ДЕРЖАВІ ПОТРІБНА ОСВІТА, ЩОБ ВИХОВУВАТИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНИХ ФАХІВЦІВ, – ПРЕЗИДЕНТ ВОЛОДИМИР ЗЕЛЕНСЬКИЙ
Повністю згоден. А виконавці? Не думаю, що вони націлені на зміни. Влада продовжує знущатися з мерця Системи Вищої Освіти. Цього року бюджет України виділив Міністерству Освіти і Науки на підготовку кадрів Закладами Вищої Освіти – 20,95 млрд грн; наукову і науково-технічну діяльність ЗВО та наукових установ – 824,8 млн грн; забезпечення діяльності Національного фонду досліджень, грантову підтримку наукових досліджень і науково-технічних (експериментальних) розробок – 732,8 млн грн; підтримку пріоритетних напрямів наукових досліджень і науково-технічних (експериментальних) розробок у закладах вищої освіти – 100 млн грн. Подумайте, — це багато чи мало?
Я не хочу коментувати мізерні цифри видатків на наукову діяльність в європейській державі, які можна порівняти з бюджетом її маленького міста. Це принизливо. То якщо казати про загальну суму видатків на вищу освіту — це трохи більше, ніж у 20-му році, але в 1.5 рази менше ніж у 17-му, і майже в 4 рази (за курсом) менше ніж у 2010-му році. Бюджетні видатки на вищу освіту Франції (схожа система за формою) складають 25 млрд. євро, — це майже 7% її ВВП, з них більше 70% йде на зарплату викладачам. В державних університетах навчається більше 1,4 млн. студентів, з них 250 тис. іноземних при населенні — 67 млн. громадян.
Україна отримала в спадщину від Радянського союзу велику кількість університетів, безвідповідально примножила їх але зберегла принцип їх фінансування. МОН продовжує утримувати всі заклади вищої освіти за радянською схемою. А чи спроможна держава їх фінансувати? Економісти давно кажуть, — ні. Держава повинна змінити філософію своїх витрат. Бо зараз ми знаходимося в такому критичному економічному становищі – що витрати держави на освіту повинні бути сконцентрованими та закріплені за конкретною фізичною особою, – здобувачем вищої освіти. При цьому не треба скорочувати наказом неспроможні заклади, а надати їм умови для самостійного існування на ринку.
В пошуках об'єктивних показників якості роботи системи МОН кинувся розробляти електронну систему моніторингу працевлаштування випускників закладів вищої освіти. Так, в ідеальних умовах університет шляхом освітньої, наукової діяльності повинен сформувати свідомість громадян, які планують присвятити своє життя служінню людині, громаді та суспільству. Безумовно, важливо, як ця людина використає отримані знання. Але це важливо коли громадянин сам зацікавлений в їх отримані. Тоді аналіз буде об'єктивним. А якщо ні, якщо він отримав диплом без знань? А як цей факт змінити, чому він має місце? В якому він співвідношенні в загальному об'ємі здобувачів освіти?
Так багато чи замало Україна витрачає на підготовку кадрів? Спочатку потрібно розібратися в питанні на що конкретно МОН витрачає бюджетні кошти і для кого (яких підприємств, установ); яким чином формується державне замовлення для міністерства? Чи враховує держзамовлення попит ринку, який постійно падає? Якщо МОН являється замовником освітніх послуг, то яким чином воно гарантує працевлаштування цих студентів та об'єктивно контролює не надання, а якість вже отриманої освіти? Чи задовольняє українська система вищої освіти потреби держави та суспільства, а може її діяльність цінується на світовому рівні? Гадаю, що категорично — Ні. Держава витрачає кошти фактично «у повітря».
Скажіть, а яке саме юридичне відношення має університет (надавач освітньої послуги) до працевлаштування споживача? Це все одно, що вимагати у продавця хліба відповідь на питання: чи з'їв покупець батон та куди він потім дів обгортку? На це питання відповість ринок: якщо батони не якісні, та навіть їх обгортка нікого не цікавить — крамниця не буде існувати. Не треба утримувати крамницю, яка неспроможна виробляти ні якісні батони, ні торгувати яскравими обгортками.
21 млрд. гривень — цифра, яка 30 років ні до чого не прив'язана. Навіть якщо це крихти, які посадовці кидають в прорву, зараз найголовніше — ефективність їх використання. Не можливо нагодувати цими крихтами всіх причасних до системи та вилікувати чи, навіть, підтримувати мерця у належному стані! Тож питання не тільки в цифрах. Вірніше, взагалі не в цифрах. Бо від їх зростання чи зменшення система не буде в рази ефективнішою чи оживе. Просте питання: навіщо взагалі Україна так неефективно витрачає ці крихти на вітчизняну вищу освіту?
