Останнім часом ми намагаємось переконати світ і себе, що російська культура є не безвинною заручницею, а прямою причиною сучасної путінської політики. Зазвичай після цього усім толстоєвським без пояснень видають квиток на російський корабель. Це, звісно, правильно, проте непереконливо. Нам відчутно бракує осмисленої розмови про те, як ідеї, якими просякнута російська культура, впливають на сьогодення. Погляньмо на улюблений роман екзальтованих російських першокурсників – «Майстра і Маргариту» Булгакова.

За сюжетом роману, диявол навідується в Москву, аби з'ясувати, що тамтешні бюрократи і літературні редактори є нестерпною мерзотою навіть за мірками нечистої сили. Диявол починає наводити  лад (хтось може сказати – справедливість), знущаючись із п'явок суспільства, і цьому вирішуючи проблеми творця-письменника. Вимальовується лор: є верховна влада – сильна і зла. Є дрібні мерзотники – інтригани і наклепники. І, звісно, є творець – кволий, беззахисний, чийого нігтя цілий світ не вартий. За таких умов диявол отримує читацьке схвалення, а отже – легітимізацію своєї влади якраз за те, що ставить на місце дрібних мерзотників і захищає інтелігенцію.

Втім, чи не видається вам, що радість від встановлення справедливості трохи безпідставна? Типу – агов, у вас там сам сатана керує містом, а ви пропонуєте зловтішатися розправою над підлим редактором? Основний сюжет роману римується із розказаним Воландом євангельським сюжетом, де виникає подібне запитання: Пилатові, що – достатньо вбити зрадника Юду, аби всі забули, що він віддав на розп'яття невинного?  Що ж, схоже, саме таким є моральне правило роману: співіснувати з великим (але таким красивим у своїй могутності) злом можна, якщо ви з ним разом в чотири руки – пером і кинджалом – боретесь проти дрібного свинства.

Більш того, як в останні роки стає все більш очевидно, це і є та невловима життєва мета російського народу – чи, принаймні, його творчої, мислячої частини: знайти комфортне місце біля влади, причому неодмінно комфортне і для совісті. Друга частина цієї мети дозволяє примиритися і з першою. Саме можливість висміювати зажерливих чиновників чи вульгарних денді дозволяє (бодай у власних очах) відрізнятися від лакеїв, коли цар говорить тобі «Тепер ти не той Пушкін, що раніше, а мій Пушкін».

Російська культура cпрямована на очищення душ від нікчемного, вульгарного, міщанського. Проте формувалась вона за умов самодержавної і сталінської тиранії. Скільки критики цієї тиранії ви знайдете у Достоєвського, Толстого, чи навіть Шварца? Критики не придворних прихвостнів, не темного-що-з-нього-взяти народу, а саме тиранії?

І ось – наслідки: герой російських лібералів та борець із режимом Навальний критикує навколопутінську міль, злодюжок і корупціонерів – але не російський шовінізм і не їх імперіалістичні війни. Так боротьба з суспільними пороками, замість стати поштовхом для змін, стає натомість заспокійливим. Можете сміятись, але в цьому сенсі російські мітинги – з качечками, йоржиками, невидимими плакатами, на колінах – досягають цілі: вони дозволяють миритися з правлінням Путіна і все одно вважати себе борцями за свободу.  Щирість, з якою російські блогери зараз кажуть на камеру «що з нас узяти – ми ж ходили на протести» тому доказ.  Радянські розмови на кухні і типу опозиційні пісні Висоцького (такі антирадянські, що сьогодні їх цитує білоруський пропагандист Азарьонок) – з цієї ж опери.

Попри розмови про те, чи можна Булгакова вважати також і українським письменником, мусимо погодитись, що передусім він є одним із найяскравіших представників російської високої культури. І на його прикладі добре видно, «чим ця культура нам усім завинила». Ця культура навчає толерувати зло тиранії як задану умову, а для самозаспокоєння вчить боротися з меншим злом. Як наслідок – ще з-за шкільної парти в голови втовкмачується чистоплюйська маніпуляція, згідно з якою кинути дотепну шпильку у світському колі достойніше, ніж вистрелити у тирана.

За останні два тижні українці, показали, що не гидують забруднити репутацію для усунення більшого зла. Ми боремось пліч-о-пліч з людьми, яким свого часу не подали б руку. Ми випускали їх на сцену на Майдані у 2014, їх вечірні звіти ми слухаємо сьогодні. Бо коли є сміливість вести війну проти, як раніше видавалося, всемогутнього диявола, естетські упередження та дрібні відмінності відходять на другий план.

Бо ми читали «Кавказ».