Про щоденні ризики волонтерів біля лінії фронту, гуманітарні проблеми і життя на межі виживання одиноких бабусь та дідусів – у  Міжнародний день гуманітарної допомогу я б хотів порушити дуже болючу тему. Гуманітарна ситуація в Україні залишається вкрай тяжкою – люди продовжують втрачати житло, майно, засоби для існування. При цьому не можна забувати, що поруч з нами живуть ті, кому без сторонньої допомоги просто не вижити.

Допомога під страхом смерті

Цей день покликаний привернути увагу до важливості праці людей, які надають гуманітарну допомогу та вшанувати пам'ять тих, хто загинув виконуючи цю важливу місію.  Дату обрали не випадково – 19 серпня загинув  спеціальний представник Генерального секретаря в Іраку Серджіо Вієйра-де-Мелло та 21. Це сталося під час бомбардування штаб-квартири ООН у Багдаді.

На жаль, люди, які намагаються допомогти тим, хто опинився в біді продовжують гинути і у війні росії проти України. Ми всі пам'ятаємо цинічні розстріли волонтерів, які намагались привозити допомогу чи евакуювати людей на Київщині. Досі перед очима стоять кадри обстрілів волонтерів після теракту на Каховській ГЕС.

Російські окупанти цілком свідомо стріляють у беззбройних людей, які привозять гуманітарну допомогу на всій прифронтовій території. Та волонтери продовжують свою небезпечну та таку потрібну роботу. Адже гуманітарні потреби в Україні не стають меншими. Окупанти щодня знищують нашу інфраструктуру, руйнують будинки людей.

Гуманітарні потреби України

Напевно ніхто не скаже скільки гуманітарної допомоги отримали українці з часу вторгнення. Адже її надавали як міжнародні організації, уряди інших країн, так і благодійні організації в нашій країні і просто звичайні українці, даючи прихисток переселенцям чи годуючи тих, хто втратив житло. За оцінками ООН, в 2022 році 17,7 млн українців потребували невідкладної гуманітарної допомоги.

Більше того, план ООН з гуманітарної підтримки  України виконується лише на 30%. Про це нещодавно розповіла гуманітарний координатор Організації Об'єднаних Націй з допомоги Україні Деніз Браун, коли відвідувала  розтрощений  Спасо-Преображенський Собор та  пошкоджений Одеський порт.

І справа не в тому, що міжнародне товариство не хоче виділяти гроші на забезпечення гуманітарних потреб. Просто російські обстріли постійно призводять до нових руйнувань. Навколо Каховської греблі, де люди втратили свої будинки, досі не вистачає питної води, багато жителів більше не можуть займатися сільським господарством.

Сотні тисяч людей, які залишаються у громадах поблизу лінії фронту живуть у вкрай складних умовах. Мої знайомі військові не раз розповідали, як люди у фронтових містах, плачучи, дякують їм за те, що діляться  з ними продуктами. Адже більшість втратили роботу і лишились без будь-яких доходів. Я знаю випадки, коли люди на сухарі сушили паски, які лишилися у військових. Коли ми відвозимо гуманітарну допомогу в деокуповані села, то на власні очі бачимо, як тяжко доводиться людям, які повертаються в свої напівзруйновані приміщення.

Пенсіонери — одна з найуразливіших верств

Наш Благодійний фонд «Тримай мою руку» переважно надає допомогу самотнім пенсіонерам. Адже це та категорія людей, кому без допомоги волонтерів вкрай складно вижити. Попри голосні заяви урядовців про «небачено велику» індексацію пенсій у цьому році, більшість пенсіонерів продовжують жити за межею бідності. Статистика говорить сама за себе.

Понад 5 млн пенсіонерів, а це трохи більше 50% живуть за пенсію менше 4 тисяч грн. А цифра, яка жахає ще більше, це те, що 30% літніх людей взагалі вимушені виживати на виплату менше 3 тисяч грн. Та цих грошей не вистачає навіть на оплату ліків та квартири, а на продукти не лишається взагалі нічого. Та навіть за пенсію від 4 до 5 тисяч, коли у тебе низка хвороб, прожити неможливо.

Коли ми привозимо допомогу людям і вони починають рахувати скільки йде на ліки, починає щемити серце. Нещодавно ми купували одній бабусі газову плиту, бо під час одного з обстрілів її плиту вибуховою хвилею просто підкинуло в повітря. Працівники газової служби відмовились підключити газ до пошкодженої плити. Бабусі кілька місяців носили їжу сусіди та соцпрацівники, щоб вона хоч зрідка могла поїсти гарячого, адже для діабетика це життєво необхідно. Зі своєї пенсії вона б ніколи не зібрала на купівлю нової плити.

Або ж, не так давно, ми замінили холодильник ще одній бабусі —  її вийшов з ладу просто із-за старості. От  задумайтесь, як у таку спеку пенсіонерці без холодильника? Вона ж не може бігати в магазин щоразу, щоб купити собі на раз поїсти. Вона ледь по квартирі ходить. А купити більше продуктів, на які їй ледве вистачає грошей і вони зіпсуються без холодильника, вона не може. Поломка плити чи холодильника для  звичайній сім'ї може видаватись неприємними чи  затратними речами, для самотнього пенсіонера ж – це катастрофа.

Це лише кілька історій з якими ми стикаємося щодня. І я переконаний, про них треба говорити, про них треба кричати. Адже якщо самотньому пенсіонеру не допоможуть волонтери, не прийдуть на поміч сусіди – їм просто не вижити. Ми і наділі будемо робити усе, що в наших силах, щоб зробити життя наших літніх людей хоч трошки кращим. І віримо, що на цьому фронті боротьби з бідністю пенсіонерів ми будемо не одні.