Коло новин і думок обертається навколо класичного воєнного трешу: ми скоро зайдемо в Крим;  РФ готується до нового наступу; Путін (чи його двійник) помре і там почнеться бунт; білоруська армія з росіянами піде на Київ; ракет вистачить ще на декілька ударів, РФ нанесе тактичний ядерний удар, НАТО введе війська в Україну, почнеться Третя світова війна...

І ось така тактична інформація не дозволяє нам думати більш стабільно і глибоко. А думати треба, бо від світлої голови залежать наше життя. Війна може завершитись не так, як хотілось би кордоцентричним пасіонаріям в Україні, що, безумовно, хотіли би побачити грандіозну відплату та вселенську справедливість. У той же час, вона може призвести просто до тектонічного зсуву політичної карти та системи безпеки Євразії після фрагментації Росії, до якого ніхто до сих пір не готовий.  

Зупинимось на чотирьох важливих сюжетах війни: характер війни на зараз, перспективи українського наступу у 2023 р., переговори, позиція Заходу.

1. Війна на виснаження «розгерметизована», тобто прийшов час, коли з'явились видимі очевидні ознаки, що обом сторонам стало критично важко реалізовувати воєнно-політичні цілі навіть малого масштабу. Якщо раніше РФ це вдавалось приховати через мілітарні авантюри, ракетні удари та інформаційні операції, а Україні перекривати тактикою неспішного «ощадного вигризання» своїх суверенних територій, то зараз – змагаються переважно за прищеплення думки про «нове дихання», яке б приватизувало ідею перелому або здатності витримати затяжну війну. РФ стає на шлях постмодерного напівтоталітаризму, прокачує страх тривалої війни, готовності до потужного наступу для демонстрації здатності керувати війною і мати ініціативу. Україна – воєнну-технічне плече євроатлантичного світу, яке стає підживленням для віри в очікувану та справедливу перемогу.

2. Великий воєнний наступ ЗСУ насправді є грандіозним воєнним, ресурсним і політичним викликом для України. Воєнна історія сучасної України не знає аналогів планування і реалізації операції такого масштабу проти світової держави — потужного генетичного ворога в умовах великої розтягнутої кишки фронту, постійної загрози з боку сателіта РФ – Білорусі, політичної підтримки другої економіки світу – Китаю, необхідності вирішення проблеми якісної ротації, моральної втоми бійців після року бойових дій, обмежених власних технологічних та фінансових ресурсів, постійної мобілізації супротивника та роботі над помилками з боку ворога. Навіть за умов наявності західного озброєння для ведення війни «четвертого покоління», нової стратегічної культури мислення українського та західного генералітету, сильної психологічної волі до перемоги цього може виявитись недостатньо для воєнної деокупації більшості територій. Питання, яке зараз лунає в аналітичних центрах (та й в Кремлі також) – чи здатна Україна до якісної наступальної ініціативи? Тому багато хто уповає ще на політичний інструментарій (смерть Путіна, бунт в РФ, кланові та апаратні інтриги тощо), що скоріше є потенційним, але не однозначним фактором.

2022 рік показав, що ведена нами оборонна маневрена асиметрична війна виявилась успішною та ефективною. Але для територіальної реконкісти нам потрібна інша стратегія, умовно кажучи така надвольова і агресивна «прошивка» ЗСУ, яка здатна фізично надломити ворога. Відповідь на питання чи можна це зробити за півроку поки залишу без коментаря. До речі, не в тому сенсі, що це неможливо. Як раз це можливо, просто буде потребувати креативного управління та кропіткої праці. Тут головним викликом є час і масова свідомість українців, в якій сприйняття війни не буде сталим.

Поразка наступальної стратегії ЗСУ може увійти в клінч з ультрасамовпевненими настроями активної частини цивільних українців, що відіб'ється у громадській думці появою артикульованої опції припинення вогню та допустимості проміжного компромісу з ворогом.  

(продовження аналітичної записки можна прочитати у персональному телеграм-каналі за посиланням: https://t.me/posternakoleg/22)