Більшість із нас пам'ятає кумедну сцену з гоголівських «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», де запорожець сидить за столом, а вареники самі плигають йому до рота. Бо не простий козак — чаклун, і з чортом знається.

Та чи вже так далеко від історичної правди відійшов Гоголь?

Насправді образ самітника-запорожця мав цілком реальних прототипів. Тільки в житті їхня загадковість пояснювалася не чарами, а зовсім іншими речами.

Після десятків років походів далеко не кожен козак повертався на Січ. Одні гинули в боях. Інші залишалися каліками. Комусь шабля розрубала плече, когось понівечила куля чи татарська стріла. У XVI–XVII століттях це було звичайним явищем. Окремого реєстру таких козаків, звісно, ніхто не вів, але козацькі літописи й документи не раз згадують тих, хто з різних причин залишав військову службу.

Та куди було йти?

Запорожець не був гречкосієм. Він умів воювати, полювати, рибалити, доглядати коней, будувати зимівники, лікувати рани травами, знався на зброї й виживав там, де інший давно пропав би. А от жити від оранки до жнив — то була не його доля.

І власної землі він теж не мав. Майже вся вона належала магнатам, староствам, монастирям чи королю. Але прикордоння жило трохи за іншими правилами. Тут цінували не лише плуг, а й шаблю. Якщо колишній козак погоджувався охороняти переправу, доглядати млин чи пасіку, супроводжувати валки або першим зустрічати татарські наскоки, із ним домовлялися. Не про панщину — вчорашній запорожець навряд чи погодився б стати кріпаком. Найчастіше він сплачував чинш грішми чи частиною господарського прибутку, а нерідко розраховувався власною службою.

Так на Черкащині, Київщині та Брацлавщині з'являлися хутори й зимівники, де жив колишній козак. Не пан. Не селянин. Вільна людина серед невільного світу.

Якщо ж осідав у селі, то найчастіше ставив хату на околиці. Не тому, що його цуралися. Так було безпечніше для всіх. Саме він першим міг помітити татарський чамбул, підняти тривогу й виграти для односельців той дорогоцінний час, який інколи рятував ціле село.

Недарма наші предки казали: «Моя хата з краю — першим ворога стрічаю». Для таких людей це були не красиві слова, а звичайне життя.

До них ішли по пораду. Вони бачили світ, бували в турецьких фортецях і татарських степах, зналися на конях, зброї, травах, могли вправити вивих чи витягнути кулю. Їх поважали. Але водночас трохи побоювалися. Надто вже багато вони бачили й уміли.

А якщо такий чоловік оселявся біля старого млина...

То легенди народжувалися самі собою.

Бо й без того в народній уяві млин був місцем незвичайним. Вода шумить і вдень, і вночі. Колесо крутиться без упину. Господар живе осторонь людей. А тут ще й мовчазний запорожець, який носить шаблю навіть удома, не любить розповідати про своє минуле й дивиться так, ніби знає про життя трохи більше за інших.

Саме тоді я й упіймав себе на думці, що Гоголь, мабуть, не стільки вигадав такого героя, скільки вдало використав образ, який уже давно жив у народних переказах.

І ця думка допомогла мені знайти Нестора Журбу.

Щоправда, спочатку був не він. Першою у книзі була Горпина.

Молода жінка, яка вже кілька років живе сама. Чоловік зник безвісти, господарство тримається з останніх сил, а майбутнє дедалі більше нагадує глухий кут. Для жінки XVII століття це була майже безвихідна ситуація. Самій підняти господарство, захистити двір, пережити лихоліття було надзвичайно важко.

І тоді я почав думати, хто міг би з'явитися в її житті.

Панич? Тьху... Заможний купець? Не те… Сотник? Теж не пасує. Красенів-принців, які з першого погляду закохуються в молоду вдову, залишимо для романтичних історій.

Поруч із Горпиною я бачив зовсім іншу людину. Не юнака… Битого-тертого життям чоловіка, який знав би йому ціну. Козака-запорожця, якого вже добряче обтесало. Того, хто пройшов війни, зазнав тяжкої рани, втратив побратимів і був змушений залишити Січ. Він не шукав пригод і не мріяв про славу. Просто, був змушений повісити на стіну зброю і хотів спокійно дожити свого віку.

Мені здається, саме така людина могла по-справжньому зрозуміти Горпину. Не пожаліти, а стати тим другим воликом у запрягу, без якого життєвого воза з багна не витягнути. А вона могла дати йому те, чого він давно був позбавлений: дім, тепло і відчуття, що війна, смерть та кров нарешті залишилася позаду.

А вже потім у їхнє життя прийшли старий млин, легенда про проклятий бусурманський скарб, людські забобони й небезпеки.

Так і народився «Хазяїн Чортового млина».