(Нотатки романіста)
Допис 5
Перш ніж узятися за нотатки хочу привідкрити завісу над письменницькими статками.
Либонь кожен з вас, дивлячись на ціни книг, вважає, що доходи авторів десь лише дрібку не дотягають до депутатських. Ну а як інакше, якщо нині пересічна книга вже продається за 800 грн. Так от, шановні, це далеко не так. У тих 800 — не менш як 500 це накрутка книгарні. Ще 200 — оплата друкарні. І лише 100 залишається видавництву. З яких, якщо пощастить, письменник може отримати 8-10 гривень. Тобто, при тиражі у 1000 примірників, на руки (мінус податки) впаде біля 6-7 тисяч. Задумайтеся! 7 тисяч за мінімум півроку щоденної праці. Ви б ходили на роботу за таку зарплату? Отож… Так що радше залишається дивуватися, що сьогодні ще хоч хтось щось пише.
Ну а тепер, повернемося у середньовіччя. У часи, коли праця літописця була хоч трішки більш шанована.
Планував поговорити про три звичаї, але занадто великий текст буде. Тож зупинимося лише на одному: Чому не можна було нічого передавати через поріг?
Етнографія давно дала свої відповіді. А я, як завжди, спробую пошукати ще одну — ту, що починається не з містики, а зі здорового глузду.
Поріг нічого не означає сам по собі. Це лише дошка, призначення якої, щільно зачиняти двері. Як в притолоки чи одвірків. Сакральне значення йому дала людина. Бо саме на порозі закінчувався її затишний, свій дім і починався чужий, часом ворожий, світ. Звідси й приповідка «Не стій на порозі, або до хати, або з хати». Себто, визначся — ти свій чи чужий. І жест рукостискання. Не можна потискати щиро один одному долоні, будучи по різні боки. Бо рукостискання — це знак довіри. Воно має відбуватися на одному боці межі. Поріг розділяв усе життя людей на «до» і «після». Молоду перевели через поріг — вона вже не дівчина, а господиня. Немовля перенесли — воно вже член родини. Труна з покійником востаннє торкається порога — прощання, він уже не мешканець цього дому. Гість переступає поріг — зайшов у дім, прийнятий, свій.
Поріг був межею і для слова. Наші предки не вирішували через нього жодної важливої справи. Не позичали, не сваталися, не укладали угод. Бо будь-яка домовленість починається з довіри. А довіра виникає лише тоді, коли обидва стоять на одній землі. Не навпроти один одного, а поруч.
Можливо, саме тому й запрошення «пішли до хати» означало значно більше, ніж просто пропозицію зайти. Воно означало: я більше не вважаю тебе чужим. Переступивши поріг, людина входила не лише до оселі, а й у простір, де діяли вже інші закони — закони гостинності, взаємної поваги й відповідальності господаря за свого гостя і навпаки — пошани гостя до господаря.
Тож навіть примара не могла власною волею проникнути в хату, якщо її туди не кликали. До слова, це зіграло важливу роль у «Хазяїні Чортового млина», коли упир не зміг увірватися в хату Горпини…
Минуло сім століть, а ми й досі кажемо: «переступити поріг». Поріг школи. Університету. Нової оселі. Нової роботи. Хоча давно вже не замислюємося, чому саме поріг став символом початку нового життя. А дарма. Бо мова, як правило, значно довше зберігає пам'ять про минуле, ніж ми самі. І якщо хтось і далі казатиме, що поріг — це лише дошка під дверима, сперечатися не стану. У кожного своя правда і голова на плечах. Але пам'ятайте: найцікавіше в історії приховане саме у тих речах, повз які ми щодня проходимо, навіть не дивлячись під ноги.
А на завершення сьогоднішнього допису рецепт у рубриці Смак епохи.
Улюблена страва Тараса Шевченка — борщ із сушеними карасями.
Якщо вірити спогадам сучасників і самому Шевченкові, то найбільше він любив не панські наїдки, а звичайний пісний борщ із сушеними карасями.
У «Щоденнику» є запис: «Вчера Сошальский пригласил меня с Михайлом на борщ с сушеными карасями и на вареники...»
А в повісті «Музикант» Шевченко згадує: «...борщ с сушеными карасями, который так гениально варят мои землячки...»
Це типовий пісний борщ Центральної України. У XIX столітті його варили не лише на Великий піст. Сушена риба чудово зберігалася всю зиму, тому часто ставала заміною м'ясу.
Рецепт:
Спершу варили овочеву юшку з моркви, петрушки, селери та цибулі. Потім додавали буряк, капусту, іноді квасолю. Для кислинки використовували буряковий квас або розсіл.
Окремо сушених карасів швидко обсмажували на олії або запікали в печі, після чого клали в готовий борщ і давали йому ще кілька хвилин покипіти. Наприкінці додавали часник, зелень і ложку конопляної чи соняшникової олії. У скоромні дні до тарілки клали ще й ложку густої сметани.
Кажуть, саме такий борщ найбільше нагадував Шевченкові дитинство. І, мабуть, тому навіть у Петербурзі він із особливим теплом згадував не вишукані страви, а простий український борщ із сушеними карасями.
Смачного… Анонсувати нічого не буду, бо все одно плани не збігаються з реальністю, але щось цікавеньке обов'язково знайду. До зустрічі ))