Інтегралізм – антирелігійна, або нерелігійна духовність. Насправді, «духовні» та «релігійні» світогляди це два протилежні полюси, де релігійний полюс постійно намагається експлуатувати духовний заради владного та фінансового зиску. Практично релігія постійно паразитує на духовності та спекулює завжди її заслугами. Тому необхідно раз і на завжди розділити поняття духовності і релігійності та звільнити духовність від паразитуючої на ній релігії, яка приватизувала та нещадно експлуатує духовність, заробляючи на ній владні та фінансові дивіденди.
Мислителі доби Просвітництва у свій час цілком доречно виступили проти догматичної міфічної релігії. Їм не був потрібен егоцентричний магічний культ, або етноцентрична міфічна релігія, просякнута догмою, віровченням і концептуальними віруваннями. Вони шукали безпосереднього досвіду поза словами та концепціями супраментальної, постраціональної, постконвенційної духовності з її безпосереднім сприйняттям світосяйної свідомості. Вони стали духовні, але антирелігійні. В такому розумінні термін «духовний, але не релігійний» є дещо тавтологічним, оскільки поняття «духовний», за яким позначають надраціональний та надособистісний світогляд, є протилежним за змістом поняттю «релігійний». Порівняння слову духовний скоріше за все підходить слово — інтегральний.
Дифеніція поняття слова Інтегральний одразу показує філософію, як нерозривно зв'язну, суцільну, єдину дійсність, де поняття цілісності являється інтегральністю.
Інтегральний підхід (інтегральна теорія) — підхід до людини, суспільства і науки, який зачіпає всі сфери людської діяльності, що здійснюється в рамках систематичної холістичної філософії.
Поняття «інтегральний» означає, що в окремо взятій сфері прагнуть синтезуватись в єдину складну модель методи і теорії, які довели свою коректність в певних контекстах, відмовившись при цьому і від грубого редукціонізму. Дане поняття стосується також і інтегрування окремих сфер людської діяльності в метасфери.
Інтегральний підхід – це сучасна течія філософської думки, представники якої розбудовують «духовний, але не релігійний» світогляд за допомогою еклектичного методу філософування. Він виник з почуття незадоволеності одночасно як світоглядами релігійних традицій, так і секулярними світоглядами Просвітництва. Тому мислителі інтегрального підходу намагаються так взаємодоповнити всі загальновідомі світоглядні системи, щоб отримана метасистема була вільною від недоліків цих систем. Осмислення світоглядів нерелігійної духовності, яке здійснюють прихильники інтегрального підходу, допоможе нам експлікувати метафоричне поняття «духовний, але не релігійний». А сама ця експлікація дасть змогу зрозуміти, які філософські течії виникли теж як спроби розбудувати «духовні, але не релігійні» світогляди, що, своєю чергою,допоможе нам визначити вплив феномену нерелігійної духовності на сучасну науку. Водночас піддається сумніву духовність релігійних традицій: її розглядають як «несправжню», оскільки вона є «догматичною», «некритичною».
Серед жителів цивілізованого світу близько 30 відсотків дорослого населення позиціонує себе, як людей «духовних, але не релігійних». Особливо охоче ідентифікують свій світогляд за допомогою поняття «нерелігійна духовність» молоді люди віком від 19-ти до 30-ти років.
Тепер розглянемо, які течії філософської думки, окрім інтегрального підходу, теж виникли як спроба концептуально втілити «духовний, але не релігійний» світогляд. Почнемо з філософської спадщини Ніцше, з його концепції смерті Бога. Осмислюючи слова Ніцше «Бог помер», Гайдеґґер пише: «Звідси зрозуміло, що під цими словами Ніцше розуміє смерть християнського, іудейського чи мусульманського Бога. Однак не менш достовірно, і про це слід знати з самого початку, що у Ніцше, в його думці, слова „Бог“ і „християнський Бог“ служать для позначення надчуттєвого світу взагалі. Бог – найменування сфери ідеї та ідеалів». Отже, для Ніцше поняття «Бог» означає не лише сукупність догматів християнської церкви, а й будь-які моральні закони, принципи, норми взагалі, будь-які естетичні та гносеологічні канони. Так Гайдеґґер, осмислюючи далі творчу спадщину Ніцше, доходить висновку: «Авторитет Бога, авторитет церкви з її повчальницькою місією зникає, але на його місце заступає авторитет совісті, сюди ж проривається авторитет розуму. Проти них повстає соціальний інстинкт. Втеча від світу в сферу надчуттєвого замінюється історичним прогресом. Потойбічна мета вічного блаженства перетворюється в земне щастя для більшості. Піклування про релігійний культ змінюється натхненним творенням культури або поширенням цивілізації. Творче начало, яке було колись відмітною рисою біблійного Бога, відзначає тепер людську діяльність. Людська творчість переходить нарешті в бізнес і ґешефт». Як бачимо, за допомогою концепції смерті Бога Ніцше піддає критиці не лише догматику християнської церкви, а ще й раціоналізм модерної доби. Релігійному консерватизмові та модерному раціоналізмові Ніцше протиставляє ірраціоналізм, який визволяє людину від пут будь якої принциповості, від химери совісті, від тиранії Бога як етичного, гносеологічного та естетичного законодавця. Ніцше можна розгля дати як одного з перших проповідників «духовного, але не релігійного» світогляду в західноєвропейській філософській традиції. Саме з його вчення починається доба подолання картезі-ансько-кантівського суб'єкта (особистості), доба пошуку шляхів за межі раціоналізму, за межі етичних, естетичних, епістемологічних принципів. Представники таких філософських течій, як філософія життя, герменевтика, філософська антропологія, екзистенціалізм, постмодернізм, тією чи іншою мірою продовжили розбудовувати «духовну, але не релігійну» лінію філософської думки, започатковану Шевченком та продовжену Ніцше.
Якщо ж людина є справжньою, якщо вона не підпорядковує себе моральному закону, а діє добровільно, то вона здатна мужньо дивитися у вічі неминучої смерті, по-справжньому глибоко усвідомлювати скінченність та негаран- тованість власного буття. Як писав Сьорен К'єркегор, для такої людини «страх – це запаморочення від свободи». Відтак філософи-екзистенціалісти звернули увагу на фальшивість, несправжність усіх життєвих сенсів, які полягають у додержанні певних етичних, епістемологічних чи естетичних правил, законів, принципів, ідеалів.
Розпочату екзистенціалістами справу боротьби проти догматизму домодерних релігій та раціоналізму Просвітництва продовжили філософи-постмодерністи. Вони стверджують, що «дві світові війни позначили завершення модерну, закінчення чотирьохвікового існування життєвого світу з усіма його надіями, мріями, цінностями, ідеалами, поняттями, критеріями і способами бачення речей, і саме ці війни ввергли нас водночас у жахливо нову ситуацію, тобто „постмодерністський світ“, у якому старі способи мислення, життя і бачення просто не працюють і для яких, значить, повинні бути ще знайдені і випробувані цілком нові шляхи, невідомі модернові». Філософія постмодерну є суто критичною течією філософської думки. Постмодерністи намагаються не створювати нових філософських систем, а лише деконструювати існуючі догматичні філософські (метафізичні) системи модерну та домодерну. Щоб здійснити свій грандіозний проект критики усіх світоглядів модерну і до модерну, вони розробили потужний критичний інструментарій, який включає в себе контрфілософію Фуко, ліотарівську критику гранднаративів, деррідіанську деконструкцію. Філософи постмодерну поставили собі за мету розхитати диктатуру Ідеалу, Розуму, Бога, картезіансько-кантівського суб'єкта. Їхня боротьба призвела до емансипації багатьох маргіналізованих дискурсів, до викриття сцієнтизму та редукціонізму, будь-яких проявів тоталітаризму, до розуміння конструктивної природи будь-яких принципів, законів, ідеалів. Як бачимо, філософи-постмодерністи піддали нищівній критиці всю сукупність світоглядів традиційних та секулярних світоглядів модерну та домодерну.
Справу побудови «духовних, але не релігійних» філософських систем, продовжили інтегральні філософи. Якщо екзистенціалізм виник як протест проти секулярних світоглядів модерну та традиційних світоглядів домодерну, якщо філософи постмодернізму піддали ці світогляди деструктивній (деконструктивній) критиці, то інтегральний підхід є конструктивною критикою світоглядів модерну та домодерну. Методологія інтегрального підходу Кена Уїлбера, відповідно до опису Джека Крітендена, складається з трьох послідовних етапів. На першому Уїлбер розкриває всі'часткові істини" різних філософських систем та світоглядів. На другому взаємодоповнює ці філософські та світоглядні системи таким способом, щоб отримана внаслідок такого синтезу метасистема включила максимальну кількість вищезазначених "часткових істин". На третьому етапі Уїлбер застосовує здобуту метасистему для критики всіх "вузьких" та "одновимірних" філософських систем. Отже, Уїлбер крок за кроком вибудовує філософську метасистему (еклектичну систему) з метою найпослідовніше втілити "духовний, але не релігійний" світогляд у філософії.
Тепер, оскільки проблема нерелігійної духовності є надзвичайно важливою для сучасної науки, з'ясуємо вплив феномену нерелігійної духовності на еволюцію наукового знання. При цьому передусім треба зважати на той факт, що частка дорослого населення, яке стабільно перебуває на "духовних, але не релігійних" стадіях розвитку особистості, становить менше за один відсоток. Але вчені, які перебувають на цій найвищій стадії розвитку свідомості, незважаючи на свою низьку чисельність, мають надзвичайно великий вплив на науковий дискурс. Зокрема, Ервін Шредінгер в своїй відомій праці "Мій погляд на світ" проповідував трансперсональну самоідентифікацію людини та надраціональний сенс життя. Він став одним із засновників квантової механіки, був автором великої кількості оригінальних робіт у багатьох галузях фізики, дослідником феномену життя з погляду фізики. Окрім Шредінгера, дуже багато вчених також надихалися у своїх наукових пошуках східним або християнським містицизмом та відкрито заявляли, що дотримуються трансперсональних та надраціональних поглядів на світ. Гарвардський історик Хуан Мігель Марін стверджує, що такі відомі фізики, як Паулі, Вейль, Бом, Едінгтон і навіть Енштейн, цікавилися надраціональними містичними вченнями та з містичного погляду інтерпретували терміни і рівняння, які сьогодні лежать в основі квантової механіки. Отже, незважаючи на те, що вплив феномену нерелігійної духовності на еволюцію наукового знання є малодослідженим, можна стверджувати, що дослідники, які піднеслися до "духовного, але не релігійного" світогляду, суттєво впливали та продовжують впливати на науковий дискурс.