Книга починається словами:

«Пам'яті моєї дружини. З подякою за все».

І це не просто присвята.

Коли я писав «Хазяїна Чортового млина», то не вигадував почуттів. Я добре знав той стан, коли з життя зникає найдорожча людина і світ раптом стає порожнім. Коли прокидаєшся вранці й автоматично хочеш сказати комусь добре слово, а потім згадуєш, що сказати його вже нікому.

Саме цей біль я вклав у долю Горпини. Ба навіть ім'я таке навмисно підібрав, бо на латині воно означає «Смуток».

Їй ще немає й двадцяти. Вона молода, вродлива, працьовита. Але її чоловік Андрій пішов на війну і не повернувся. Не загинув, не похований, не відспіваний. Просто зник.

Найстрашніше горе — це не смерть. Найстрашніше — невідомість. Коли не знаєш, оплакувати людину чи продовжувати чекати. Тому Горпина живе між двома світами. Не вдова і не заміжня. Не самотня і водночас зовсім одна.

Навколо неї звичайне життя: худоба, господарство, зимові хуртовини, сусіди, людські плітки. Але кожен день для неї — мов маленька битва. Бо треба вставати, працювати, усміхатися і жити далі, навіть коли душа не хоче нічого.

Мені хотілося показати не казкову героїню, а справжню українську жінку. Таку, яких були тисячі на нашій землі. Тиху, вперту, сильну. Ту, що витримає все, але не дозволить нікому побачити свої сльози. Саме тому Горпина не здається. Не озлоблюється. Вона продовжує жити й чекати. А потім на її шляху з'являється Нестор Журба. Запорожець, який сам несе власний тягар втрат і спогадів.

Їхня історія не про пристрасть з першого погляду. Вона про те, як дві поранені душі вчаться знову довіряти людям. Як після довгих років самотності людина раптом починає боятися не втратити, а навпаки — знайти нове щастя.

Навколо героїв вирує інша історія.

Степанова балка, старі прокляття, вовкулаки, упирі, татарські скарби, чорна магія шамана Жихигзургаа.

Але для мене вся ця містика завжди була лише тлом. Бо справжні чудовиська живуть не в лісі. Вони живуть у людському серці. Страх, розпач, самотність, відчай, почуття провини — ось із чим насправді борються мої герої.

І тому в фіналі Горпина рятує Нестора не шаблею і не чарами. Його повертає до життя любов. Та сама сила, яка змушує людину підвестися після найтяжчої втрати і зробити ще один крок уперед.

Бусурманське золото так і залишається лежати в лісі під снігом.

Бо справжній скарб — не скриня зі сріблом, а людина поруч. Можливість обійняти її. Почути рідний голос. Відчути тепло долоні. І знати, що завтра ви зустрінете разом.

Ця книга стала моєю подякою дружині. І водночас нагадуванням самому собі, що любов сильніша за смерть, час і будь-які прокляття.

Навіть якщо здається, що твоя хата давно перетворилася на попіл, одного дня на тому місці може вирости нове життя. Якщо вистачить мужності його прийняти.

Дякую всім, хто читає мої книги.

Якщо ви вже знайомі з «Господарем Чортового млина», напишіть кілька слів у коментарях. Для автора це завжди важливо. А для нових читачів — найкраща рекомендація.

#ОлегГовда #ГосподарЧортовогоМлина #УкраїнськаЛітература #ІсторичнийРоман #КнижковийБлог

А для тих, хто ще не знайомий із Горпиною, залишу невеликий уривок.

«Спаси, Боже, тих хто в дорозі...» — перехрестилася Горпина і зайшла в хату.

Надворі лютувала хуртовина. Білий степ зник за стіною снігу, а вітер так шарпав стріху, наче хотів зірвати її разом із дахом.

Молодиця поставила на підвіконня товсту свічку.

Виставляти світло у вікні під час негоди — давній звичай. Для тих, хто заблукав. Для тих, хто вже втратив надію знайти людське житло серед зимового степу.

Та цього разу рука здригнулася.

Бо вже кілька місяців околицями ходила страшна поголоска про упиря, що виходить на полювання під час повного місяця.

Але Горпина все ж запалила свічку.

— Нехай діється воля Божа... Що має бути — то й буде. Але як мав би хто замерзнути через мій перестрах, то цей гріх уже на мою душу впаде..."

Тієї ночі вона ще не знала, що світло у вікні приведе до її самотнього хутора людину, яка змінить усе життя.