Так склалося, що нинішні високопосадовці часто віддають перевагу найму «піарників» у підконтрольні відомства замість спеціалістів відповідного профілю. Нехай не ображаються прес-секретарі та керівники підрозділів, які відповідають за суспільні комунікації. Їх робота теж важлива. Але…

Але текст не про це. Питання у компетентності. Окрім загального розвитку інтелекту та характеру, які визначають здатність досягати цілей та виконувати завдання, володіння спеціальними знаннями та навичками визначає здатність робити це в принципі у кожній окремо взятій сфері. Починаючи від ремонту автомобілів, закінчуючи керуванням державою. Не зважаючи на загальну зневіру українців в інституті політичних партій, все ж логічно виглядає теза, що приймати політичні рішення та втілювати їх в життя мають професійні політики. Професійні фінансисти мають займатися бюджетуванням. Професійні військові здійснювати керівництво збройними силами там, де закінчується межа заглибленості в процес політичного керівництва. Де закінчується його компетенція.

Так от, складається враження, що головна компетенція нинішнього правлячого класу – це перекладання відповідальності на інших та пошук крайніх. Яскравий приклад – історія з пожежею в дитячому таборі «Вікторія» (Одеса), через яку загинули діти. Страшна трагедія, про яку і говорити не хочеться. Але…

Але за те, що сталося має хтось відповідати. І цей «хтось» — це той, чиї дії та рішення насправді призвели до трагедії. І тут починаються вже стандартні ігри можновладців. Так, директор закладу пішов під суд та в ізолятор. Очевидно, що ймовірність його вини і притягення висока. Надто потужний резонанс. Але потім в ізолятор відправили виховательку, яка подала заяву про звільнення за місяць до трагедії. Пошук крайніх – єдине, що спадає на думку в цьому випадку. Але це окрема історія. Суть в тому, що не йде мова про те, що наприклад, потрібно притягнути чиновників, які мали слідкувати за тим, щоб вимоги пожежної безпеки дотримувалися. А чи не виникало питань з приводу того, які матеріали використовували в будівлі під час будівництва чи ремонту? А якщо були порушення, то хто ще міг брати участь в цьому всьому? Хто міг впливати на те, які матеріали і в кого закуповувалися та чи повинні вони бути використані? Якщо там була корупція, то чи міг знати чи отримати «своє» міський голова та інші чиновники, які вбудовані в загальну корупційну вертикаль, притаманну нинішній системі влади?

Та це все лірика. В даній справі мають розбиратися знову ж таки компетентні люди. Головне, щоб не забракло мотивації та не впливали ніякі «демотиватори». Питання в існуванні системи колективної безвідповідальності. В системі, яка здатна перетворити на фарс будь яку справу. Адже не секрет, що може виявитися, що у «зникненні» бюджетних мільйонів винних просто нема. Як? А отак! «Не можливо встановити». Або винна вихователька. Чи лижний інструктор.

До чого всі ці ліричні відступи? Та до того, що влада загралася. Їй надто сподобалася така гра, адже досі вдається тримати українців або в стані дезорієнтації або гіпертрофії. Розпорошувати енергію, яку суспільство ніяк не може каналізувати так, щоб вона била по причинах того, чому правлячий клас безкарно продовжує доїти країну.

Це не абстракції. Як би вишукано влада не будувала свій картковий будинок, всі рішення і дії лишають цілком фізичні та юридичні сліди. Не можуть не лишати. Рішення потребують сякої такої легалізації. Без цього нікуди. І як би хто не перекладав одне на одного чи на третіх відповідальність, від цього не сховатися.

Давайте розглянемо один дуже яскравий приклад.

Країна наближається до бюджетних баталій. Основні акціонери олігархічних проектів у парламенті ділять майбутній Державний бюджет – 2018. Фінансово-промислові групи, галузеві компанії, кишенькові підприємства, голодні кнопкодави і чиновники на підкормці. І на вибори відкласти треба. А ще владі треба сформувати вигідний в плані PR агітаційний листок. Всі ці функції кошторис країни із хиткою економікою та застарілим виробництвом має виконати і це буде складно. А ще треба щедро фінансувати оборону. Хоча, враховуючи те, що президент, імовірно, взяв під контроль оборонний концерн, хвилюватися нема причин. Фінансування точно буде.

Акумулювати необхідні державі фінансові ресурси складно. Кредити від МВФ збільшують державний борг. Лише в 2018 році для його обслуговування потрібно буде витрати понад 130 мільярдів гривень. Це буде найбільша стаття витрат. Ситуація в цьому плані вийшла з-під контролю влади. Звичайно, говорити про це не вигідно. В плані PR. Тобто, на чесний діалог з громадою, визнання своїх помилок та надання пропозицій про вихід із ситуації правлячий клас не здатний. Це ж саме стосується війни та відвертих поразок на дипломатичному фронті. Тут теж заглиблюватися не будемо. Хіба, можливо, хтось вирішить таки посперечатися з тим, що вихід з женевського формату переговорів у 2014 році та фактичне схвалення легалізації «мінська-2» на рівні ООН це страшні провали правлячого класу, який очевидно розраховував «порішати» з Кремлем. Так само він не здатний створювати. Він лише відбирає та ділить. Поки може. А потім…

А потім, коли настане повний колапс (а він настане рано чи пізно, якщо ситуацію не змінити), власники офшорних рахунків зможуть спокійно покинути країну на розтерзання Путіна та місцевих колаборантів. Але це потім. До того часу треба як найбільше вивести на ті рахунки.

Ситуацію для топ посадовців та олігархів ускладнює одна маленька норма Бюджетного кодексу (частина 2, статті 18), де вказано:

«Загальний обсяг державного боргу та гарантованого державою боргу на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 60 відсотків річного номінального обсягу валового внутрішнього продукту України.

У разі очікуваного перевищення цієї граничної величини Кабінет Міністрів України невідкладно звертається до Верховної Ради України за дозволом на тимчасове перевищення такої граничної величини та подає для схвалення план заходів з приведення загального обсягу державного боргу та гарантованого державою боргу до встановлених вимог».

А тепер візьміть в руки калькулятори і порахуйте. Якщо брати за основу курс долара, який нам «малюють» на кінець 2018 року (30,1 грн/дол.), державний і гарантований державою борг становитиме майже 85 % від ВВП. Я не економіст і не можу робити якихось прогнозів щодо стану економіки, але це на стільки очевидна річ, що це не обов'язково. І навіть якби в розрахунках були якість помилки чи взяті застарілі дані, кілька відсотків принципово нічого не міняє. До цього слід додати, що більша половина боргу – в іноземній валюті. Таким чином, якщо акумулювати ресурси для розрахунку доведеться переважно в гривні (якщо будуть проблеми з надходженнями у валюті), то тут все зрозуміло й так. Якщо гривня падатиме, то борг фактично ростиме автоматично хочемо ми того чи ні. Така от боргова яма. Буквально.

Виникає питання, як таке можливо? Тобто, те, що закон для правлячого класу в принципі не є фактором при прийнятті рішень – це зрозуміло, але все ж. А раптом таки доведеться відповідати. Для цього було знайдено вихід. Який, до речі, дає ще одне чергове пояснення того, чому влада з перших днів війни уникає запровадження воєнного стану де-юре.

Законодавство виписане таким чином, що у випадку проведення антитерористичної операції, введення воєнного стану або надзвичайного стану, дозволяється не застосовувати норму ч.2 ст.18 Бюджетного кодексу. Тобто, уряд не зобов'язаний вживати заходів для приведення ситуації з боргом до хай навіть жалюгідної подоби на норму.

При цьому, АТО проводиться на частині території, а грабувати можна скрізь і повсюдно. Дуже зручно.

Саме тому Кабмін тупо ігнорує питання розробки плану заходів щодо приведення боргу в норму. І тут питання навіть не найближчої перспективи. Враховуючи те, що ситуація, як то кажуть, на поверхні, очевидно, що такий план мав би бути. Або хоча б щось на його подобі для того, щоб заспокоїти громаду. Благо, що на піарі влада не економить. Тим не менш, його нема. Причина зрозуміла.

Правлячий клас не зацікавлений в тому, щоб ситуацію виправляти. Основна задача – втримати владу як найдовше та вивести ресурсів як найбільше. Вони себе з Україною не асоціюють. Лишилося ще розпродати рештки держсектора економіки та сільськогосподарські землі. Влада не шукає шляхів вирішення проблеми бо вирішувати її не збирається. Сплачувати борги, які накопичують, будемо ми, наші діти та онуки. І це в кращому разі. В гіршому – відверто антидержавна політика правлячого класу призведе до часткового або повного демонтажу державності. Частковий триває нині й олігархи з українськими паспортами активно цьому посприяли.

Державу заганяють в глухий кут. А хто шукатиме з нього вихід? Агонізуючий середній клас, націоналісти, ліберали чи креативний прошарок суспільства закатає рукава й візьметься за це? Можливо хтось один, можливо всі. Але для того, щоб це стало можливим, нинішню систему треба демонтувати і запустити таку, де закон не буде пустим звуком, а інтереси держави будуть вищими за інтереси кількох ненажерливих «шлунків». Власне, ці та інші групи мають над цим працювати, а дехто й працює. Потрібно допомагати.