Що не так з «За спиною» Гаськи Шиян

Хлопці в костюмах Ку-клукс-клан, надпис «УБИЙ КАЦАПА» у центрі Львова, оновлений анекдот про «останівку». Матрьошки та самовари в Парижі, дівчина-українка, що впадає в істерику, побачивши в руках парижанина томик Толстого. Ні, це не записки «корєнного кієвляніна» в КомсомольскаяПравда.ру, це наша сучасна українська література.

Мова йде про книжку Гаськи Шиян «За спиною», яку буде перекладено на різні мови світу, а на додачу ще й буде екранізовано за наші з вами гроші.

Я читала цю книжку з одним загальним питанням: «Як. Цього. Не побачили». Хоча для когось і Олесь Бузина – патріот України, і Шарій – чесний журналіст.

Отже, що не так з романом «За спиною» Гаськи Шиян. По пунктам.

Россійські нарративи

Галичина нав'язала «українськість» Україні

Глава 12 твору «…як несправедливо декілька західних областей закріпили за собою якусь безумовну монополію на еталонну українськість. Якогось фіга ми вважаємо, що на решті території говорять не так, святкують не так, а головне, усі їхні біди від того, що в дитинстві дівчата не слухали дидактичних пісень про Галю, яку прив'язали до сосни косами. Звідки у нас ця самовпевнена зверхність?»

Таке уявлення про Галичину має той недолік, що приписує трьом не надто густо заселеним областям міфічну силу, яка дозволяє диктувати умови усій країні. Щоб додати тезі правдоподібності, опис обростає дещо карикатурними нарисами про «кровожерних бандерівців». В домайданні часи такі гротескні зображення висміювалися українцями під назвою «фофудії»[1].

Фофудія

Описуючи жахливу Галичину, авторка старанно нагромаджує жахіття:

Деякі замальовки нагадують збірний образ «жидобандерівця» з російських ЗМІ:

«дивний ізраїльтянин у шапці з тризубом, нахлобученій на пейси. Він курить „Собраніє“, шукає дорогу в „Криївку«, не вірить в мир і наполягає на тому, що я маю ненавидіти руских так само, як він арабів, втім, це не підстава не вести з ними бізнес. Він напирає на мене своєю кошлатою бородою, агресивно свердлить поглядом крізь товсті скельця окулярів. Згадує, що його бабусю вбили в Одесі українські колаборанти нацистів. З тризубом на чолі і маршрутом через „Криївку“ все це нагадує збочену форму стокгольмського синдрому…»

Ні, все це нагадує розпалювання міжнаціональної ворожнечі, подане в дещо карикатурній формі.

Деякі епізоди схожі на рерайт якихось «свідєтєльств» з рос.соц.мереж

«Коли один із братів спитав у нас „Чі буде астанівка“, хлопчик у футболці з Бандерою вигукнув: „руска нація — кастрація!«, решта голосів, включно з верескливими дівчачими, підхопили гасло, бо юнак явно завойовував позицію лідера і секс-символа. Я відчула, як у мене все стискається, бо розуміла, що доросла — значить, маю втрутитися, але, натомість, найбільше мені хочеться сховатися і щезнути».

А мені хочеться спитати авторку про зіпсовану бандерівцями клавіатуру, яка змусила її писати українською.

Тут чудово все: і відсилка до чи на найбородатішого анекдоту, який я чула ще в часи Льонечки Тішайшого, і футболка з Бандерою, і видумане гасло, і страх дорослої людини перед школярем…

Образ Європи

Російська пропаганда просуває, як мінімум, 7 тез про Європу і Україну. І всі вони є в книжці.

Як ми бачимо, частина тез суперечать одна одній, але авторка без проблем вносить усе це в загальний текст, місцями вдаючись до перебільшень, що нагадують карикатури.

Адін народ, або слов'янський архетип

Замальовка з подорожі Європою: продавець млинців прийняв українців за росіян. Спочатку героїня обурюється, а потім патетично провіщає:

“ Злитися можна хіба на свій слов'янський архетип, на те, що трендом його зробила Водянова, на те, що баранки-самовар — модна декорація кафетерію поруч галереї „Лафаєт“, а булочні тут називають „Ермітаж“»

Я б порадила пані Гасьці перед вживанням незнайомих слів тіпа «архетип» звірятися за словником, що вони означають. Бо теперечки європейці читатимуть книжку в переконанні, що 1. В Україні далеко не найгарніші жінки (ця теза червоною ниткою проходить через усю книжку) 2. Всі українки схожі на Водянову (хай Водянова не ображається, за логічний висновок з тез 1 та 2).

Опис любові французів до РФ починається з опису прихильності «лівих» та підкреслюється назвами «російські горки» (американські горки) та «російський салат» (олів'є). На цьому варто було б і зупинитися, але пані Гаська не може стримати темпераменту і зривається на гротеск. Любов до РФ підкреслюється:

Опис реакції українців на прихильність французів до російської культури також являє собою приклад фофудії: Дівчина-українка, побачивши томик Толстого, «істерично» вискакує з вагона метро, а сама авторка «відчуває рефлексивну відразу до засмальцьованої книжечки».

Щоправда, з часом героїню трохи попускає:

«Ніхто не чекає від мене віночка на голові, танців на пілоні і вміння співати народних пісень. Я, у свою чергу, зовсім не відчуваю агресії ні до шанувальника матрьошок, ні до екоконспіролога…»

Окремо доставив епізод про спогади іноземних балерунів як Янукович відвідував постановку балету за Ібсеном.

Послідовне заперечення української культури

В психології є термін «проекція», яким позначають ситуацію, коли людина проектує на іншого власні відчуття. Уявлення росіян, що ми повинні відчувати рефлекторну відразу до книжки за авторством Толстого і впадати від її вигляду в істерику є проекцією їхнього відношення до української культури.

Головна героїня ненавидить усе, що пов'язано з українською культурою. У книжці так чи інакше упосліджуються:

Окремо варто відзначити знецінення українського волонтерства. Будь-якого, навіть не мілітаризованого. Воно пояснюється фрустрацією, відсутністю роботи, бажанням отримати почуття власної значущості. У тих випадках, коли немає іншого пояснення крім жертовності, авторка вдається до технології псевдо жалості

„Діаспора — це скрізь дуже особливе явище. Відірване від об'єктивної реальності на історичній батьківщині середовище, наповнене сумішшю туги за домом та відчуття провини, які екзальтуються до надмірного пафосу, обтяженого зловживанням народними символами...Споглядаючи старих італійців, які поїдали морозиво і попивали лімончелло на терасах і не звертали особливої уваги на маніфестації дівчат у вінках, організовані, щоб привернути увагу до російської агресії в Україні, мені ставало невимовно шкода цю жінку і тисячі тих, хто, залишивши свій дім, не зумів досягнути здорової сепарації, інтегруватися, адаптуватися, натуралізуватися й асимілюватися. Натомість вони дедалі сильніше відчували потребу у борщі та варениках і часто впадали в апокаліптичну конспірологію від спілкування у закритому колі української громади та церкви, хай би як дивно це не було серед розмаїття страв і людей.“


Російська мова в Україні

Російський нарратив про російську мову в Україні складається з чотирьох тез. І всі вони присутні в даному творі.

  1. Російськомовні не в змозі вивчити українську мову.
  2. Обзивати українську мову не є нацизмом. Бити і навіть вбивати за українську мову не є нацизмом.
  3. Вимога вивчати українську мову – це нацизм
  4. Безумовна корисність російської мови.

Українську мову, як і будь-яку мову, важко вивчити у відриві від середовища. Щоб вивчити українську мову в російськомовному Харкові, потрібно дійсно докласти зусиль. Але у Львові це не повинно викликати проблем. Тим не менш, у авторки російськомовні переселенці, усі як один, не можуть освоїти українську. Це постійно підкреслюється авторкою.

Глава 8 „Ми розговорилися, познімали, нарешті, взуття і куртки — лишилися на чайок. «А как я буду іх разумєть,— заявила п'ятирічна Ніка,— це же как птічій язик!». «Ну ты же деток в садике понимаешь, не выпендривайся...»

Ніхто не пояснює дитині, що називати чужу мову «птичьим языком» некорректно.

Глава 12 «— А английский ты знаешь? — Учу. Без него там никуда. Здесь вот не пойду больше в садик! Воспитательницы там добрые были, но я слышала, как мама Ярынки называла меня „мале кацапське гівно“. Но я ведь Ярынку лупила по голове не потому, что я злая, а потому, что она, глупая, меня „не розуміла“. И говорила постоянно, что я некрасиво рисую. Зареготати, мабуть, зараз не дуже педагогічно, тому я з полегшенням пирскаю сміхом, вже коли мала побігла до Лєри і повисла у неї на руці, а Антон приніс мені черговий дрінк. — Кльова у вас мала,— кажу я йому».

Знову ж таки, ніхто не пояснює дитині, що бити когось по голові за нерозуміння – неправильно. Це ріже вухо дисонансом, бо авторка постійно виступає «за мир».

Наприкінці книжки описана вище пара переселенців виїжджає в США «подалі від тих, хто дбає про чистоту крові». Мається на увазі, що жінці натякнули в місцевому клубі, що варто вивчити українську, а діти в садочку не хотіли вчити російську, щоб зрозуміти їхню дитину.

«Емоційне ставлення до мовного пуризму, до мономовності, заклики спілкуватися лише українською викликають у мене єдину асоціацію. От був у когось колишній, який навчив, скажімо, кататися на серфінгу чи їздити за кермом. Але попри це він був мудаком, алкашем та й, мало того — кузеном, який схилив до інцесту. І от коли напади домашньої агресії змусили таки набратися сили і виштовхати його в три шиї, відправити під три чорти розпивати з горя свою улюблену „Настойку бояришніка“, звільнена героїня гучно заявляє: „Серфінг і їзда за кермом — таке ж зайве в житті сміття, як його мудацький характер!“. Замість того щоб забути про домашнього тирана, вважати набуті з ним навички компенсацією моральних збитків, сісти собі за кермо і рвонути серфити на узбережжях Португалії».

Чим допоможе російська мова біля берегів Португалії? #какаяразніца

Знецінення жінок

Роман «За спиною» являє собою таке ж послідовне знецінення жінок, як і послідовне знецінення української культури. Марта таврує «дітних» жінок з позицій «чайлд-фрі», а жінок, що не вийшли/пізно вийшли заміж з позицій патріархалок, називаючи їх «старими дівами».

Молодих жінок вона називає «курочками» та зголоднілими самицями, а жінок поважного віку шеймить за «непоголеність лобків та втрату життєдайної іскри в очах».

Книжка рясніє словосполученнями «в її погляді з'явилося щось по-жіночому зміїне», «жінки витявкують жваво та істерично». Табуйоване в феміністичному дискурсі слово «істерика» вживається критичну кількість разів.

Загалом, послідовна анти жіночість — це також російський нарратив. Саме з цієї причини в російській національній культурі немає постатей рівних Лесі Українці та Ліні Костенко.

В контексті «За спиною» антижіночий російський нарратив небезпечний тим, що зайвий раз, обливаючи брудом усіх українських жінок, чіпляє до слова «феміністка» карикатурний образ аморальної особи, яка здатна

Марта висміює жіночу фізіологію, підтримуючи шкідливий стереотип про «вибухонебезпечність ПМС» — нібито обов'язкову неконтрольовану дратівливість жінок у певні дні циклу.

Вона постійно транслює неопатріархальну догму, що жінка не може обійтися без партнерського сексу з чоловіком без шкоди для власного здоров'я і здоров'я оточуючих.

«…кожна жінка, яка втомилася засинати з тривожними думками, яка боїться визнати навіть перед собою, що захлинається від істерії зумовленої півторарічною відсутністю сексу…».

Місцями погляди головної героїні, яку в багатьох рецензіях називають феміністкою, являють собою приклад російської «мудроженственності»: наприклад, Марта вважає, що розлучення трапляються через те, що жінки мають окремі від чоловіка інтереси і не супроводжують чоловіків на корпоративи.

Але вершиною усього стало запереченням можливості жінки кохати, бо справжня любов може бути тільки між європейськими чоловіками-геями поважного віку.

Нє всьо так однозначно…

Причини війни на індивідуальному рівні – заперечення традиційного антимілітаризму

В художніх творах антимілітаризм розкривається через описання війни очима учасників. Такий антимілітаризм я чула від свого дідуся – фронтовика, що два роки провів на передовій кулеметником: «У війні немає нічого цікавого, чого ти досікуєшся, нема там нічого для тебе цікавого…» А далі розповідав: що війна – це тяжка праця при ритті окопів, це важкі переходи вночі, це холод, голод, бруд, несподівана смерть товаришів, пекло госпіталів – тобто все те, що сьогодні можна прочитати у Ремарка.

Українська традиція має багато антимілітаристських елементів, у тому числі пісні, які виконуються в дні жалоби «Пливе кача», «Чорна земля ізорана». Це пісні нації, якій постійно доводилося боротися за власне існування. Де війна надто часто була тяжким обов'язком, нав'язаним ззовні. Обов'язком, який радував далеко не всіх.

Марта заперечує такий антимілітаризм, стверджуючи, що війна – це така забавка для чоловіків, куди йдуть само реалізовуватися, втікають від погано влаштованого родинного побуту, тощо. При такому розгляді випадає з фокусу хто на кого напав і за що люди воюють.

Наші воїни описуються як вбивці: «На усю стіну майорить банер: „СЛАВА УКРАЇНІ! — (тризуб) — ГЕРОЯМ СЛАВА!“. Все довкола на місці. Як і тривога у моїх грудях, що цього всього може не стати будь-якої миті. Бо таке враження, що у кожного всередині сидить маленький солдатик, який мечеться постійно туди-сюди, підстрибує, щомиті бере когось на мушку і зводить курок. Його плющить від бажання знищувати, причому не міфічну росу на сонці,— він прагне перетворювати людей на шматки м'яса з очима

Український патріотизм як причина війни

Значна частина тексту присвячена боротьбі з «українським дрібно побутовим націоналізмом». Фрази заворожують своєю безапеляційністю та бездоказовістю. Інколи в мене виникало відчуття, що я перенеслася років так 35 назад і мені втирають про дрібно буржуазний націоналізм ворогів українського народу, які мріють відібрати у мене щасливе дитинство.

«Справжній, щирий патріотизм породжується спокійним і радісним дитинством, а не шкільною пропагандою, для якої вважається вадою відсутність міфічного „шевченківського духу“. Нетравматична і нетоксична любов — це не взаємозалежність, не прагнення, щоб за межами спільного простору іншому було погано. Може, тим журавлям-кру-кру насправді було взагалі не тужливо, а добре летіти геть від цієї нестерпної прірви зими, де більшість затримуються через племінний інстинкт, який штовхає групуватися за етнічністю і локусом. Але якщо цих людей запхати в одну маршрутку чи чергу, вони радо перегризуть одне одному горлянки. І от, щоб передчасно не самознищитися, на порятунок приходить зовнішній ворог, проти якого треба об'єднуватися».

Тобто виходить, що не РФ на нас напала, а ми дійшли до такого стану, що маємо дякувати РФ, що не перегризли одне одному горлянки.

Авторка твору репрезентувала свій твір як «Голос тилу». Що ж у нас в тилу є вата. І ми всі про це знаємо. Вата, яка вважає, що така людина, як Сліпак «викинула своє життя на смітник, чи спустила в унітаз, натиснувши кнопку самопожертви».

Але це не весь тил. Я, наприклад, постійно кажу своїм дітям, що їх не мастять по голові за те, що вони розмовляють українською, тільки тому, що є люди, які вчора, сьогодні, завтра тримають кордон з дирою. Що кожен день оцього самого відносно спокійного і радісного дитинства викуплений кров'ю патріотів. Тією, що вже пролилася і тією, що ще проллється.

Я не письменник. Але я працюю і сплачую податки. За яким правом мої податки повинні йти для озвучування голосу людей, які ненавидять мою країну?

Чому ми за власні гроші оплачуємо російський нарратив в Україні та за її межами? На той час, коли РФ вкладає мільйони в пропаганду, ми не тільки не просуваємо своє, а надаємо їй додаткові можливості за власні ж таки гроші?


[1]https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D1%84%D1%83%D0%B4%D1%96%D1%8F_(%D0%BC%D0%B5%D0%BC)