(Нотатки романіста)
Допис 4
Гортаючи мої нотатки, хтось може вирішити, що я від нічого робити взявся розвінчувати українські легенди, міфи та традиції. Ніт! Це зовсім не так. Наш фольклор настільки яскравий, барвистий і повноводий, що самі лише записи етнографів можна читати як захопливий роман.
То навіщо я це роблю?
Бо дуже кортить розібратися, що ж було на початку: курка чи яйце? Що лежить в основі давнього звичаю — життєва потреба, яку згодом освятили традицією, чи навпаки: спершу придумали красиву легенду, а вже потім під неї підлаштували життя?
Кажіть що хочете, а я дедалі більше схиляюся до першої думки. І саме її намагаюся перевірити, гортаючи літописи, етнографічні записи, судові книги й акти. А чи вдається мені це — судити вам.
Отож, підкова...
Хто з нас не чув, що стара підкова, прибита над дверима, приносить у дім щастя, достаток і береже оселю від нечистої сили? Чув і я. Але одного разу спіймав себе на простому запитанні: а чому саме підкова? Адже залізних речей у господарстві вистачало. Серп, сокира, ніж, коса, замок... Чому саме вона стала символом добробуту?
І тут, як це часто буває, відповідь почала вимальовуватися зовсім не там, де її зазвичай шукають.
Ми дивимося на середньовічний світ очима сучасної людини. Для нас стара підкова — це шматок металу, який хоч і придасться у хазяйстві, та не настільки, аби гопака танцювати, як знайдеш.
Однак, не все виміряється грішми. Спробуйте на хвилину перенестися років на сімсот назад.
Річ у тім, що підкова сама по собі була виробом не надто поширеною. На м'яких українських ґрунтах в них просто не було потреби. Підковували лише бойових чи панських коней. Отже, підкова поєднувала дві якості, які люди в усі часи цінували найбільше.
Вона була цінною і рідкісною.
А тепер скажіть чесно: що люди зазвичай роблять із цінними й рідкісними речами?
Саме так — ними пишаються. Виставляють напоказ. Демонструють сусідам, родичам, гостям. Так було завжди. І не лише сімсот років тому. Хто трохи пожив, нехай згадає, що робили з порожніми пачками імпортних цигарок чи порожніми бляшанками з-під пива.
Може, саме тому стара підкова й опинилася не в коморі, а над дверима? Там, де її бачив кожен, хто заходив на подвір'я. Вона була таким самим знаком достатку, як родовий герб над брамою шляхетського двору, повідомляла: у цьому домі не бідують і живуть в радості.
І лише згодом, практичний сенс поступово стерся з людської пам'яті. Ніхто вже не згадував, чому підкову повісили над дверима. Зате всі чудово пам'ятали інше: вона про достаток і щастя у домі.
Бо саме так, на мою думку, і народжуються легенди. Спочатку з'являється річ, яка має реальну цінність. Потім вона стає ознакою достатку. А вже через століття — перетворюється на оберіг.
Чим довше працюю над історичними романами, зокрема «Хазяїном Чортового млина», події якого відбуваються у першій чверті XVII ст. тим більше переконуюся в одній простій думці. Наші предки були людьми надзвичайно практичними. Вони ніколи не робили щось «просто так». Спочатку життя підказувало найрозумніше, корисне рішення. Потім воно ставало звичкою. А лише після цього народжувався обряд, легенда чи повір'я.
І знаєте... саме цей шлях від звичайної господарської потреби до красивої легенди захоплює мене чи не більше, ніж описи битв, козацьких походів чи князівських інтриг. Бо саме в таких дрібницях найкраще відчувається зв'язок поколінь. Бо історія не лише в літописах. Вона у речах, звичках і в повір'ях, що пережили століття. Можливо, саме тому стара підкова й досі висить над чиїмись дверима. Бо гарна легенда живе довше за справжню історію. І дає розуміння того, що ми такі ж, якими були наші пращурі. І що не дарма кажуть «яблуко падає недалеко від яблуні»
До речі, про яблука. Ось вам на завершення допису рецепт середньовічної страви з яблуками. Я ж обіцяв наприкінці кожного допису ділитися старовинними рецептами. Тож сьогодні буде один із найпростіших. Не святкова княжа страва і не козацький куліш, а десерт, який цілком міг з'явитися і на столі заможного міщанина, і в селянській хаті восени, коли яблук було вдосталь.
Рецепт настільки простий, що сучасна людина навіть не повірить.
Візьміть кілька кисло-солодких яблук. Виріжте серцевину, але не наскрізь. У заглибину покладіть чайну ложку меду. Якщо є — додайте кілька товчених волоських горіхів. Саме горіхів, а не мигдалю чи кеш'ю. Волоський горіх для України — річ така ж давня, як яблуневий сад.
Складіть яблука у глиняну посудину або на деко й поставте в добре натоплену піч. Якщо печі немає — духовка теж згодиться. За пів години яблука стануть м'якими, а мед змішається із соком і перетвориться на густий духмяний сироп. Саме таку страву наші пращури подавали без жодного цукру, бо цукор ще довго залишався дорогою розкішшю, а мед був звичним і доступним.
Смачного. А у наступному дописі спробуємо з'ясувати, чому наші предки ніколи не подавали хліб через поріг, чому господар мав перехрестити і скоштувати першу ложку і що сакрального у звичайному запрошенні «до столу». Певен, що й цього разу відповідь виявиться значно простішою, ніж прийнято думати.