Їде у поїзді українець в купе с росіянцем. Настало полудне, витяг окраєць сала, покраяв, наклав на хліб та й їсть. А сало нашпиговане часником, натерте сіллю та паприкою — пахне, слина сама тече. Росіянець нюхав, нюхав та й не витримав, питає:

— А что ето ти кушаєшь?

— Сало.

— А попробовать дашь?

Українець доїв, решту загорнув і сховав.

— Шо його пробувати? Сало як сало.

Або ось іще…

Затонув круїзний лайнер, врятувався лише українець і представник того народу, про який тепер не можна багато балакати. Перший врятував мішок із салом, другий — мішок золота. Вибралися на безлюдний острів, сидять. За якийсь час українець витяг шмат сала та й їсть. Другий підійшов ближче.

— Продай сало, — каже.

— Купуй. Мішок золота за шмат. 

— Чи ти зварював? — аж підскочив другий. — Де це бачено: мішок золота за шмат сала?

— А ти походи по ярмарку, поторгуйся, — відказує українець. — Може і дешевше купиш.

До чого оця передмова? Бо вже так історично склалося, що сало стало одним із характерних штрихів при описі українців. Образливо? Та ні. А знаєте чому? Теж ні? То давайте розберемося разом.

Почнемо з найпростішого. Сало — це свиня. А свиня, на відміну від вівці чи корови, сама себе не прогодує. Її не виженеш навесні на пасовище, щоб восени забрати гладкою. Хочеш мати кабанчика із салом у три-чотири пальці — його треба добре годувати. І не день чи два, а не менш як півроку.

А чим годувати? Тим, що виростив сам: зерном, горохом, городиною, висівками, відходами від переробки врожаю. На тому «що Бог пошле» свиню не вигодуєш. Тому шмат сала на столі починався на ниві.

Треба було зорати, посіяти, зібрати врожай, змолоти зерно. І стільки, щоб вистачило не лише самому, а мати чим годувати худобу. Ось тоді, десь перед Різдвом, як кололи кабанчика, був і наглядний результат — з кого який господар.

І тут сало перестає бути просто їжею.

Товсте сало означало добробут, ретельну працю. Якщо воно в чотири пальці — значить, хазяїн не лінився, не вилежував боки, а гарно пропрацював увесь рік. Чим заслужив для себе і родиниотаку нагороду.

І тут знову цікаво поглянути через східний кордон. Свиней на Московії, звісно, тримали й свинину їли. Але такого культу сала, як в Україні, там не виникло. Більше налягали на молодих поросят та м'ясо. Бо це швидше, і не потребує такої кропіткої праці. Та й саме хазяйство століттями будувалося інакше: значно більшу роль відігравали риба, дичина, гриби, ягоди — те, що можна вполювати, виловити або зібрати. А сало так не отримаєш. Його не вполюєш, не витягнеш неводом і не назбираєш по кущах у лісі.

Ось вам і вся різниця.  Фундаментальний підхід росіян: «Дасть бог день, даст і піщу». Тоді як для українського хазяїна добробут починався зі щоденної праці. І лише після всього цього на столі з'являвся той самий шмат сала, з якого так полюбляють кепкувати.

А дарма. Бо, самі того не розуміючи, жартівники влучили в одну з найхарактерніших рис українського національного характеру — хазяйновитість. Те, чим українець споконвіку пишався — добра хата, повна комора, доглянутий сад, сита, вгодована худоба.

До речі, цікава історія із салом і в Америці. До приходу європейців свійських свиней там узагалі не було — їх завезли лише наприкінці XV–XVI століть. Свинарство прижилося чудово, американці створили власну величезну культуру поїдання свинини — бекон, реберця, барбекю, — але українського культу саме товстого соленого сала там так і не виникло. Бо кулінарні традиції народжуються не за десятиліття — вони виростають разом зі способом життя.

Тому анекдоти про українця із салом мене анітрохи не ображають. Навпаки. Це радше мимовільна данина нашому національному характеру. Бо якщо в українця є сало — значить, була свиня. Якщо свиня гладка — було чим годувати. Якщо було чим годувати — вродила нива. А якщо вродила нива — хтось її добре зорав, засіяв і допильнував.

Тож нехай жартують. Хазяйновитості соромитися нічого. Нею варто пишатися.

А на завершення допису вгадаєте що?

САЛО МАРИНОВАНЕ ПО-ПОЛТАВСЬКИ

Беремо приблизно кілограм свіжого сала, бажано товстого, можна з тоненьким прошарком м'яса. Нарізаємо шматками завширшки десь у три-чотири пальці.

На літр води беремо 2–2,5 столові ложки солі, лавровий лист, десяток горошин чорного перцю, кілька горошин духмяного, одну цибулину. Доводимо розсіл до кипіння, кладемо сало й варимо на зовсім слабкому вогні хвилин 10–15. Не треба його розварювати — лише трохи припустити. Виймаємо й даємо охолонути.

А тепер головне — маринад. На склянку того самого охолодженого розсолу додаємо 2–3 столові ложки доброго яблучного або винного оцту, 5–6 розчавлених зубців часнику, чайну ложку меленого чорного перцю, трохи коріандру, лавровий лист. Хто любить гостріше — дрібку червоного перцю.

Сало складаємо щільно в глиняний горщик або банку, перекладаючи кільцями цибулі й часником, заливаємо холодним маринадом і ставимо на добу-дві в холодне місце.

Потім дістаємо, обсушуємо й нарізаємо тонкими скибками.

А далі — чорний житній хліб, цибуля, квашений огірок і чарочка холодної горілки. Тут уже вдосконалювати рецепт — тільки псувати. )) Смачного!