Україна творить альтернативне цивілізаційне ядро, яке наново збере навколо себе нову Європу. Цивілізаційна місія України якраз і полягає у створенні альтернативного цивілізаційного ядра в центрі нового європейського простору; недаремно географічний центр Європи знаходиться в Нас. Роль України в якості фронтиру чи мультифронтиру, яка останнім часом вкидується в інформаційний простір вважається на тільки помилковою, але й шкідливою, бо від такої ролі, яка до речі нав'язується зовнішніми ворогами Ми маємо всі наші проблеми та біди. Україна це глибоко приглушений але знову виникаючий постамент нового цивілізаційного ядра навколо якого будуть обертатись всі інші фронтири та мультифронтири в європейському територіальному імперативі. Дві попередні спроби Київська Русь та Козацька Республіка відбулись частково та не завершили цілісне власне формування;  не в повній мірі здійснили власну цивілізаційну місію; і тільки тепер виникли передумови третьої спроби і на цей раз Ми постараємось цю місію довершити, заради спокою та сталого розвитку людської матриці. Бо якщо цивілізаційна місія не виконується то страждають не тільки представники даного народу, але представники всієї людської матриці, бо баланс не втримано – система в дисонансі з усіма витікаючими соціальними хвилюваннями, непорозуміннями, бунтами, революціями, війнами…

Але для цього всього Ми не тільки повинні брати у цивілізаційного світу їх блага та технології, а серйозно взятись за роботу та створити і запропонувати власну цивілізаційну візію і філософію моделі майбутнього, альтернативну структуру суспільства, модель держави та економіки майбутнього разом з іншими системними, суспільнотворчими благами і технологіями. І чим швидше Ми це здійснимо тим швидше завершаться наші біди і поневіряння.

Цивілізація не являється якоюсь сталою даністю і не підтримується сама собою. Вона рукотворна і вимагає творців та майстрів. Якщо вам до смаку її блага, але ліньки піклуватися про неї, — погані ваші справи. Не встигнете моргнути, як опинитеся без цивілізації. Найменший недогляд — і все навколо випарується за дві секунди; один промах — і все зникне, як дим, наче зірвали завісу, що ховала голу природу, і вона з'явилася знову, незаймана, як ліс. Масова віра в те, що цивілізація така сама стихія, як і сама природа, уподібнює людину дикунові. Він бачить у ній своє лісове лігво. Основи, на яких тримається цивілізований світ і без яких він звалиться, для людини маси просто не існує. Ці наріжні камені його не турбують, і кріпити їх він не має наміру. Так ось суть сьогоднішньої суспільної кризи війна варварського суспільства мас з цивілізованим суспільством, як зовні так і в середині країн це протистояння вирішує буде розвиток цивілізації надалі чи вона припинить свій розвиток під навалою варварського суспільства мас з притаманним йому політичним режимом. Досить важливу роль в цьому протистоянні відіграє генетична та історична пам'ять, де вся історія постає гігантською лабораторією, де ставляться всі мислимі та немислимі досліди, щоб знайти рецепт суспільного життя, найкращого для культивації «людини».

Історична практика наявно демонструє трагічність устрою, за котрого маса стає панівною, провідною силою, зумовлюється, тим, що маса за самою своєю природою не володіє внутрішніми, вольовими, ініціативними характеристиками навіть для того, щоб діяти самостійно, не кажучи вже про те, щоб вести за собою все суспільство. Тому, вихід маси на перші ролі неминуче призводить до її протистояння еліті, — до формування «масового суспільства», а, отже, й до властивого такому суспільству загального соціального хаосу, оскільки активність маси може мати тільки руйнівний характер.

Сучасний неототалітаризм, являється яскравим прикладом «суспільства мас» (китай, корея, росія…) лише манія, привід, щоб уникнути свого обов'язку — від імпульсу творчості, нового, великого справи. Примітивність методів, якими неототалітаризм оперує, і тип людей, яких він надихає, надто ясно показують, що він прямо протилежний справжньому історичному творенню.

Людське життя за своєю суттю має бути присвячене сродній творчій праці, яка в суспільстві мас неможлива. Тільки вільне суспільство з допомогою вільній енергії особистості здатна творити благо, технології і прогрес. Людське буття підпорядковане дивній, але невблаганній умові: з одного боку, людина живе для себе, з іншого, для спільної справи. Але натомість творче життя вимагає бездоганної чистоти, високої краси, незгасних стимулів, що підганяють свідомість своєї гідності. Творче життя містями напружене і важке. За нормального суспільного ладу маса — це ті, хто не виступає творчо, активно, і в цьому її особливість. Вона народилася, щоб бути пасивною, у цьому її призначення. Вона повинна підкоряти своє життя найвищому авторитету, що виходить від обраної меншини. Можна скільки завгодно сперечатися, ким мають бути ці обрані, але те, що без них людство втратить основу свого існування, не підлягає сумніву.

Загальновідомо, що сучасна держава — це найбільш очевидний продукт цивілізації. Вкрай цікаво та повчально простежити ставлення людини маси до держави. Він бачить державу, дивується їй, знає, що це вона охороняє її власне життя, але не усвідомлює, що це — справа рук людини, що вона створена неабиякими людьми, тримається на відомих людських цінностях, які сьогодні існують, а завтра можуть і випаруватися. З іншого боку, людина маси бачить у державі безлику силу і оскільки вона почувається теж анонімом, вважає державу «своїм». Уявімо, що у суспільному житті країни виникають якісь труднощі, проблеми, конфлікти; людина маси буде схильна вимагати, щоб держава негайно втрутилася і вирішила проблему безпосередньо, шляхом «прямої дії», пустивши в хід свої необмежені кошти.

Тут і підстерігає цивілізацію головна небезпека — підпорядкування всього життя суспільства державі, експансія влади, поглинання апаратом будь-якої соціальної ініціативи — словом, удушення творчих засад історії, якими зрештою тримаються, харчуються і рухаються людські долі. Коли у маси виникнуть труднощі або просто розіграється апетит, вона вже не зможе не піддатися спокусі досягти своєї мети найлегшим і звичним способом, без сумнівів, боротьби та ризику одним натисканням кнопки запустити жахливий механізм. Сучасна державу мас і її людську масу рідняться лише за власною безликістю і безіменністю. Помилка в розумінні закінчиться плачевно. Держава задушить остаточно будь-яку соціальну самодіяльність. Суспільство змусять жити для державної машини. І оскільки це всього лише машина, справність і стан якої залежать від живої сили, держава, висмоктавши всі соки з суспільства, знекровлене, помре смертю іржавої машини, більш огидної, ніж смерть живої істоти.

Закон громадської думки – це закон всесвітнього тяжіння у сфері політичної історії. Без нього історія була б наукою. Іноді немає жодної громадської думки; суспільство розбите на протиборчі групи, думки протилежні, і тоді влади не скластися. Однак природа не терпить порожнечі, святе місце порожнім не буває, і ось замість громадської думки приходить груба сила, яка не править, а лише ґвалтує (проти громадської думки правити не можна).

У наші дні кожен європеєць впевнений — і ця його впевненість міцніша за всі його «думки» і «ідеї», — треба бути лібералом. Не має значення, яка саме форма лібералізму мається на увазі. Сьогодні найреакційніший європеєць у глибині душі визнає: те, що хвилювало Європу минулого століття і отримало назву лібералізму, — щось справжнє, іманентне західній людині, невіддільне від неї, хоче вона цього чи ні. Нехай було б доведено, що всі конкретні спроби здійснити заповіти політичної свободи є помилковими та приречені на поразку, по суті, згаданий завіт не скомпрометований і залишається чинним. Бо це правда не теоретична, не наукова, не розумова – вона просто іншої природи і їй належить вирішальне слово – це правда життя. Доля нашого життя – чим нам стати і чим нам не бути – дискусії не підлягає: вона або цілком приймається, або цілком відкидається.

Міцність і процвітання демократій — хоч би якого типу і рівня розвитку вони були — залежить від нікчемної технічної деталі: процедури виборів. Все інше другорядне. Якщо процедура поставлена правильно, якщо її результати правильні, все гаразд; якщо ні, країна гине, хоч би як добре було все інше. На початку I століття до Р.Х. Рим всемогутній, багатий, він не має ворогів. Тим не менш, він на краю загибелі, бо вперто дотримується безглуздої та брехливої виборчої системи. Голосують лише у Римі; громадяни, які проживають у провінціях у голосуванні, не беруть участі, не кажучи вже про тих, хто був розсіяний по всьому «римському світу». Оскільки загальні вибори були неможливими, доводилося їх фальсифікувати, і кандидати наймали банди – з ветеранів армії та циркових атлетів, – які бралися розкрити урни.

«Спільна слава у минулому, спільна воля у теперішньому; спогад про великі справи та готовність до них – ось основні умови для створення народу... Позаду – спадщина слави та каяття, попереду – загальна програма дій… Життя нації – це щоденний плебісцит». Такою є знаменита формула Ренана. Як пояснити її надзвичайний успіх?  Ми захищаємо більше націю заради спільного майбутнього, а не не тільки заради спільного минулого.

Реальність, яку ми називаємо «державою», аж ніяк не є спонтанним суспільством людей. Держава виникає тоді, коли групи різного походження змушені вживатися я разом. Це не голе насильство; швидше їх тягне за собою сила спільної мети. Держава – це передусім план дії, програма співробітництва, яка запрошує розрізнені групи до спільної роботи. Держава не тільки кровна спорідненість, не тільки спільність мови та території. Держава це чиста динаміка, воля до спільної діяльності. Будь-яка держава — первісна, антична, середньовічна чи сучасна — це завжди заклик, з яким одна група людей звертається до інших груп, щоб зробити щось разом. Справа ця, якими б не були його проміжні щаблі, зводиться до створення якоїсь нової форми спільного життя. Різні державні форми виникають із різних форм, у яких ініціативна група здійснює співробітництво з іншими. Оскільки держава є закликом до спільної діяльності, кожен, хто примикає до спільної справи і буде чинною частиною держави. Право на політичну єдність дається не тільки минулим — давнім, традиційним, фатальним, незмінним, але й майбутнім, тобто не тим, чим ми були вчора, але тим, чим ми станемо завтра. Ось що з'єднує нас в одну державу. Звідси та легкість, з якою на Заході політична єдність переходить мовні та територіальні кордони. Європеєць звернений обличчям до майбутнього, свідомо пристосовуючись до нього. Політичний імпульс такого роду неминуче спонукає до утворення все більшого єдності.

Бунт мас. Зростання в Європі в XX столітті рівня життя обумовило стрімке зростання населення та розповсюдження досягнень науки і техніки, раніше доступних лише меншості. Коло професій та розваг, доступних пересічній людині, значно розширилося. Укріпилося уявлення, що цивілізація досягла свого піку розвитку і людина отримала всі можливі блага. Однак пересічна людина, стрімко долучаючись до нещодавно відсутніх благ цивілізації, не засвоює зв'язку сучасності з минулим, тому не усвідомлює їх цінності й не користується ними сповна. Виникає людина мас — така, що відчуває себе «як усі», для якої посередність у користуванні благами не лише норма, а й ідеал. Такі люди існують у будь-якій соціальній групі, належність до мас суто інтелектуальна, не обумовлена родом занять чи соціальним статусом. Демократія в поєднанні з вірою в прогрес обернулася тим, що маса отримала владу в державах і тепер диктує спосіб життя. Маса не має чіткої програми на майбутнє, задовільняється сьогоденням, використовує створені раніше ідеї замість творити власні. Користуючись кліше мислення й поведінки, людина мас не переймається підґрунтями їх продуктивного застосування. Єдиний прийнятний для мас спосіб вирішення проблем — це насильство, усунення кожного, хто відрізняється від неї. Людина мас — це дикун, оточений благами цивілізації. Саме на такій основі, виникає неофашизм і необільшовизм, яскраво виражений в сучасній росії і китаю.

Хто керує світом? Міф про «занепад Європи» генерується виключно тоталітарними режимами мас. На їх погляд, у Європі панує сумнів щодо її центрального місця у світі. Європейські держави проходили особливий шлях розвитку від об'єднання народів у єдиних кордонах до національних війн, які вирівняли технічні й духовні можливості. Рівність можливостей слугує підставою до злиття держав, утворення європейської наднації, котра зможе протистояти периферії, коли та набере сили. Проблема на шляху до цього в тім, що Європа лишилася без своїх коренів, її населяє і нею керує «молодь», яка не має обов'язків і живе за рахунок створеного до неї.

Трагічність же устрою, за котрого маса стає панівною, провідною силою, зумовлюється тим фактом, що маса за самою своєю природою не володіє внутрішніми, вольовими, ініціативними характеристиками навіть для того, щоб діяти самостійно, не кажучи вже про те, щоб вести за собою все суспільство. Тому, вихід маси на перші ролі неминуче призводить до її протистояння еліті, — до формування «масового суспільства», а, отже, й до властивого такому суспільству загального соціального хаосу, оскільки активність маси може мати тільки руйнівний характер.

І тут здавалось ще чуть чуть і впаде Європа під власною вагою суспільства мас та зовнішнього тиску тоталітарних режимів мас таких, як росія і китай, але на допомогу, як в старі добрі часи приходить пробуджена українська воля, яка чинить шалений спротив цій тоталітарній експансії темних мас, піднімаючи на поверхню  цивілізаційні цінності та змісти. В історичні ретроспективі українці роблять це не вперше, але ні як в нас посліднім часом не виходить завершити цей цілісний процес трансформації та стати цілісним трансформуючим цивілізаційним ядром європейської цивілізації, відкинувши власні меншовартості, фронтири та мультифронтири. Ми і є центр, Ми і є ядро і це аксіома територіального імперативу Європейської культури. І якщо Ми це усвідомимо то приймемо, а приймемо візьмемось за втілення власної місії. І тоді настане мир, порядок і процвітання не тільки в Нас, але й у всьому цивілізованому світі. Відмова від виконання власної місії це в сто крат важче поразки тому формула перемоги виконання власної цивілізаційної місії – трансформація в цивілізаційне ядро європейського територіального імперативу.