Держава – це не вони

«Держава – це я».

Людовік XIV, король Франції 1643-1715

Нинішній правлячий клас в останні роки доклав титанічних зусиль для того, щоб підвищити загальний рівень цинізму в суспільстві. В інформаційному просторі роїлися словесні модулі, які один за одним фактично повторювали одне й те ж: шизофренія – це нормально, невігластво – це благо. Фактично ми отримуємо «оруелівське» дводумство підкореговане національними особливостями. Таким чином, в головах багатьох почали вживатися дві діаметрально протилежні думки. Дехто почав у дискусіях використовувати абсолютно протилежні судження і твердження для того, щоб довести свою правоту щодо тієї чи іншої теми.

Правлячий клас і сам страждає унікальною формою шизофренії. Що це взагалі таке? Це психічний розлад, який характеризується тим, що хворий вибудовує свою власну реальність, він живе в іншому світі. Так от форма, якою страждають згадані особи полягає в здатності ототожнювати себе з Україною. Мова не лише про паспорти, офшори та місце навчання дітей. Тут мислимо ширше – весь публічний дискурс, мотиваційні настанови, напрям дій та думок. Сьогодні ця форма шизофренії проявляється особливо гостро і відчутно через збільшення прірви між елітою і народом, війну та й загалом виклики, які постали перед Україною, які не сумісні з такою елітою, як в нас зараз.

Вони живуть у власному світі, але чудово розуміють, що не зможуть його зберегти, якщо не будуть втручатися в світ реальний і взаємодіяти з ним. Тому мусять шукати спосіб змусити українців змиритися зі своєю позицією на вершині державного механізму, про який вони дбають лише про людське око.

Так от проблема із ототожненням ними самих себе з країною, в якій вони зараз працюють і живуть полягає в наступному. Коли мова йде про реальне майбутнє для них самих, тобто, де вони себе бачать через роки, на пенсії, де будуть жити їхні діти та внуки, чим вони запам'ятаються тут, вони себе з Україною не ототожнюють. Зароблені напівлегально або нелегально кошти перебувають в офшорах і не працюють на національну економіку. Діти навчаються і живуть за кордоном, якщо іншого не вимагає ситуація. Політичні, юридичні та особисті рішення приймаються без оглядки на те, як вони вплинуть на долю країни, або як країна після таких їх рішень буде впливати на них та їхніх нащадків.

Проте, як тільки на горизонті маячить загроза втрати свого панівного становища в державі, тобто, втрати влади, доступу до публічних ресурсів, загрози відповідальності за власні незаконній рішення або діяння, вони займають іншу позицію, не соромлячись агресивно просувати її публічно. Тут вони починають ототожнювати себе з Україною. Але це ототожнення має негативний і навіть збочений смисл. Наприклад, «позбавите нас влади – настане колапс і катастрофа». Військові дії, економічний крах, розвал владної вертикалі. При цьому, українців шантажують і погрожують їм. Тобто, правлячий клас практично відкрито погрожує знищенням держави у випадку, якщо українці захочуть його замінити. Всі медійні та адміністративні ресурси використовуються для того, щоб тримати громаду в стані перманентного страху перед можливим крахом.

«Не стане нас – не стане України. І ми самі докладемо для цього зусиль». Приблизно так це виглядає.

Паралельно з цим лунають все більш гучні крики про боротьбу з корупцією та погрози карати злісних корупціонерів. Що правда, у відповідь на питання скількох покарали за елітарну корупцію, лиш промовиста порожнеча. На такі питання нема кому відповідати. Тому що представники влади нині розумні. Вони знають як позиціонуватися відносно таких речей, бо замість спеців та управлінців вони наймають піарників.

І ніхто особливо не говорить, що треба не з самою корупцією боротися, а ліквідувати те, що робить її можливою. Бо паралельно із закликами до боротьби, лунає й інше: а подивіться в дзеркало. Правлячий клас хоче нам сказати, що ми всі корупціонери, а тому треба сидіти і не робити розумний вигляд, сидіти тихо, бо ти й сам такий. Мовляв, ви там в побуті й на місцях працюєте нечесно, даєте хабарі, берете, хоч і масштаб не той, то які у вас можуть бути питання до влади.

А адміністративна вертикаль дуже чутлива до цього всього і всі її живі ланки тримають ніс за вітром. Вони чують пафосні публічні заяви гаранта Конституції про знищення корупції з одного боку, а з іншого – бачать що насправді відбувається. І тут спрацьовує механізм, як в заповіднику, де під ногами валяються нікому не потрібні камінці, які ніхто не чіпає. Як тільки з'являється оголошення із закликом не красти камінці й не завдавати шкоди заповіднику, всі як ошалілі кидаються їх красти, бо думають, що скоро не буде, тому треба вхопити і собі шматочок. Отак і тут.

Система реагує на все агресивно і будь які зародки здорового глузду прагне просто знищити. Яскравий випадок – діючий парламент. Як тільки він почав роботу, так зразу почалися розмови про його можливу заміну. Боротьба навколо цього триває досі. І тут правлячий клас хоче, щоб думали лише про поверхові речі. Які обличчя і вивіски будуть в новому парламенті, хто там кого перекричить і скільки проросійських сепаратистів туди пройде. Ніскільки, якщо притягнути їх до відповідальності та позбавити виборчого права. Чи хтось думає, що в якісь нормальній країні за антидержавну діяльність нагороджують депутатськими мандатами чи правом голосу за захарченків та плотніцкіх?

Тут питання в іншому. Правлячий клас нас переконує, що дострокові вибори проводити не можна, адже склад парламенту буде «гірший». Більше демагогів, більше колаборантів. І тут ми повертаємося до питання, а що ж зробити, щоб цього не сталося. Реальна люстрація та зміна виборчого законодавства. Це не всі, проте дуже потужні умови. Хто стоїть на заваді цього – правлячий клас, в тому числі, нинішній парламент. Тобто, дискурс вибудовується за наступною схемою: «ми не дамо провести дочасні вибори, бо закон про очищення влади вихолощений і недієвий, а виборче законодавство потрібно змінювати, і от саме тому ми не станемо приймати ефективний закон про люстрацію та осучаснювати виборчий закон». Вони самі посилаються на перепони і самі ж ці самі перепони створюють. І тут мова знову ж таки не про вибори заради виборів чи заради задоволення інтересів партій з високим рейтингом. У перехідні періоди країнам іноді доводиться проводити серію виборів за короткий проміжок часу для того, щоб провести повноцінну ротацію еліт. Давно очевидно, що одні вибори країну не врятують.

Реалізація такого сценарію несе великі ризики для людей, які концентрують в своїх руках основні фінансові, промислові, медійні, а дехто й політичні ресурси. Ми звикли називати їх олігархами. Допоки вони матимуть можливість паразитувати на публічному бюджеті, доти вони будуть утримувати цей статус-кво. Біда ще й в тому, що їм набагато ближчі ті ж самі російські колеги, російський капітал, ніж українці. Їм зрозумілий хід думок, рід діяльності, стиль та історія становлення. Саме тому в разі реальної загрози втрати позицій існує велика небезпека, що вони переметнуться відкрито до Кремля. Хоча реально вони від своїх зв'язків не відмовлялися. Це очевидно.

От тепер, враховуючи те, що олігархи є головними вигодонабувачами існуючої клептократичної корупційної моделі суспільних відносин та споріднені з російськими колегами, мусимо зрозуміти, що елітарна корупція та війна, яка триває зараз із Росією, це один єдиний спрут, який треба сприймати цілісно. Адже Кремлю теж вигідний такий стан речей. Це полегшує просування тези про те, що Україна – це failed state, тобто не спроможна держава.

Саме тому ті, хто бореться суто з корупцією, або каже, що бореться – або свідомо акцентують на цьому і не хочуть бачити в цьому проблеми чи просто роблять публічний капітал, або є некомпетентними, адже реально не розуміють зв'язку. Одні обманюють, а інші приречені на поразку. Тому розділяти не можна – це один ворог і здолати його можна сприймаючи саме таким.

І в цьому всьому місце нинішнього правлячого класу цілком зрозуміле – він є ворогом української громади в цій боротьбі. Він меркантильний, хибно вмотивований і не зацікавлений особисто в успішній Україні. Держава – це не вони. Держава – це українці.