Михайло Жванецький казав: «Если ты стырил диссертацию, не строй мост, сволочь. Иди в политику, там таких много». Наші посадовці, яким «болить за Україну» доказали зворотне — треба йти в політику, щоб вкрасти дисертацію, а мости все одно впадуть.
Всі, хто спостерігає за обігом подій у галузі вищої освіти, мабуть, помітили швидкий перебіг важливих змін. Щоденна бурхлива активність відбується всюди: в міністерстві, в агентстві та профільному комітеті ВР. Це виглядає дивним, бо указ Президента №210/2020 від 3 червня залишився якось без уваги в суспільстві та виконавчої влади. А там прописаний фактично план стратегічних змін у галузі. Зовсім недавно з'явилися річні звіти за 20-й рік Національного Агентства із Забезпечення Якості Вищої Освіти і Міністерства освіти і науки, їх пропозиції та плани на майбутнє. Стало зрозумілим, що в повітрі назріває подія, яка докорінне змінить систему. Але чому саме сьогодні, а не 20 чи 5 років тому?
Відповідь дуже проста – грошей в казні на всіх не вистачить. Це підтвердив і міністр Сергій Шкарлет в своєму інтерв'ю. Гадаю, що під словом «не вистачить» криється дійсна катастрофічна картина майбутнього існування більшості Закладів Вищої Освіти. І це цілком природньо. Бо існуюча в Україні система вищої освіти, яка фактично не змінена з часів існування СРСР, не може працювати в сучасних економічних умовах.
В світі існує чотири концепції вищої освіти (існування університетів). Так склалося історично, що радянська влада залишила наполеонівський принцип існування вищої освіти (сильний вплив держави, керівництво університету встановлюється урядом, законодавче регулювання програм навчання), додавши в неї «комуністичну ідею». Але зараз цей принцип перетворив систему на неконтрольовану фінансову прорву, яка взагалі перестала виконувати свої завдання.
Дехто з науковців та викладачів вищої школи досі не може сприйняти цей факт. Вони скривджені, тому від них постійно лунають пояснення: що університет – це не центр надання освітніх послуг, вища освіта – це не послуга, видатки на науку – це не видатки, а інвестиції (хоча не розуміють до кінця значення цього слова), що держава їм пожиттєво зобов'язана. І дійсно, ці твердження цілком справедливі, але в минулому… або майбутньому.
За 30 років влада чомусь не змогла: ні збудувати нову систему, ані ефективно використати стару за її призначенням. Державні програми, чисельні профільні академії – так, існують. Тільки їх ефективність – лише на папері. А чи багато випускників ЗВО, яких держава підготувала за бюджетний кошт за 30 років працює за фахом? Гадаю, що реальна (а не намальована в кабінетах) статистика буде вироком всім попередникам при владі. Зараз МОН намагається провести моніторинг працевлаштування випускників і створити єдину електронну базу. Але для чого та яким чином забезпечити об'єктивність даних?
А чи тільки неспроможна влада винна в колапсі вищої освіти? Чи не самі освітяни обирали ректорів, брали участь в екзаменаційних «каруселях», голосували за присвоєння наукових ступенів «хорошим хлопцям»? То давайте подивимося детальніше на існуючі проблеми.
Не дивлячись на потужну підтримку західних партнерів, вища освіта все ж залишається закритою, — цінність українського диплому дуже низька. Система отримання кваліфікацій та професій розбалансована. Більшість університетів зі слабкими матеріальними базами не в змозі підготувати фахівця європейського рівня, а держава дати змогу — працевлаштувати його. Процес масового «дипломування» окремо від освітнього процесу при відсутності зацікавленості в знаннях (мотивації) створив системну корупцію. Якість надання освітніх послуг — різна, але МОН залишило свідоцтво про вищу освіту єдиного державного зразку без незалежного контролю отриманих знань.
Головна проблема вищої освіти — відсутність умов для здорової мотивації всіх сторін процесу. Дві причини: відсутність конкуренції серед викладачів за рівнем їх професійності, невідповідність попиту на вищу освіту – пропозиціям університетів. Викладача приймають на постійну посаду з гарантованою фіксованою та не дуже високою зарплатнею, де факто без конкурсу, і це ніяким чиним не впливає на якість викладання. Вичавлювання з нього незрозумілих та неконтрольованих за змістом результатів науково-методичної роботи теж не впливає на якість його роботи.
Зростає кількість захищених дисертацій особливо в гуманітарному секторі, а наукова цінність отриманих досліджень падає та не сприяє поліпшенню якості освіти. Це при тому, що вимоги до дисертацій становляться жорсткішими. Йде штучне роздування проблеми кількості та назв наукових ступенів, порядку їх присудження, бо це є боротьбою за політичний вплив між МОН та НАЗЯВО.
Постійно зростає кількість бажаючих до вступу на бюджетні місця тих небагатьох спеціальностей, які користуються популярністю на ринку праці. Стабільним залишається попит на диплом, який гарантує отримання державної посади з великим ризиком корупційної діяльності. Розподіл держзамовлення регулюється фактично напряму з МОН, а сам заклад має можливість коригувати результат зарахування на бюджет. То навіщо держава фінансує освіту, наприклад, майбутніх вчителів, які отримали низький бал ЗНО, або юристів та економістів без гарантованого місця роботи? Держзамовлення не відповідає дійсності, потребам та можливостям економіки країни.
Іноді з'являються ознаки пошуку стратегії змін у галузі. Але ми бачимо слабку системність вже прийнятих рішень. Суспільству не зрозумілий результат, на який очікує влада. Науковці і освітяни геть зневірені та налаштовані вороже до любих змін. Тому реформи йдуть дуже повільно. Це привело до: намагання споживача отримати реальну освіту не в державному секторі, подальшого занепаду вітчизняних ЗВО, відтоку фахових освітян з системи.
Політика МОН спирається на професійний досвід керівників ЗВО, які очолюють свої керівні державні посади більш ніж 25 років. Автономність університету – це неможливість зовнішнього втручання в освітній і структурний процес установи. Це не тільки внутрішній перерозподіл коштів на розгляд керівництва ЗВО, яке призведе до феодалізації, а повна його фінансова незалежність. МОН не бажає надавати повну академічну та фінансову автономність університетам, а більшість керівників ЗВО не бажають її отримувати. Це створює пряму загрозу повного знищення цих закладів за допомогою змін у законодавстві, непрозорих корупційних схем в умовах економічної кризи.
Нова структура НАЗЯВО відібрало частину функцій МОН, але не змінило докорінно принцип надання освітніх послуг, й поки не забезпечило їх якість. Складається враження, що ні міністерство, ані національне агентство не бажають досі зрозуміти першочерговість та вторинність створення/реформування вищої освіти. Натомість вони затіяли змагання в політичній площині, намагаючись обґрунтувати свою діяльність та надані їм функції, об'єми фінансування.
Весь цей аналіз дозволяє сказати наступну річ: велика помилка – «ліпити» якісь зміни до мертвої системи, та вже надто пізно. Основні пропозиції щодо змін, основна мета яких: надати всім університетам та викладачам рівні можливості. Так, це означає можливе об'єднання чи процедуру банкрутства та приватизацію неспроможних ЗВО, перехід їх на регіональний рівень в умовах децентралізації. Це буде означати визнання державою своєї неспроможності відповідати сучасному світовому рівню. Але вони дозволять залишити на ринку найкращих — тих, хто дійсно вміє надавати освітні послуги та робити наукові дослідження, повернути в процес бажаючих, провести швидке перегрупування та почати будувати ефективну державну модель галузі.
1. Максимально спростити умови надання освітніх послуг. ВР та КМУ повинні передивитись функції та завдання МОН і НАЗЯВО. МОН повинен відмовитись від політики прямого керування та розподілу коштів, — тільки регуляторні функції. Власником державного майна повинна стати нова структура – Державна інспекція ЗВО. НАЗЯВО повинно відмовитися від акредитації та внутрішнього контролю якості, — зовнішнє незалежне оцінювання рівня отриманих знань на рівні бакалавра зведе його роль до аналітичної та експертної (на відповідність/невідповідність освітніх послуг загальним стандартам, контролю академічної доброчесності).
2. Статті, лекції, підручники, інша інтелектуальна праця є приватною власністю та предметом фахового рівня викладача/дослідника. Університет для надання своїх послуг повинен використовувати цю власність на платній основі. Мобільність викладача, його затребуваність в різних ЗВО – ось запорука його успішності. Отримання наукового ступеня повинна здійснюватися після виконання освітньої програми та публічного захисту дисертації у спеціалізованій вченій раді національного університету та дотримання умов майбутнього закону про академічну доброчесність. Питання наукового ступеню доктора наук поступово замінити званням професор на розгляд університетів.
3. Диплом про вищу освіту повинен бути тільки університетського зразку. Ввести необов'язкове зовнішнє незалежне оцінювання знань для бакалаврів. Розробку такої процедури доручити НАЗЯВО та профільним державним установам (міністерствам і службам) за напрямками: право, економіка, інженерія, агрономія, медицина, фундаментальні науки (математика, фізика, біологія, хімія, гуманітарні). Отримання державного сертифікату ЗНО для бакалаврів є вибірковим правом роботодавця.
4. Для оптимізації бюджетних витрат на вищу освіту в законі про вищу освіту повинні з'явитися такі поняття: Споживач (студент), Замовник (кредитор), Виконавець (університет), Освітній Договір кредитування. Згідно ст.53 Конституції Україні держава забезпечує безкоштовну вищу освіту, але ця стаття не заперечує механізм її кредитування. Державне замовлення повинно публічно формуватися на регіональному та національному рівні та забезпечено гарантіями держави про працевлаштування від профільних державних установ. Обов'язковими умовами державного кредитування є: рейтинговий бал ЗНО, обов'язкове виконання освітньої програми в державному університеті, зобов'язання отримати сертифікат зовнішнього незалежного оцінювання знань для бакалаврів, зобов'язання відпрацювання у державних структурах протягом 2…7 років в залежності від галузі. ЗВО ніяким чином не повинне відповідати за працевлаштування студента. Гроші замовника повинні йти виключно за студентом. І це фактично означає можливе об'єднання чи процедуру банкрутства та приватизацію неспроможних ЗВО, але вже після проведеного державного аудиту.
5. Надання освітніх послуг – це процес, який юридично регулюється договором між освітньою установою та споживачем. Державний нагляд (експертна оцінка та моніторинг) за якістю освітнього процесу повинна і далі здійснювати НАЗЯВО, але тільки у разі факту порушення умов та стандартів надання освітніх послуг. Основний контроль якості освіти повинен здійснюватися споживачем чи замовником шляхом зовнішнього експертного оцінювання. Загальні стандарти (в рамках закону про вищу освіту) надання освітніх послуг повинно надати міністерство, узгодити їх з державною службою якості освіти. Стандарти та програми підготовки бакалаврів/магістрів в університеті повинні бути публічними і розроблені самими освітянами закладів без затвердження.
Заключення: на даному етапі розвитку України, викладачі та науковці університетів повинні сприйняти той факт, що надання якісних освітніх послуг – першочергове завдання реформи вищої освіти. Щодо фінансування наукових досліджень та формування суспільної думки – це виключно питання спроможності самих науковців, а для цього існує Національний фонд досліджень, міжнародні гранти, приватні замовлення, замовлення регіонального рівня та державних підприємств.
