Уявіть собі життя звичайного селянина, або як їх називали жартома -гречкосія. Людина, що зранку і до ночі порається біля землі чи худоби. Кожен день, без вихідних і майже без свят, бо ні земля, ні худобина потребують щоденного догляду. Бо ті, хто воліє ледарювати, довго не живуть — вмирають з голоду. Усе просто і безпощадно. І життя у селян таке ж — просте, зрозуміле, без прикрас. Докладаєш зусиль — маєш і на полі (в коморі), і у стайні — живеш сито і щасливо. А усе інше — то від лукавого.

І ось у такому розміреному, зрозумілому і простому світі з'являється кузня… або млин. Світ технологій… нехай примітивних, та все ж незбагнених. У кузні горить вогонь, у якому тверде залізо тече мов патока, тоді як удома на кухні, ні казан, ні сковорідка навіть не думають м'якнути. Як тут не подумати, що коваль має знатися з чортом, і той приніс йому вогню з самого пекла.

А мірошник? Сидить на порозі, курить люльку, а жорна самі обертаються і розтирають зерно на муку. І скільки не пояснюй, що то все фізика та механіка, і жорна обертає вода чи вітер — бідолаха й слів таких не знає. Зате, заприсягтися готовий, що без нечистої сили і тут не обійшлося. Ну, і як водиться, завжди знайдеться очевидець, котрий, якщо не сам бачив, то кум розповідав, як у кузню чи до млина, шмигає по ночах щось чорне та кудлате. І стоятиме на тім твердо, хоч хрест цілувати та на Біблії заприсягти. 

А людям багато й не треба… там шепнули, там підтакнули… і пішов селом поголос. Та так, що на весь світ чути. І на роки… З покоління в покоління.  І що цікаво — ні ковалі, ні мірошники не квапилися переконувати у зворотному.

Більше того, етнографи записали чимало свідчень, що самі мірошники охоче підтримували репутацію людей, які «щось знають». І це мало певні наслідки, часом не вельми приємні. І коли я почав копатися в етнографічних записах, то натрапив на речі, які спершу й сам сприйняв як вигадки. Але ні. Усе це записано фольклористами й етнографами. Судіть самі...

Чи знаєте ви, що у деяких місцевостях мірошників не допускали до сповіді, а за так і до причастя?

Що при будові млина, під наріжний камінь млина закопували жертву?

Навіщо? Бо новий млин ще не мав «хазяїна». Історія не зберегла даних про людські жертви, швидше йшлося про тварин, але чи багато треба для чуток? Бо хтось же стогне під млином по ночах? І саме тому в народі знали, що на місці старого млина не варто будувати хату — добра з цього не буде.

А що в українському фольклорі чорт найчастіше програє саме мірошникові і йде йому служити? Особливо гарно, як на мене, це подано в поемах Степана Руданського.

Але найприкріше в усій історії одне протиріччя, котре зберегла і донесла до наших часів українська етнографія. Бо проблема не в тому, що наші предки вірили у водяників чи чортів, і що ті прислуговують ремісникам. А що чудово знаючи, що не проживуть без млина, коваля, без пасічника чи без гончаря — трималися від усіх них осторонь і ніколи не довіряли до кінця. Не впускаючи у громаду. Через що усі ремісники зазвичай селилися наосібно, на краю села.

І ось над цим, зізнаюся, я думав найдовше.

Бо, можливо, справа була не в чортові. І так насправді, люди бояться не потойбіччя, а того, чого не розуміють. Учора це був млин, кузня, пасіка, гончарне коло. І людська природа за ці сімсот років змінилася не так уже й сильно… На жаль…

Ну все, достатньо налякав і примусив замислитися? То на завершення трохи смачненького. Рецепт старовинної української страви, що найдужче смакує улітку, особливо коли термометр не опускається нижче 30.

Я родом з Галичини, тож подаю назву такою, як звик чути її в дитинстві, коли бабуся кликала обідати: «Ольку, сідай до столу! Мізерія вже готова!»

Для приготування мізерії в першу чергу потрібен свіжий, відігрітий і злегка відтиснений сир. Скільки не пишу, бо ж не знаю яку кількість їдців ви будете годувати.

Друга складова — сира цибуля. Краще стара, але може бути і зелень. І це той випадок, коли її забагато не буде. Третя — свіжі огірки.  Усе порізати та добре посолити, щоб пустили юшку.

Потім змішати з сиром і заправити сметаною. Консистенція на вибір. Я особисто люблю щоб була рідкувата, а комусь більше до смаку густе. От і все. Ситно і не важке на шлунок. Що доволі важливо у спеку. Смачного і до зустрічі…

А у наступному дописі поговоримо про те, навіщо дівчатам обрізали коси, де, яким боком і навіщо треба підвішувати підкову. І, звісно ж, буде ще один рецепт старовинної козацької страви. Як там у Котляревського?

«Тут їли розниї потрави,

І все з полив'яних мисок,

І самі гарниї приправи

З нових кленових тарілок:

Свинячу голову до хріну

І локшину на переміну,

Потім з підлевою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу

І з маком медовий шулик».