…на все не своє вони дивилися зверхньо… Тривале приниження під владою іновірців і чужинців тепер виявлялося у зверхності й приниженні інших. Звільнений раб як ніхто вирізняється пихатістю...

Микола Костомаров про росіян,

«Дві руські народності», 1861 р.

Коли в 2014 почалося, я почав шукати більше інформації й ознайомився з роботою Миколи Костомарова 1861 р. «Дві руські народності».

Прочитане вразило мене. Виявилося, що відмінності між нами, які раптом стали такими виразними й очевидними, існують вже сотні років, але чомусь раніше я на них не звертав уваги, хоча багато разів в СРСР зі сторони чув «Ты что, не русский?» або принизливо: «хохол», «жид», «чорножопий», «чурка» (про людей з Кавказу та Середньої Азії), «чукча» (про представників народів півночі й узагалі про всіх людей з вузькими очима – «узкоглазый»). Саме на чукч – єдину північну народність, так повністю і непідкорену Російською імперією на протязі майже 300 років, вилилась великодержавна зверхність й ображене колись самолюбство у безлічі анекдотів, які чув кожен, хто жив в СРСР.

165 років тому вийшла у світ стаття «Дві руські народності», але задовго і після цього ми відрізнялися як вільна людина і раб, духовна й приземлена, толерантна і ксенофоб. Попри вузли історії, низки жорстоких подій, зусилля влади нівелювати та знищити нашу самобутність, відмінності між українцями й росіянами збереглися й досі без суттєвих змін. Українці – це ті, хто живуть на нашій землі, спілкуються, переймають погляди на життя, підтримують один одного, і насправді не має значення їхня національність. Так магнітна стрілка повертається в полі Землі, а новий учень переймає відношення до навчання та дух класу, який його прийняв.

Далі ви зможете самостійно порівняти і зробити висновки з цитат зі статті видатного історика Миколи Костомарова, який у 1859 р. був запрошений зайняти кафедру російської історії Петербурзьким університетом (столичний університет Російської імперії). Після справи Кирило-Мефодіївського братства на Костомарові ще лежала заборона викладати, яку спеціально для Петербурга (а не Києва) зняли. Так, за два роки до публікації статті «Дві руські народності» і закриття на півтора роки університету з-за масштабних студенських заворушень, син нащадка козаків-переселенців та українки-кріпачки очолив головну кафедру історії Російської імперії. Уявіть рівень професіоналізму та визнання, щоб таке стало можливим попри всі супутні обставини.

Повагою та авторитетом Микола Костомаров користувався не тільки в науковому середовищі. Він пригадував свою вступну лекцію як завідувача кафедри: «Скупчення публіки було величезне; кілька державних осіб відвідали мою лекцію. По закінченні читання знялися гучні овації, а потім юрба молодих людей підхопила мене на руки і винесла з університетського приміщення до екіпажа».

За 23 роки до цього у 1836 р. Микола Костомаров закінчив Харківський університет. Служив юнкером, продовжував вивчення історії та етнографії, написав дві дисертації[1]. У 1846 року вчена рада Київського університету обрала його ад'юнкт-професором кафедри російської історії.

Отже, перед вами порівняльні цитати з підсумку багаторічних досліджень одного з найкращих істориків свого часу зі статті, що була перекладена різними мовами і є найбільш відомою та цитованою серед усіх праць Миколи Костомарова. Насолоджуйтесь точністю характеристик та вражаючою актуальністю.

Аналіз різних видань «Двох руських народностей» показав незначну, але місцями суттєву еволюцію тексту. Так поєднання слова «курйозну» з повелінням Катерини II заборонити вживати назву «московити», яке було у першодруці[2], зникло. Навпаки, деякі уточнення й удосконалення тексту з'явилися, у, ймовірно, останньому прижиттєвому виданні творів Миколи Костомарова у 1872 р. Що стосується перекладів на українську, ті, які вдалося знайти, належать Олександру Кониському[3] і містять як застарілі вислови, так, на мій погляд, і смислові відступи від авторського тексту. Наведений переклад[4] цитат на сучасну українську базується насамперед на виданні 1872 р. з урахуванням першого видання 1861 р.

          Українців Костомаров називає «південноруським народом», а росіян «великоруським». Інколи у статті використовуються поняття «на заході» або «на півдні» – для українських територій і «на сході» або «на півночі» – для російських.

Про назву

Річ у тому, що назва «Русь» здавна закріпилася за південноруським народом. Назва не виникає без факту. Не можна ні з того ні з сього нав'язати народові якусь назву. Таке могло спадати на думку лише таким мудрецям, проти яких ми нещодавно писали і які повідомили нам дуже курйозну новину: Катерина II найвищим повелінням дарувала московському народові назву «русский» і заборонила йому вживати одвічну назву – московити.

Річ у тому, що назва «Русь» здавна закріпилася за південноруським народом. Назва не виникає без факту. Не можна ні з того ні з сього нав'язати народові якусь назву. Таке могло спадати на думку лише західноєвропейським мудрецям, які запевняли, що Катерина II найвищим повелінням дарувала московському народові назву «русский» і заборонила йому вживати давню назву — московити.

Про церкву

З церквою у великоруському світі сталося протилежне тому, що було в південноруському. У південноруському світі церква, хоча й мала моральну могутність, не поширила свою владу настільки, щоб бездоказово освячувати те, що здійснилося…

…церковна влада на сході стояла незрівнянно вище над народною масою і мала значно більше можливостей діяти самовладно. Уже у XII столітті, саме в часи дитинства Великоросії, бачимо там єпископа Феодора[1], який, домагаючись визнання незалежності своєї єпархії, чинив різні варварства й насильства «…безжальний цей мучитель: одним різав голови й бороди, іншим випалював очі й урізав язики, інших розпинав на стіні й немилосердно мучив, прагнучи відібрати в усіх майно; бо до майна був ненаситний, наче пекло»[2].

Про владу

У Києві марно було б шукати якогось усталеного права й порядку князівського наступництва. Щоправда, існувала неясна ідея старшинства, але право народного вибору стояло вище за неї… літописець не раз прямо згадує, що князі сідали на князювання за вибором і так само з волі народу їх проганяли; що віче вважало за собою право судити князів, проганяти їх і карати другорядну владу, призначену князями, а іноді й самих князів.

Козацтво в самій своїй суті зароджувалося вже у XII–XIII століттях. У Червоній Русі[3] князів також обирали й проганяли. Князь настільки залежав від віча, що навіть його сімейне життя перебувало під контролем галичан.

У великоросів… народ без нарікань зносив навіть те, що, здавалося, перевищувало межі людського терпіння, як, наприклад, душогубства Івана Грозного. Цар чинив несправедливо, жорстоко, але все ж був знаряддям Божої волі. Противитися цареві, навіть неправедному, означає противитися Богові: і грішно, і марно, бо Бог пошле ще гірші біди. Маючи безумовну владу над суспільством, цар є государем, тобто цілковитим володарем-власником усієї держави (государства).

Про толерантність

…ще у своєму дитинстві великоруська стихія, централізуючись у Володимирі[4], а потім, в епоху юності, – в Москві, розвивалася в напрямі підкорення, а потім і поглинання самобутності частин… У сфері релігії та мислення проявилося те саме. Сформувалися нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народностей, зверхнє уявлення про себе. Усі іноземці, які відвідували Московщину у XV, XVI, XVII століттях, одностайно говорять, що московити зневажають чужі віри й народності; самі царі, які в цьому були попереду маси, мили руки після дотику чужоземних послів християнських віросповідань… 

Московські руські вважали себе єдиним обраним народом у вірі й навіть до єдиновірних народів – греків і південнорусів – не виявляли прихильності: усе, що хоч трохи не відповідало їхній народності, заслуговувало на презирство, вважалося єрессю; на все не своє вони дивилися зверхньо. Формуванню такого ставлення неминуче сприяло татарське поневолення. Тривале приниження під владою іновірців і чужинців тепер виявлялося у зверхності й приниженні інших. Звільнений раб як ніхто схильний вирізнятися пихатістю.

У південноруському племені цього не було. Здавна Київ, а потім Володимир Волинський були місцями, де збиралися й оселялися чужинці різних вір і племен. Південноруси з незапам'ятних часів звикли чути у себе чужу мову й не цуратися людей з іншою зовнішністю й іншими звичаями.

…У південноруських містах греки, вірмени, євреї, німці, поляки, угорці знаходили вільний притулок і добре уживалися з місцевими жителями; поляки, опинившись у Київській землі як помічники князя Ізяслава, зачарувалися веселістю життя в чужій землі. Цей дух терпимості, відсутність національної зверхності згодом увійшов у характер козацтва й залишився в народі донині. До козацького товариства міг прийти кожен: не питали, хто він, якої віри, якої нації.

Ні католицький костел, ні єврейська синагога не видаються йому нечистими місцями; він не гидуватиме їсти й пити, заприятелювати не лише з католиком чи протестантом, а й з євреєм і татарином. Але неприязнь спалахує в ньому ще сильніше, ніж у великоруса, якщо південнорус помітить, що іновірець або чужинець починає ображати його власну святиню. Коли іншим надається свобода й виявляється повага, природно вимагати й для себе такої самої свободи та взаємної поваги.

Про свободу

З цього короткого історичного огляду відмінностей, що виникли у віддалені від нас часи…, можна зробити висновок, що відмінною рисою південноруського племені була перевага особистої свободи, великоруського – перевага общинних правил. За корінним уявленням південнорусів, зв'язок між людьми ґрунтується на взаємній згоді й може розпадатися через їхню незгоду; великоруси прагнули надати раз встановленому зв'язку характеру необхідного й нерозривного, а саму причину його встановлення віднести до Божої волі й, отже, вивести з-під людської критики.

Про війну і завоювання

У Південній Русі не видно ані найменшого прагнення до підкорення чужих, до асиміляції інородців, що оселилися серед її корінних жителів; суперечки й сутички тут виникали більше через ображену честь або заради тимчасової здобичі, а не з метою встановити міцне вікове панування… У південноруській натурі не було нічого насильницького, нівелюючого, не було політики, не було холодного розрахунку, твердості на шляху до визначеної мети…

Неприязнені вчинки щодо католицьких святинь під час козацького повстання походили не з ненависті до католицизму, а з досади через насильство над совістю та примус. Походи проти турків і кримців, з одного боку, були спричинені не сліпим фанатизмом проти «невірних», а помстою за їхні набіги й полон руських жителів; з другого — ними керували дух відваги й пристрасть до здобичі, яка неминуче розвивається в усякому войовничому товаристві, хоч би в якому племені й у якій землі воно виникло. Пам'ять про криваві часи ворожнечі з поляками не стерлася в народі й досі, але ворожнечі саме до римо-католицької віри, незалежно від польської народності, у нього немає. Південнорус не мстивий, хоча з обережності кривди не забуває…

У XII і на початку XIII століття Володимир постає в історичному житті зародком майбутньої Великоросії… Ми помічаємо тут прагнення до згуртування частин, до встановлення міцної влади, до підкорення, якщо не до приєднання, інших руських земель, прагнення розширювати територію за рахунок інородців і міцно утверджуватися на ній шляхом заснування міст.

Таке змішане населення завжди швидше виявляє схильність до розширення своєї території, до надбання за чужий рахунок, до поглинання сусідів, до хитрої політики, до завоювання[5]…  переселення жителів міст і навіть цілих волостей та розміщення на підкорених землях військового стану, який мав служити знаряддям асиміляції місцевих народностей і злиття частин в одне ціле.

Як колись Володимир прагнув підкорити Муромську й Рязанську землі та здобути першість над іншими землями Русі, так тепер Москва, йдучи тим самим шляхом, але вже за зовсім інших умов, підкоряє собі землі й князівства, і не лише підкоряє, а вже й поглинає їх…

Москва, поневолюючи й підкоряючи інших, тим самим відроджувала ідею спільної вітчизни, але вже в іншій формі – не колишній федеративній, а самодержавній. Так складалася Московська монархія; так із неї утворилося державне руське тіло. Її громадянська стихія – общинність, поглинання особистості…

Про «мир» і громаду

Обов'язкова земельна общинність і відповідальність особи перед «миром» для південноруса є найнестерпнішим рабством і кричущою несправедливістю. Не сміти назвати нічого своїм, бути наймитом якогось абстрактного поняття про «мир», відповідати за іншого без власного бажання – до всього цього минуле життя не привчило південноруський народ. Громада, за південноруським поняттям, зовсім не те, що «мир» за великоруським.

Громада є добровільним зібранням людей; хто хоче – бере в ній участь, хто не хоче – виходить; як у Запоріжжі: хто хотів – приходив, хто хотів — добровільно звідти виходив.

За народним поняттям, кожен член громади сам по собі є незалежною особою, самостійним власником; його обов'язок перед громадою існує лише у сфері тих відносин, які встановлюють зв'язок між її членами задля взаємної безпеки й користі кожного, – тоді як за великоруським поняттям «мир» є ніби абстрактним вираженням спільної волі, що поглинає особисту самобутність кожного. Головна відмінність тут, звичайно, походить від земельної общинності. Якщо член «мира» не може назвати своєю власністю ділянку землі, яку він обробляє, він уже не вільна людина…

 Усе суспільство віддає свою долю уособленню своєї влади – тому, кого Бог ставить над суспільством, і, отже, все зобов'язане йому коритися… як Бог одного підносить, нагороджує, а іншого карає, принижує, так чинить і цар, виконуючи на землі Божу волю…

Те, що давалося царем, завжди могло бути відібране й віддане іншому, що безперестанку й траплялося. Коли виникли відносини працівників із таким землевласником, землевласник природним чином набув значення уособленого «мира», так само як цар – уособленої нації. Кріпак поєднував свою долю зі становищем пана: воля пана стала замінювати йому власну волю, так само як там, де пана не було, цю власну особисту волю поглинав «мир»…   У Південній Русі, історичне життя якої йшло інакше, такого поняття про «мир» не склалося… Давнє право особистої свободи не було поглинуте перевагою суспільної могутності, і поняття про спільну земельну власність не виробилося… Природно, і раб за першої ж можливості прагнув стати вільним; тоді як у Великоросії він не міг цього бажати, бо вважав свого пана залежним від іншої, вищої волі, так само як сам залежав від нього[6]. У південнорусів рідко траплялося, щоб кріпак був щиро прихильний до свого пана, щоб був пов'язаний із ним безкорисливою, ніби синівською любов'ю, як це нерідко ми бачили у відносинах панів із селянами та слугами у Великоросії.

У великорусів трапляються приклади зворушливої прихильності такого роду. Кріпак, слуга, раб нерідко цілковито відданий своєму панові, душею й серцем, навіть тоді, коли пан цього не цінує. Він береже панське добро як своє; радіє, коли його честолюбний пан здобуває почесті. Нам траплялося бачити панських слуг, яким доручалося завідувати якоюсь справою. Самі довірені були природженими шахраями й обманювали кожного на користь свого пана, але щодо самого пана були по-аристидівськи чесні[7] й прямодушні.

Про родину

Прагнення до тісного злиття частин, знищення особистих устремлінь під владою спільних, непорушна законність спільної волі, ніби виражена самим сенсом тяжкої долі, поєднуються у великоруському народі з єдністю сімейного побуту й поглинанням особистої свободи ідеєю «мира»; у народному побуті вони виявилися неподільністю сімей, общинною власністю, тяглом поселень і сіл у давнину, де невинний відповідав за винного, працьовитий працював за ледачого.

Опіка батьків над дорослими дітьми здається південнорусу нестерпним деспотизмом. Верховенство старших братів над молодшими, як і дядьків над племінниками, викликає між ними шалену ворожнечу.

Кровний зв'язок і рідство у південнорусів мало сприяють злагоді та взаємній любові… Навпаки, у великорусів кровний зв'язок нерідко змушує людину бути до іншого приязнішою, поблажливішою, навіть коли загалом вона не вирізняється цими якостями у ставленні до чужих. У Південній Русі, щоб зберегти любов і злагоду між близькими родичами, їм треба розійтися й мати якомога менше спільного. Взаємний обов'язок, заснований не на вільній згоді, а на роковій необхідності, обтяжливий для південноруса, тоді як великоруса він більше за все заспокоює і вгамовує його особисті устремління.

Південнорус тоді шанобливий син, коли батьки залишають йому повну свободу і самі на старості років підкоряються його волі; тоді добрий брат, коли живе з братом як сусід, як товариш, не маючи нічого спільного, неподільного. У сім'ях дотримуються правила «кожному своє»; не лише дорослі члени сім'ї не вдягають одягу іншого — навіть серед дітей кожен має своє; у селянському побуті великорусів часто дві сестри не знають, кому з них належить той чи інший кожух, а про окреме своє у дітей нема й мови.

Про духовність і поезію

Великоруське плем'я завжди виявляло й тепер виявляє схильність до матеріального й поступається південноруському в духовній сфері життя, у поезії, яка розвинулася в ньому незрівнянно ширше, живіше й повніше.

Великоруський народ, переважно практичний, матеріальний, підноситься до поезії лише тоді, коли виходить зі сфери поточного життя, у якому працює без піднесення, без захоплення, більше зважаючи на подробиці, на деталі й через це випускаючи з поля зору образний ідеал, що становить сутність поетичного ставлення до будь-якої справи й предмета. Тому великоруська поезія так часто прямує у сферу неосяжного, за межі природно можливого, і так само часто падає до простої забави й розваги. Історичний спогад відразу обертається на епос і перетворюється на казку; тоді як, навпаки, у піснях південноруського племені він більше тримається дійсності й нерідко обходиться без піднесення цієї дійсності до епосу, щоб сяяти силою розкішної поезії.

У великоруських піснях є туга, роздуми, але майже немає тієї мрійливості, яка так поетично полонить нас у південноруських піснях, несе душу у світ уяви й зігріває серце неземним, нетутешнім вогнем[8].

 Про природу

Присутність природи слабка у великоруських піснях і надзвичайно сильна в наших: південноруська поезія невіддільна від природи, вона оживляє її, робить учасницею радості й горя душі людини; трави, дерева, птахи, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг — усе дихає, мислить, відчуває разом із людиною, усе відгукується їй чарівним голосом — то співчуття, то надії, то присуду.

Великорус мало любить природу; у селянина ви дуже рідко побачите на городі квіти, які знайдуться майже при кожному дворі  земле південноруського землероба. Більш того, великорус відчуває якусь ворожість до рослин. Я знаю приклади, коли господарі рубали дерева біля потворно збудованих будинків, вважаючи, що дерева псують вигляд… Коли у двадцятих роках нинішнього століття за розпорядженням уряду саджали дерева вздовж доріг, народ сприйняв це як настільки обтяжливу повинність, що скарги й обурення з цього приводу й досі звучать у народних піснях, складених вкрай тривіально... Рідко можна зустріти великоруса, який усвідомлював би й відчував чарівність місцевості, віддавався б спогляданню небесного зводу, мимоволі впивався очима в дзеркало озера, освітленого сонцем чи місяцем, або в голубу далечінь лісів, заслуховувався хором весняних птахів. Усе це майже завжди чуже великоруській людині, зануреній у буденні розрахунки, у мілкий вир матеріальних потреб.

Про кохання і образ жінки

Почуття кохання, зазвичай душа всякої народної поезії, у великоруській поезії рідко піднімається над матеріальністю; натомість у південноруській воно сягає найвищої одухотвореності, чистоти, висоти спонукань і грації образів. Навіть тілесна сторона кохання у жартівливих піснях зображується з тією анакреонтичною грацією[9], яка згладжує тривіальність і саму чуттєвість одухотворює, облагороджує.

 Жінка у великоруських піснях рідко піднімається до свого людського ідеалу; рідко її краса підноситься над матерією; рідко в ній цінують щось за межами тілесної форми; рідко виявляються доблесть і гідність жіночої душі. Південноруська жінка у поезії свого народу, навпаки, настільки духовно прекрасна, що й у самому своєму падінні поетично виявляє свою чисту натуру й соромиться свого приниження.

У грайливих, жартівливих піснях різко виявляється протилежність натури того й другого племені. У південноруських – шліфується чарівність слова й вислову, доходить до справжньої художності: людська природа, відпочиваючи, не задовольняється простою забавою, а усвідомлює потребу надати їй витонченої форми, яка не лише розважає, а й підносить душу; веселощі прагнуть огорнути її стихіями прекрасного, освятити думкою. Натомість великоруські пісні такого роду показують не більше ніж прагнення втомленого прозаїчною працею як-небудь забутися на хвилину, не ламаючи голови, без дотику до серця й уяви; пісня ця існує не сама собою, а як побічна декорація іншого, суто матеріального задоволення, і тому часто доходить до цинізму[10].

Про містику

За бідності уяви у великорусів надзвичайно мало марновірства, зате надзвичайно багато забобонів, і вони вперто їх тримаються. Південноруси, навпаки, з першого погляду видаються надзвичайно марновірним народом; особливо на заході Південноруської землі це проявляється дуже разюче (можливо, через віддаленість від великоруського впливу). Майже в кожному селі існують поетичні оповіді про появи померлих з того світу в найрізноманітніших образах – від зворушливої про появу померлої матері, яка обмиває своїх малят, до страшного образу вампірів, що опівночі розпинаються на могильних хрестах і волають диким голосом: «М'яса хочу!» Чари з їхніми химерними ритуалами, світ духів у найрізноманітніших образах і страхіттях, від яких волосся стає дибки й сміх доходить до гикавки… – усе це вбирається у стрункі оповіді, у витончені картини. Народ іноді й сам мало вірить у реальність того, що розповідає, але не розстанеться з цими оповідями, доки в ньому не згасне почуття краси або доки старе не знайде оновлення свого поетичного змісту в нових формах.

Зовсім не те у Великоросії. Там, як ми казали, самі забобони; великорус вірить у чортів, домовиків, відьом, бо успадкував цю віру від предків; вірить, бо не сумнівається в їхній реальності, вірить так само, як вірив би в існування електрики чи атмосферного тиску; вірить, бо ця віра потрібна для пояснення незрозумілих явищ, а не щоб вдовольнити порив піднестися з пласкої юдолі матеріального життя у сферу вільної творчості.

Про віру

Спостерігаючи великоруський народ у всіх верствах суспільства, ми нерідко зустрінемо людей істинно християнської моральності, чия релігійність спрямована на практичне здійснення християнського добра, але в них мало внутрішнього благочестя, пієтизму. Ми зустрічаємо ханжів, фанатиків, строгих виконавців зовнішніх правил і обрядів, але також без внутрішнього благочестя, здебільшого холодних до справи релігії, які за звичкою виконують її зовнішні приписи, мало замислюючись, навіщо це робиться; і, нарешті, у вищому, так званому освіченому класі – людей маловіруючих або й зовсім невіруючих, не внаслідок якоїсь розумової праці й боротьби, а тому, що невір'я здається їм ознакою просвіченості.

Істинно благочестиві натури становлять виняток, і благочестя, духовна споглядальність у них – ознака не народності, не чогось властивого народній натурі, а їхньої власної індивідуальної особливості. Серед південнорусів ми зустрінемо в характері цілковиту протилежність. У цього народу багато саме того, чого бракує великорусам: у них сильне відчуття всюдиприсутності Божої, душевне зворушення, внутрішнє звернення до Бога, потаємні роздуми про Боже Провидіння над собою, сердечний потяг до духовного, невідомого, неуявного, таємничого, але відрадного світу.

Південноруси виконують обряди, шанують формули, але не піддають їх критиці: їм і на думку не спаде, чи треба два або три рази співати «алілуя», тими чи іншими пальцями слід хреститися; а якби подібне питання й виникло, то для його розв'язання досить пояснення священника…

Нам траплялося розмовляти з релігійними людьми обох народностей; великорус виявляє свою набожність у слововиливах про тлумачення зовнішньої форми, букви, бере в цьому діяльну участь; якщо він строго православний, то його православ'я полягає переважно в зовнішньому боці; південнорус рідко стане обговорювати богослужіння, обряди, свята, а казатиме про своє благочестиве враження, яке справляють на нього богослужіння, урочистість обряду, високе значення свята тощо. Зате й освічений клас у південнорусів не так легко похитнути у вірі, як у великорусів; невір'я проникає в душу лише внаслідок тривалої, глибокої боротьби; навпаки, ми бачили великоруських юнаків, вихованих, як видно, змалку в строгій набожності, у виконанні приписаних церковних правил; але вони за першого ж слабкого нападу на віру, а нерідко внаслідок кількох дотепних висловів покидають прапор релігії, забувають настанови дитинства і без боротьби, без поступовості переходять до крайнього безвір'я й матеріалізму.