(Нотатки романіста)

Допис 3.

Щоразу, коли працюю над черговим романом, ловлю себе на певній думці. Ми, люди XXI століття, дуже любимо ускладнювати життя пращурів. Нам неодмінно хочеться знайти у кожному звичаї містичний сенс, побачити зв'язок із потойбіччям, давніми богами чи космічними силами. І чим загадковіше звучить пояснення, тим охочіше віримо.

А от мені дедалі частіше здається, що люди XIII–XVII століть були значно практичніші, ніж ми їх уявляємо.

Не тому, що їм бракувало фантазії. А через те, що тогочасне життя було надто важким, щоб витрачати час та сили на зайві речі. Господарство не залишало дозвілля для примх. Кожна дія мала бути виважена і приносити користь. А вже потім, через покоління, буденні речі обростали обрядами, піснями, повір'ями і ставали непорушною, сакральною традицією.

Зокрема, працюючи над «Хазяїном Чортового млина», а після нього над першою книгою у циклі «Інквізитор» — «Тінь над Полтвою», я ще дужче переконуюся в одній простій речі: традиція — це спосіб змусити людей робити те, що корисно як для них, так і для громади, не пояснюючи щоразу чому це так. Тобто, спочатку народжується потреба. Потім — звичка. А вже після цього з'являється обряд, який освячує певні дії авторитетом предків.

І от одна з таких традицій зацікавила мене доволі сильно. Навіщо дівчатам, при одруженні, обрізали коси?

Етнографічні праці докладно описують весільний обряд. Майже всюди згадується розплітання дівочої коси, покривання молодої очіпком, як символ прощання з дівоцтвом. У деяких регіонах України є й згадки про підрізання або вкорочення волосся. А от пояснення самого звичаю не знайшов. Наче це неймовірна таїна, або настільки всім зрозуміло, що і пояснювати не треба.

І ось які міркування спали мені на гадку.

Довга коса була окрасою дівчини. Її скарбом, як тепер би сказали — тизер. А вона, у свою чергу, вимагала часу, терпіння і постійного догляду. Її мили, сушили, розчісували, заплітали, прикрашали. Коротше кажучи — демонстрували товар.

А от після весілля починалося зовсім інше життя.

Відтепер молода жінка вже була не красуня на вечорницях, а господинею. З усіма обов'язками та клопотами. Корова сама себе не видоїть. Хліб сам не спечеться. Полотно не витчеться. Хата, худоба, діти потребують постійного догляду… А ще чоловікові треба вділити турботи та ласки. День молодиці від світанку до смеркання складався з клопіткої та важкої праці, котрій, здавалося, кінця-краю немає. І так що дня. Тож довге волосся поступово переставало бути окрасою, натомість ставало проблемою, бо на догляд за пишною косою банально не вистачало часу.

То чи не звідси походить звичай вкорочувати її при зміні статусу?

Не як покарання. Не як приниження. А як дуже практичний знак того, що життя змінилося. Що разом із дівоцтвом закінчилося привілля, а починається суворе будення..

А вже згодом цей простий побутовий крок обріс символами. З'явилися обрядові пісні, благословення, пояснення про сакральний перехід із одного стану в інший. І це цілком природно. Людина завжди прагнула надати особливого змісту найважливішим подіям свого життя.

Можливо, я помиляюся. Проте за тридцять років роботи з історичними джерелами я дедалі часто помічав певну закономірність: дуже багато наших звичаїв народилися саме зі здорового глузду. Сакральність та магія прийшли пізніше. І вони лише гарно пояснила те, що життя робило необхідністю.

І знаєте, саме це, мабуть, найбільше захоплює мене в роботі над історичними романами. Непомітні на перший погляд дрібниці. Бо саме вони дозволяють побачити наших пращурів не героями легенд, а звичайними людьми. Людьми, які не скакали на конях під стягами, а просто жили — працювали, кохали, виховували дітей і шукали найрозумнішого способу облаштувати свій побут.

До речі, про побут… Ось рецепт старожитньої страви, про яку згадується в «Енеїді».

ПУТРЯ

Це не просто каша. Це одна з найдавніших українських ферментованих страв, яку сьогодні майже забули. Більшість людей, почувши слово «каша», уявляють гарячу страву. А путря — страва холодна. Після варіння ячмінь не подавали до столу. Йому давали дозріти. Саме це і є її головна особливість.

Відварений ячмінь пересипали житнім солодом, складали в діжку чи ночви, заливали сирівцем (хлібним квасом) і залишали в теплому місці, щоб почалося природне бродіння. Після цього страву переносили в холод і вже тоді їли. Виходив своєрідний кислуватий, дуже поживний продукт, який добре зберігався і чудово підходив до посту.

Як я вже писав у попередньому дописі її згадує Котляревський: «...лемішку, зубці, путрю, квашу...»

Тобто це була настільки звична страва, що автор навіть не пояснював читачам, що це таке.

Рецепт (за Маркевичем)

500 г цілого ячменю (або перлової крупи). Відварити майже до готовності. Викласти у дерев'яну або керамічну посудину. Посипати кількома ложками житнього солоду. Залити навпіл сирівцем (хлібним квасом) і водою. Поставити у тепле місце на добу. Потім винести у льох. Їсти холодною. У піст — просто так або зі смаженою цибулею.

У скоромні дні можна додати шкварки чи товчене сало.

І на противагу пісній страві — дещо святкове. Тим паче, що Маковій наближається.

ШУЛИКИ

Їх готували на Маковія (Медовий Спас, 14 серпня). Піст уже тривав, тому тісто робили пісним. Пекли тонкі коржі. Потім їх не різали, а ламали руками. Звідси ще одна назва — ламанці.

Після цього поливали ситою (медом, розведеним водою) і щедро засипали маком, розтертим у макітрі до появи молочка. Саме мак був головним у страві.

І знову Котляревський: «...і з маком медовий шулик.»

Чому саме на Маковія? Бо саме цього дня в церкві освячували: мак та мед. Фактично це було свято нового меду. Тому поєднання меду й маку в святковій страві було абсолютно природним.

Класичний рецепт

500 г пшеничного борошна; вода; дрібка солі; 2–3 ложки олії.

Замісити круте тісто. Розкачати дуже тонко. Спекти коржі. Поламати руками.

Окремо: запарити склянку маку; розтерти в макітрі; додати мед; трохи теплої води (щоб утворилася сита). Залити цією сумішшю шматочки коржів. Дати настоятися хвилин двадцять. Їсти ложкою.

Смачного…

А наступного разу запрошую поговорити про сакральність підков. У цьому дописі, хоч і анонсував, не став цього робити, бо й так уже величенький вийшов. До зустрічі. І звісно ж, черговий рецепт традиційної старовинної кухні.