По-перше, не слід застосовувати ліки без достатньої потреби. Трапляється так, що хвороба утворюється саме від спроб її уникнути. По-друге, треба пам'ятати, що на лікування нерідко витрачається частина життєвої сили, а отже, скорочується життя.
Організм змагається не тільки з хворобою, але й з медициною. Він гостріше реагує на ліки, ніж на саму хворобу, оскільки вони впливають примусово.
Крістоф Вільгельм Гуфелянд (1762 – 1836)
Молоко лікує все: там стільки антибіотиків!
Найкращий сімейний лікар – сечотерапія! Всі ліки виписуються самотужки.
Чим менше речовин – тим простіше обмін!
Про скорочення кількості ліків, що виписуються людям похилого віку розповість член-кореспондент РАН Дмитрий Сычёв: «...больной, как правило, наблюдается у разных специалистов и по каждому показанию врач выписывает ему одно или несколько лекарственных средств. В итоге лист назначений пожилого пациента становится всё больше, больше и больше.
Получается замкнутый круг: полиморбидность требует назначения комбинированной лекарственной терапии, что, в свою очередь, нередко становится причиной развития побочных реакций или может привести к ухудшению течения сопутствующих заболеваний, что требует дополнительного назначения ЛС. Так формируются так называемые „фармакологические каскады“ (каскады назначений), усугубляющие полипрагмазию.
За рубежом данный процесс получил название доказательный „депрескрайбинг“. Это не просто механическая, а осознанная на основе данных исследований, отмена препарата с последующим мониторингом за состоянием пациента.
Применение этого механизма на практике сопряжено с улучшением прогноза в отношении пожилых пациентов и в некоторых случаях снижением смертности. В частности, по данным израильских учёных, при аудировании листов назначений по алгоритму депрескрайбинга у пациентов старше 80 лет в течение года удалось снизить смертность в данной когорте в 2 раза, а госпитализации в реанимационные отделения – в 3. И это только убрав ненужные препараты» [!]
Сказане корелює з цікавою статистикою зменшення смертності під час страйку ізраїльських медиків, але сьогодні мова піде про ще одного видатного лікаря, численні твори якого по праву належать до золотого фонду медицини.
Свого часу Крістоф Вільгельм Гуфелянд відмовився їхати на заробітки (в якості особистого лікаря російського царя), натомість дуже багато зробив для покращення здоров'я співвітчизників і розвитку медицини. Він не тільки надав поняттю «інфекція» сучасного значення, але й придумав та наповнив змістом термін «макробіотика» (тепер наука геронтологія).
Гуфелянд всяко противився численним спробам загнати медицину в рамки «систем»:
«Медичне мистецтво єдине, бо засноване на головному законі – законі природи, хоча існує безліч медичних систем. Інакше й не може бути, оскільки всі системи залежать від понятійного апарату їх авторів».
Грунтовні знання (не тільки фахові) дозволили йому збагнути слабкі сторони
медичних теорій і привели до плюралізму думок, як у власних творах, так і на сторінках заснованого у 1775 році «Журналу практичної медицини». Так, не підтримуючи вчення Ганемана в цілому, він бачив у гомеопатії чимало раціонального. Всі, кому вона сьогодні стала поперек дороги (невже мало інших проблем в медицині?) чомусь підзабули, що вакцинація заснована на постулаті гомеопатії – similia similibus curantur (подібне лікується подібним).
Гуфелянд вважав хвороби адаптаційною реакцією організму:
«Краще не втручатися в роботу природи, а надати їй свободу, ніж самому діяти невчасно й недоречно».
«Не слід забувати, що не ви, а природа виліковує хворобу; ви лише помічники, які закликають її до работи, оберігають результати її дій, направляють її умілі руки і, на превеликий жаль, часами всіляко заважають їй».
«Є хвороби, котрі можуть бути корисними і необхідними для людини. Вони суть зусилля природи для встановлення рівноваги і виведення з організму хвороботворної чи сторонньої матерії. Якщо лікар обмежиться знищенням такої хвороби, не звернувши уваги ні на її причини, ні на можливі наслідки лікування, то він зупинятиме зусилля, якими природа намагалась хворобу зліквідувати. Такий лікар, поборюючи вогонь іззовні, сильніш роздмухує його ізсередини; він підживлює матеріальну причину хвороби, яку природа перемогла б сама, якби їй не заважали, й не дали злу вкоренитися і зробитися невиліковним».
