротьбу за свободу і незалежність України та з нагоди 100-річчя від дня народження та 65-ої річниці з нагоди створення Української повстанської армії. Російська пропаганда відгукнулась на це нагародження як на привід для істерик. Ненавидячи українців за шанування власних героїв, росіян намагалися не думати про присвоєння Героя Росії Рамзану Кадирову і відмову від канонізації солдата Євгенія Родіонова, який загинув у Чечні. Тож подальша українофобська риторика, яку пересічні росіяни з радістю перейняли із вуст кремлівських пропагандистів змушує думати, що вони перенесли свою агресію викликану діями власної влади на більш слабкий і зручний для виміщення гніву об'єкт — Україну. Отже, вже на десяту річницю договору про дружбу між Україною і Росією його наш «партнер» неодноразово продемонстрував нерозуміння значення цього слова. Але він протягнув ще одинадцять років поки не став годитися лише на те, щоб їм підтертись.

Russia Godbuy! Френдоциду слава!