site.ua
oleksandr.solonko
Олександр Солонько
член клубу

За два з половиною роки війни і насилля, яке в Україну принесли путін та різного штибу путінопоклонці з українськими паспортами, ми не раз чули затертий до дірок штамп: Московія сусід і нікуди від того не подінешся, отож треба зближуватися. Чого вартує «зближення» по-путніськи ми вже побачили дуже чітко і знаємо якого горя коштує «дружба» з Москвою. Тисячі вбитих, сотні тисяч біженців, фрагментація країни, знищені міста, інфраструктура, вбиті горем матері і все нові пам'ятні дошки українським військовим, які регулярно нищаться вандалами-українофобами. І з ким миритися? З цими варварами?

На фоні всього цього час від часу випливають з парламентського або іншого болота всякі умиротворителі, які завше вважають за потрібне повчати, що мова перемоги – то мова ненависті, а врятувати країну від війни може тільки поразка.

Так от нещодавно пролунала заява Володимира Литвина, який був спікером парламенту, котрий ратифікував так звані Харківські угоди, які вивели на фінішну пряму процес окупації Криму Російською Федерацією, а в лютому-березні 2014 року Путін просто перерізав фінішну стрічку. Литвин, котрий взяв участь у розколюванні країни через «закон Ківалова-Колесніченка», заявив, що «рано чи пізно вони (стосунки між Україною і РФ – авт.) покращаться, інакше ніколи і не було». Ще депутат вважає, що від відносин з ЄС ми нічого не отримуємо, а від того, що відбувається в стосунках з Москвою втрачаємо.

Ще б пак! Тисячі людських життів, страшні економічні збитки, втрачена територія. Звичайно ж втрачаємо. Але знаєте, що дратує найбільше? Типова манера заяви. Така манера притаманна не тільки депутатам і різного рівня посадовцям. Зміст може бути різний, а манера єдина. На кожному кроці пустопорожні заяви ми чуємо від президента Порошенка. І про те, що Крим повернеться і ще багато чого. І дратує тут те, що ці люди чомусь не заповнюють логічну прірву між наявністю певної ситуації на даний час і тим, що, за їх словами буде.

Литвин, який уособлює велику кількість негативних явищ в українські політиці і був одним з тих, хто привів державу туди, куди вона нині прийшла, говорить, що стосунки з агресором колись покращаться. Але він не каже ЯК. Так само як президент не каже ЯК повернеться Крим. «Політико-допломатичним шляхом» - на рахується. Це так само беззмістовно.

Яким чином цього «поліпшення стосунків» буде досягнуто. Він прекрасно розуміє, що шляхів є грубо кажучи два.

Перший. Російська Федерація відмовляється від територіальних та інших претензій до України, відшкодовує всі матеріальні збитки, завдані економічними засобами тиску та війною, в тому числі, недоотриманий прибуток вивезених і вкрадених підприємств до українського та комунальних бюджетів, приносить офіційні вибачення, карає посадових осіб, які приймали і виконували рішення про початок економічних або військових заходів, направлених проти України, наклепи і пропаганду, відшкодовує збитки громадянам України, яким було завдано матеріальну та іншу шкоду внаслідок всіх зазначених дій. Крім того, РФ як правонаступник СССР відшкодовує шкоду, завдану совєтською окупацією України (голодомори, військові злочини командування совєтської армії, Чорнобиль і загалом екологічні збитки тощо). Як мінімум за цей період. Для цього Україні треба офіційно закріпити своє правонаступництво Української Народної Республіки. Крім того, збитки має порахувати спеціальна комісія. Це як мінімум. Лише після цього, можливо, за ініціативи РФ стосунки можуть поліпшуватися.

Другий. Ми капітулюємо, відмовляємося від самостійної зовнішньої політики, відправляємо у тюрму всіх добровольців та волонтерів – всіх героїв захисників України (з такою ситуацією зіткнулися фіни після Другої світової, чиє керівництво опинилося за ґратами через те, що приймало рішення, направлені на захист своєї країни і народу), які забезпечували захист країни, принаймні найбільш видних. А ще доведеться визнати «борг Януковича», анексію Криму, можливо навіть після цього всього для гарантії і заспокоєння Кремля, перетворити країну на більший аналог Боснії і Герцеговини, надавши особливий статус ОРДЛО і взагалі прийняти федеративний устрій із двопалатним парламентом, а також виплатити репарації. Про амністію всіляких моторол і ґіві та інші «радості» я вже мовчу. І тоді відносини з РФ «покращаться». На умовах безумовної капітуляції.

А тепер давайте запитаємо Литвина який саме сценарій «поліпшення» стосунків між країнами він мав на увазі.

Це ж саме стосується заяв деяких політиків про те, що «Крим повернеться», «ми за мир» і т.д.

Вловили масштаб прірви? Алогічної прірви. І поки вона не заповнюється, сприймати подібні речі серйозно, або позитивно не доводиться.

Яка взагалі може бути дружба, поки українці гинуть лиш тому, що хтось вирішив, що нас – українців – не існує, а тому нас треба вбити. Бо ми самим своїм існуванням спростовуємо наступництво і «велич» росіян.

Поки не видно щоб влада в Україні справді виходила з позиції послідової української і проукраїнської стратегії. В нас нема української стратегії і їй ніде взятися, поки ми маємо такий політичний клас, який є нині. А це вже питання до нас як виборців.

В Україні досі функціонують всякі «російські центри» для насаджування «російської дружби». Так, в серці Києва на Подолі досі функціонує так званий інформаційно-культурний центр «Россотруднічєство». Про яке взагалі «співробітництво» може йтися? Ця установа діє на основі угоди між урядами України і РФ, укладеному ще 1998 року. При цьому його працівники відкрито заявляють, що здійснюють свою діяльність в інтересах Російської Федерації, президент якої є винним у військових злочинах. Чому вказаний договір досі діє питання відкрите.

Після кількох скандалів, у тому числі із відкритою антиукраїнською пропагандою постало питання чому ця «установа» досі функціонує в столиці України. Були відповідні звернення до СБУ. І що ви думаєте! Підстав реагувати в Службі безпеки не бачать. Хоча там відкрито проходять збориська сепаратистів та українофобів.

До прикладу, головний «академічний українофоб» Петро Толочко за активної підтримки цього «центру» поширює антиукраїнську літературу власного виробництва, покликану просувати кремлівські міфи в Україні. А ми знаємо, що за кремлівськими міфами, стереотипами і поглядами в Україну приходять штики.

Ця установа так само як і війна проти України є «гібридною». Вона наче б то належить до відання посольства РФ, проте офіційного статусу дипломатичної установи не має. Схоже, національна безпека в нас теж гібридна.

А ще гібридна логіка частини політичного класу, якій не терпиться опинитися в обіймах Кремля. Для Литвина і його колег з групи «Воля народу» (парламентських торгашів) це питання особливо актуальне, адже доходи від газових схем під загрозою, бо російський газ з України рано чи пізно може взагалі зникнути, а на вітчизняному схеми будують вже інші «хазяї життя». І тут включається логіка шлунка. От тільки черево завелике і в новій реальності вижити йому складніше, от і вхопилися бідолашні відбудовувати стару реальність. Що правда, доведено історією та здоровим глуздом, що це не працює.

Але звідки про це знати людям, котрі або не розуміють або просто не зважають на те, що гібридна логіка путінського світогляду вбиває. І не абстрактно, а цілком реально.