Жахлива звістка про вбивство Аміни Окуєвої під Києвом 29 жовтня стала черговим ляпасом для України, для українців. Не будемо говорити очевидні речі про те, що зараз цю тему будуть коментувати абсолютно всі. Важливий не сам процес чи факт того, що так буде. Важливо який дискурс буде домінувати.

Вже давно є думка, що українські силовики та спецслужби нездатні гарантувати українцям безпеку. Її висловлювали різні люди. Різних політичних вподобань, сфери діяльності тощо. Такі резонансні речі швидко розпалюють пристрасті та спричинюють справжній інформаційний вибух. В цьому вибуху багато хто буде намагатися знайти спосіб зібрати ще трішки політичного капіталу. А хтось вже вживає заходів, аби залишити при собі залишки наявного зараз.

Однією з підтем, які вже розходяться мережею, є дискусія навколо компетентності силовиків. Мовляв, на скільки є актуальним питання зняття з посад очільників силових відомств. Я сам постійно повертаюся до теми, на скільки ефективно МВС, СБУ чи Генпрокуратура відпрацьовують кошти платників податків, які десятками мільярдів виділяються на їх діяльність. Не у формі констатації. У формі запитання і намагання започаткувати цю дискусію.

Так от саме дискурс з приводу компетентності та відповідальності того ж СБУ чи контррозвідки зараз знову актуалізується. І навколо цього починають ламати списи. Чи потрібно познімати з посад високих чинів, які не справляються. І чи причина в тому, що не справляються? Чи може відверто саботують? Чи підіграють ворогу в деяких моментах? Ви багато подібних запитань почуєте і прочитаєте. А тверджень, напевне, ще більше.

І багато хто в категоричній формі вимагає «зітнутих голів». Інші ж говорять, що це ворогові й потрібно. І влада в цій ситуації спотикається через камінь, який сама собі підставила під ноги. Весь нинішній правлячий клас зі своєю манерою ніколи ні за яких обставин не обирати гідність та не подавати у відставку в разі власного гучного провалу. Бо якби в представників правлячої верхівки така манера була (адже це так само ознака професіоналізму – не справився, то йди у відставку, поступися гіднішим), то суспільство тепер сприймало би мовчанку не як байдужа чи зверхня демонстрація чхання на громаду з високої вежі. Але як бажання понад усе відстояти честь країни та свою власну професійну. Тим більше, що якщо не вдасться зловити убивць Аміни Окуєвої по гарячих слідах, розслідування швидким навряд чи буде.

Всі теракти і напади, які відбуваються в Україні в роки війни повинні вчити не тому, як уникати відповідальності чи заспокоювати гнів української громади. Вони повинні навчити робити висновки. Хто б не опинився в полі ураження – військовий чи депутат, лікар чи вчитель. Ще дуже багато буде сказано і чимало треба з'ясувати, тож подію нехай коментують спеціалісти.

А щодо самої Аміни, то хай хтось і каже, що мова може йти про «розборки» в чеченському стилі, але для нас все інакше. Для нас ця людина – уродженка української Одеси. Та й навіть якби вона народилася не в Україні, то є для нас рідніша, ніж багато власників паспорта з Тризубом. Для неї вона зробила більше, ніж паркетні генерали та політичні корупціонери, які власними руками закопують в могилу майбутнє України. Але в них і в кремлівських покидьків нічого цього не вийде. Не залякали вони українців у 2014 році брязканням зброї. Не залякають і зараз.