(фото з сайту Тиждень.ua)

З незапам’ятних часів люди мешкають на цій велетенській, злегка прим’ятій з полюсів кулі. Розуміння її форми прийшло нещодавно, одну коротку історичну, порівняно з відомою чи забутою історією людства.

Ризикуючи здатися нерозумно протирічливим, зізнаюся у любові до простих речей.

Я можу підняти на березі далекого моря або річки камінець, або химерно викручений дрючок, висушений та вибілений сонцем, а потім, зустрічаючи його часом на полиці або десь у скрині, багато років несвідомо шукати для нього призначення, з несилою пожбурити на смітник.

Але з іще більшим жалем я дивлюсь на якусь невідомо з якого механізму загублену деталь, старовинний тріснутий посуд або уламок бронзової каблучки, знайдений мною піввіку тому на камені безіменної річечки на півдорозі від Трускавця до Борислава.

Уламок цей, позеленілий та з’їдений часом, з витисненим на ньому листком конюшини, ще з дохристиянських часів являючи пророчий образ хреста, прикрашав, виходячи з радіусу залишку обідка, тендітну дівочу руку, виміняний у заізжого гостя люблячим батьком за білку або глек меду. Потім дівча, мабуть, згубило дарунок, купаючись у річці; і століття по тому я, нахилившись, щоб ковтнути чисту прохолодну воду у спекотний день, побачив уламок.

Ручка глечика, знайденого дочкою на урвищі високо над синьою водою Понта Євксинського, зберігає відбитки пальців гончара, ім’я якого розчинилося у такій безлічі століть, воєн та поколінь, що моторошно стає при одній тільки думці про ту прірву часу.

Схожий, тільки чіткіший відбиток зберігся на внутрішній поверхні теракотового погруддячка Вольтера, якого примхлива фантазія автора чомусь наділила боцманськими здоровенними бакенбардами.

Погруддя це мати виміняла на львівській товкучці позаду оперного театру наприкінці тридцятих років, воно пережило німецьку окупацію у купі мотлоху на горищі, разом з нікому не потрібними томами додатку до “Ниви” – Достоєвським та Салтиковим-Щедріним, і повернулося на почесне місце на горіховій “кавалерці” наприкінці сорокових… з частин тієї “кавалерки” я зробив онукові комп’ютерний стіл…

Історія людей перетворюється на історію речей, на географічні назви, на осідаючі могили на зарослих кладовищах.

Люди перетворюються на уламки генетичного коду, що розчиняється в безодні часу та грунту, перетворюючись на нафту, щоб бути здобутими з свердловин, пройти пекло крекінгу та згоріти у гуркоті двигунів або… стати одноразовою тарілкою в супермаркеті.

Сумно. Одноразовий посуд, що потурає ліні, позбавляючи від необхідності миття, придуманий американцями для зручності, економії часу. Але тисячі тон одноразових тарілок та чашок засипали Землю, заповідні місця, святині та пустелі. Повільно розкладаючись, вони відбирають кисень, вкриваючи планету щільною ковдрою двоокису вуглецю та отруюючи ґрунт. І усвідомивши це, гостро відчуваєш, що наша планета також існує для одноразового вжитку.

Це відчуття повинно стати джерелом, з якого вийде на поверхню підспудне, приховане, але знайоме кожному розуміння того, що щось невірне, небезпечне коїться у світі.

Знищуються віковічні ліси; їх зникнення призводить до блискавичних повеней та висихання рік, розтріскування та розвіювання за вітром родючої землі.

З літака, що летів над безкраїм степом, я бачив на зеленому тлі довгі язики піску, що простяглись за вітром від колії давно відгуркотівшого трактора. А взимку якось побачив на яскраво-білім снігу чорний багатокілометровий сажовий слід викидів Екібастуської електростанції. Багато пізніше прочитав, що цей слід видно з космосу, і саме він, а не міста, мости та палаци є найбільш помітним свідоцтвом присутності примітивного розуму на Землі.

Вибух Чорнобильського реактора, непомітної цятки на зеленій поверхні, на багато років отруїв сотні тисяч квадратних кілометрів. Не можу забути, як вперше з вікна автобуса побачив сповитий сизуватим димом енергоблок. Понівечені бетонні колони стирчали з диму, як гнилі зуби, саме це враження запам’яталось мені. Атомна станція, яка завжди була для мене уособленням порядку та точної регламентації, перетворилась на небезпечний безлад. (Пам’ятаю мовчазну голодну суку з вилізлим хутром, що звисало з оголеної блідої шкіри брудними патлами. Вона робила кілька кроків та сідала відпочити, дивлячись на людей не розуміючими жовтими очима… Коли врешті померла, дозиметр біля неї зашкалював. Дозіметристи утягли її довгим залізним гачком, і на асфальті по ній лишилась видовжена волога тінь, яку ми несвідомо обходили.)

Та пам’ять, та темна тінь з минулого сягнула у майбутнє.


(далі буде)

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація