До приходу більшовицької окупації на західні терени країни в 1939 році Велика Україна вже практично 20 років перебувала під пресом людиноненависницької совєцької влади і в повній мірі відчувала на собі всі «переваги» комунізму. Більшовики не за довго до цього змогли зламати хребет широкому повстанському рухові, осередки якого продовжували спалахувати аж до першої половини 30-х років. Досвід боротьби із повстанцями, який вони здобули в боротьбі проти українських повстанців, їм мав знадобитися досить скоро.

В 1942 році поки східний фронт Другої світової війни перебував далеко на схід від окупованої нацистами Волині, тут почала формуватися одна з кількох, скажімо так, зародкових повстанських баз, із яких свою історію починає Українська повстанська армія. Ми прекрасно знаємо, з яким пориванням і до нині пропагандисти Кремля використовують всі наявні ресурси для дискредитації повстанців. Воно й не дивно, адже загони УПА завдали російським окупантам не меншого клопоту, ніж холодноярці та інші повстанські загони Великої України. Окупанти знищили базу в 1946 році, а разом з ним і село, яке стало її адміністративним кістяком.

Десятки років там стояла пустка, поки група небайдужих місцевих націоналістів не почали відновлення історичного місця. Після років важкої праці в суцільній глушині, до якої й зараз не так уже й легко дістатися, вони започаткували фестиваль. А плід своєї кропіткої праці з побудованими тут гуртівками, музеєм, відновленим кладовищем, тренувальною базою, невеличкою церквою та цілою справжньою сільською хатою, перетягнутою туди за десяток кілометрів двома тракторами, назвали «Волинська Січ».

В цьому році відзначається 75 років від створення УПА і фестиваль у Вовчаку цьогоріч безумовно присвячується цьому ювілею. Власне, для балуваної київської публіки навіть дістатися до місця проведення заходу могло би бути цілою пригодою. В будь-якому разі, чим би не довелося добиратися (потягом, автобусом, автостопом чи власним авто), в решті-решт останній відрізок дороги з маленького райцентру Турійська – це переважно або вщент розбиті сільські шляхи, або суцільний щебінь, або викладена камінням дорога. А останні два кілометри – пісковик-- шлях, через який довелося тяжко відновлювати ентузіастам з місцевої «Свободи».

Власне, в цьому й перевага. Атмосфера в густому безвітряному волинському лісі чудова. Ідеальне місце для того, щоб відпочити від міського хаотичного ритму, який забирає всі сили. Чудову атмосферу гарантує і те, що в таке місце випадкові люди просто не потрапляють. Тут всі свої, навіть якщо не знайомі. Звичайно ж, відновлення урочища все ще триває і роботи тут дуже багато. Тому «Волинська Січ» ще далека від такого рівня і масштабу, як, наприклад, Холодний Яр, куди щороку їдуть тисячі людей. Але все це питання часу і системної роботи.

Дводенна програма традиційно починається з урочистого підняття прапора – це все ж таки військовий табір, хоч з деякими особливостями на сучасний лад.

Найбільш цікавим заходом для любителів активного відпочинку, звичайно, є гра в пейнтбол і це спортивне змагання зібрало найбільше бажаючих взяти участь і глядачів. Системи окопів в лісі, які створюють чудові умови для захоплюючої гри варті того, аби долати 500 кілометрів з того ж таки Києва.

Власне, дехто й приїхав саме заради того, щоб пройтися слідами бійців УПА, хай навіть в ігрових умовах та з небойовою зброєю в руках. Серед тих, з ким доводилося поспілкуватися, були гості як з самої Волині, що логічно, й сусідніх областей, але були й з більш віддалених куточків: Києва, Кропивницького, Хмельницького. І хоч цьогорічну «Волинську Січ» не назвеш заходом всеукраїнського масштабу, тим не менш, географія його гостей зростає. І це неминуче, адже війна, яка нині триває на Сході змушує українців повертатися до витоків, які дають натхнення для перемоги сьогодні. Нам потрібна точка опори, позитивний досвід і той, який здобуто в помилках, типаж характеру, який дозволяв українцям, покинутим усім світом боротися практично в безнадійних умовах проти жорстокого і сильного ворога.

Я вже писав про атмосферу і тут вона формується як місцевістю, гостями і фактично господарями заходу, так і тим, що тут можна було побачити. Від виставки зброї різних часів, так вже й експонатів музею. Їхня кількість постійно збільшується і скоро, ймовірно, дозволить називатися повноцінною експозицією.

А ще богослужіння. Думаю, навряд чи хтось міг хоча б припустити, що тут обійшлося без цього.

Так само не могло обійтися без ватри. Для мене таке багаття асоціюється більше зі святом Купала, коли розводиться багаття, через яке ми в дитинстві радісно перестрибували. Але тут масштаб більший: через це не перестрибнеш.

Ще один дуже важливий момент. Тут є абсолютно різні люди. Місцеві політики, підприємці, рядові активісти, звичайні гості і, що особливо приємно, -- чимало молоді. Але вони всі рівні.

В рівних умовах. Всі сплять в наметах чи на розкладених задніх сидіннях автомобілів, всі їдять приготовану на багатті їжу (дуже смачну, варто сказати). Ніхто не зважає на статус чи досягнення. Це відчувається дуже гостро. Місцина всіх урівнює. Це складова її сили, характеру, енергії, яка накопичилася завдяки тим, хто тут боровся і поліг за те, в що вірив.

Загалом добре, що такі місця української сили, як Холодний Яр чи Вовчак стають все популярнішими серед українців. Нам потрібно мати звідки набиратися сили для нашої боротьби під сонцем в світі, який стрімко змінюється. Це одна з гарантій того, що ми не втратимо себе.