Коли влітку в ЗМІ було опубліковано «злитий» варіант законопроекту про «деокупацію» окупованих територій України (крім Криму і Севастополя), тобто частини Луганської та Донецької областей, в ньому містилася відсилка на «мінські угоди». Тобто, влада знайшла ще один спосіб легалізувати пункти «мінська», в роботі над якими Україну представляли відверті українофоби в рамках українського правового поля. Спроба змінити Конституцію як спосіб імплементації провалилася через протистояння під парламентом і подальший резонанс. Влада вирішила піти в обхід – зробити сам «мінськ» інституційним, чимось юридично реальним в Україні самим по собі, а не те, що там написано.

В середу президент Петро Порошенко вніс до парламенту новий варіант проекту, де ця відсилка була збережена. В тілі документу. Про небезпеки я писав ще тоді: https://site.ua/oleksandr.solonko/8426-zakon-pro-deokupatsiyu/

Самоцитування річ неблагородна. Проте, не можу не нагадати, особливо через те, що деякі депутати лише нині роздивилися загрозу і лише зараз починають про це говорити і писати.

Так от, лиш поверхневий аналіз нового варіанту документа наводить на невтішні висновки.

Отож, в «законі по Донбасу» (вже фейл) влада таки розділяє Крим і ОРДЛО. Мова про відновлення суверенітету над окупованими територіями Донецької та Луганської областей, але не над Кримом і Севастополем — чомусь ні.

Кілька місяців тому фігурувала інформація про можливу зміну зміну формату оборони (не більше, ніж гра слів, адже мова йшла про формулювання «операція з оборони України» або якось так). Навіть того зроблено не було. Є розмиті формулювання, які лиш свідчать про подальшу консервацію. Наприклад, «заходи для відновлення територіальної цілісності України» чи «забезпечення національної безпеки і оборони». І все це здійснюється в «установленому порядку». А що в нас є «установлене»? Які опції? Правльно, молодці, вгадади! Це АТО, воєнний стан, НС тощо. Тобто, повторюсь, консервація існуючого порядку.

Цікаво те, що в тілі закону ми читаємо пряму відсилку до «мінських угод». Власне, це і є головний недолік і пряма загроза.

При цьому, влада маніпулює, мовляв, продовження спецстатусу окупованих територій і це питання — напряму пов'язане з міжнародними санкціями проти РФ. Мовляв, не продовжимо спецтстатус- не буде санкцій. А я наївний і думав, що санкції пов'язані з агресією проти України, а не здачею національних інтересів України.

Правлячий клас заганяє країну в ще глибшу пастку. При цьому, відповідальність України за агресію проти України буде вища, ніж в агресора.

З одного боку: наче б то якісно прописані тези про агресію РФ (дуже «вчасні» варто сказати, із запізненням на три роки), відсилка до Будапештського меморандуму... Але все це у преамбулі. Натомість, в тіло закону вписують «мінськ».

Закон не інноваційний. Це збірна солянка, яка не вирішить нічого магічним чином, всупереч тому, що нам намагається згодувати влада.

Прийняття його матиме головний наслідок у вигляді легалізації в українському законодавстві план демонтажу української державності. Це певна форма самогубства. І протягує її президент і парламент.

Гадаю зайве буде пояснювати, що якщо нас тицяють носом в легалізований на рівні ООН документ (який до того не мав ніякої сили), то в разі введення в українське законодавство, нас будуть тицяти ще сильніше.

Коли якесь рішення приймається максимально швидко після того, як його деталі приховувалися або «виторговувалися».

Тут не покоїть той момент, що влада на фоні втрати внутрішньої легітимності намагається виторгувати в іноземців зовнішню. І на цьому фоні є побоювання, що вона піде на дуже невигідні для України поступки. І такі прецеденти вже були. Мова і про добровільну відмову від більш вигідного «женевського» формату переговорів і відмова від роботи на виконання «будапешта» і прийняття попереднього закону про «спецстатус» і ще багато чого.

Ситуація покаже нам на скільки глибоко зайшла готовність правлячої верхвіки йти на частковий демонтаж України заради самозбереження у владі й контролю над публічним ресурсом.

За густою інформаційно-димовою завісою вже мало хто пам'ятає, що «безальтернативний» «мінськ», який президент скоро певно захоче канонізувати, був не завжди і не єдиний. Це був не єдиний формат, в якому можна було вести якісь перемовини. І Нормандським форматом теж все не закінчується. Тоді в 2014 році був ще один формат — «Женевський». І вибудовувався він по лінії «Україна-РФ-США-ЄС». Але влада чомусь відмовилася від нього. Хоча зараз багато хто з трепетом очікує, що можливо Вашингтон таки вступить в переговорний процес, який вже завів Україну в пастку.

Але це вже минуле. Так само заявив Лавров у листопаді 2014 року. Тоді ми перебували на кривій доріжці між «мінськом-1» та «мінськом-2». В ті дні мені як раз довелося побувати в прифронтовій зоні та понівеченому Слов'янську. Спогади вже досить химерні, але під купою інформаційного сміття проглядаються, бо слід залишили чималий.

Так от тоді ворог вже вчепився в той клятий «мінськ». Спочатку в перший, потім в другий. Через три місяці після тієї заяви Лаврова в лютому 2015 року в ООН було схвалено резолюцію, яка вивела «мінськ-2» зі статусу мотка туалетного паперу в офіційний документ.

Тобто, спочатку влада сама виходить із куди більш логічного для інтересів України женевського формату. А потім дозволяє диктувати нам завідомо невигідні умови. І зараз бачимо як нас тикають в них носом, вимагаючи виконувати. І не тільки Кремль.

Але платівка в одного з найбільш успішних представників олігархічного правлячого класу, який зайняв омріяну посаду президента, не змінилася. «Альтернативи нема». Звісно нема, якщо її не шукати.

Загалом, якщо вдаватися до абстракцій, то ситуація виглядає так, що в четвер Верховна Рада, прийнявши зазначений законопроект, накине на шию країни зашморг. А Росія і частина «доброзичливців» виб'ють з-під її ніг табуретку.