site.ua
член клубу

Червень видався дуже важким. Ми обурені реваншем у Харкові та Києві. А ще більше ми обурені політичним програшем у ПАРЄ. Ми звинувачуємо Європу в зраді наших інтересів. В сіті цитують вірш «Європа мовчала», нагадуючи про давнішню зраду та вимагаючи повернути борг.

Для мене згадка про Голодомор особливо болюча. У 32/33 загинула родина мого дідуся. Батько, мати, сестри. Всі, кого він лишив, їдучи на заробітки. Це біль, який я отримала в спадок. І цей біль завжди зі мною.

Згадка про Голодомор навела мене на думку: а чи завжди ми діємо за покликом серця та голосом розуму, не звертаючи уваги на політичні інтереси? Чи завжди у нас достатньо духу, щоб визнати чужий біль?

Більш того, чи завжди у нас вистачає духу, щоб бути гідними пам'яті власних замордованих предків?

Рафал Лемкін

Визнання Голодомору в Україні як геноциду українців пов'язано з ім'ям Рафала Лемкіна – автора самого терміну «геноцид». Нагадаю, що надто складно було довести, що це був геноцид – цілеспрямоване знищення нації. Вбивство нас як нації.

Рафал Лемкін довів як юрист-міжнародник, що знищуючи найбільш значущі верстви населення (церкву, інтелігенцію та селянство) та заселяючи на їх місце чужинців, радянська влада перетворювала українців з нації на населення, і що це є вбивство нації – геноцид:

«Україна вельми легко піддається національному нищенню коли це здійснюється нападом на добірні частини її населення, тому тут комуністична тактика відрізнялася від німецьких нападів на євреїв. Українська нація надто багатолюдна, щоб легко її цілковито знищити. Однак її релігійний, інтелектуальний і політичний провід – добірні і вирішальні частини її нації – є доволі нечисельними, тож їх легко ліквідувати. Саме тому радянська сокира з повним розмахом вдарила по цих групах, вдаючись до відомих знарядь масового вбивства, депортації, примусової праці, заслання і голоду.»

Рафал Лемкін почав розробку терміну «геноцид», прагнучи довести саме геноцид вірменів. Ця ідея виникла ще до Голокосту. І стала справою його життя.

Лемкін довів геноцид вірмен, євреїв та українців. Ми користуємося його розробками, його ім’ям і, нарешті, його терміном. І при цьому геноцид вірменів не визнали.

Таким чином ми потрапили в дуже незручне становище. Ми спираємося на Лемкіна, як на авторитет, коли говоримо про геноцид українців, а у вірменській справі нам потрібні якісь особливі докази. При тому що геноцид вірмен визнало вже понад 30 країн.

Сергій Нігоян

Певно це якийсь Божий знак, що саме в цей день божевільний чоловік зруйнував пам’ятник Сергію Нігояну – герою Майдана, який віддав за нашу країну своє життя, хоча був патріотом Вірменії.

Людина, що вірить у знаки, сказала б що потойбічні сили вказують нам на те, що пам’ятник на Хрещатику не зовсім те, що треба для справжньої вдячності. Ми не змогли знайти вбивць (сподіваюся, що поки що не змогли), але, давайте, зробимо хоч щось.

Не можна просити Німеччину визнати Голодомор геноцидом, не визнаючи при цьому геноцид вірменів, який Німеччина визнала.

Хто прагне всидіти на двох стільцях – падає навзнак.

Чому ми так робили? Те ж мені біном Ньютона: ми боялися посваритися з Туреччиною та Азербайджаном. Будь ласка, підніміть очі вгору і подивіться, як нам віддячили ці країни.

Чому геноцид вірмен визнало більше країн, ніж геноцид українців

Спираючись на твір Лемкіна, ми вимагаємо визнання Голодомору як геноциду, та кричимо на всю Європу, що нас знищували, знищують і планують знищити зовсім. І увесь цей час у центрі Києва стоїть арка дружби, присвячена приєднанню України до Росії.

От у мене не має жодного близького знайомого вірмена, який би розповів мені живі свідчення. Я приїжджаю у Вірменію і бачу пам’ятник, присвячений приєднанню Вірменії до Турції, бо «било жє і что-та харошєє». Що я подумаю?

Що думають представники інших країн, коли приїжджають у Київ?

Ще раз. В серці України стоїть арка дружби з державою, яка нас майже знищила. Бо я не знаю, скільки ми ще вихаркуватимемо кров’ю, те що з нами зробили.

А потім ми дивуємося, що 53% громадян нормально відносяться до сусідньої країни, хоча й вважають її агресором. Що тут дивного? Так і повинно бути.

Розшматована пам’ять

Українці - нація зі скаліченою пам'яттю.

Батьки моєї мами розповідали мені геть усе. А от мій батько тільки декілька років розповів, що наші предки по його лінії також були розкуркулені. І Бог йому суддя.

Я пам’ятаю день, коли мені дідусь розповів про 32/33 так, немов це було вчора. Я пам’ятаю сонячних зайчиків, що блукали по веранді. Пам’ятаю, як мої очі прагли зачепитися хоч за щось, щоб не зірватися в безодню жаху. Деякі фрази вкарбувалися в мою пам’ять, немов випалене на живій шкірі тавро: «Люди їли людей, Оксанко, ти розумієш? Люди їли людей… В нашому селі вимерла треть села, в сусідньому – половина…». Я чую голос давно померлої людини через товщу декількох десятиріч так немов він лунає поруч, у сусідній кімнаті.

У мене також є діти, і я розумію людей, яким не розповідали про ТАКЕ. Бо слухати такі речі дуже страшно і дуже боляче.

Ми поділилися не на місцевих та завезених. Ми поділилися на тих, хто пам’ятає, і на тих, хто прагне забути. Давайте не будемо дурити себе, переважна більшість населення України – етнічні українці.


Історія буде повторюватися доти, доки ми її не усвідомимо

Твір Рафала Лемкіна внесено у список екстремістської літератури в РФ в 2015 році.

І це не дивно, бо там є рядки: «…Це не просто масове вбивство. Це – геноцид, винищення не лише окремих осіб, але й культури і нації. Навіть якби було можливо досягти [винищення культур і націй] без страждань, ми все-таки були б змушені це засудити….»

Сусідня держава не приховує свого «ми можєм павтаріть». Гіркін у свій час сказав фразу «Нашою метою було звільнення України від так званої української нації». В РФ на нього подали в суд. Суд виправдав Гіркина, бо «малось на увазі «політичне знищення».

Тобто таке знищення, яке проводилося у ХХ сторіччі і яке довів Рафал Лемкін. В РФ вважають, що то є нормально.

Отже, в серці України стоїть арка дружби з державою, що поставила за мету нас добити. І навіть цього не приховує.

І ми всі про це знаємо.

Але арка стоїть.


Не Гіркиним єдиним…

Згадуйте ж, панове українці, згадуйте, як…

У березні 2014-го Державна Дума РФ прийняла рішення про ввід військ в нашу країну. У один голос. Без дебатів. Під гучні оплески. Можете знайти в сіті та послухати, як вони шалено раділи, що отримали змогу нас вбивати.

Але арка стоїть.

Рішення по Україні та по Криму підтримала так звана культурна еліта російської спільноти Понад півтисячі діячів, підтвердили згоду. Згоду вбивати. Вас, вбивати, земляки мої. Вас та ваших дітей. Ні, їм не підставляли ножа до горлянки. Вони зробили це за щирим покликом серця.

Але арка стоїть.

Згадуйте, згадуйте. Як ми постили всяких там Гафтів в марному сподіванні, що вони НЕ ТАКІ. І що ми отримали.

Особливо звертаюся до власного покоління. Покоління тих, хто читав у школі вірші Дементьєва та Євтушенко, дивився фільми Говорухіна, був у захваті від кота Матроскіна, слухав пісні «Атланты держат небо» и «Предательство».

Можливо, «било і харошєє», але це «харошєє», не зупинило тих, кого ми щиро поважали, від такого кроку. Визнати нас людьми нижчого сорту. І надати дозвіл на знищення нас та наших дітей.

Михаил Боярский, Лев Лещенко, Генадий Хазанов, Людмила Чурсина – це все люди радянської епохи. Підписали першими. Це ціна «всєго харошєго».

Але арка стоїть.


Чесність з собою та послідовність – питання нашого виживання

Ця арка стоїть і досі, бо дає надію, що у наших відношеннях з РФ щось зміниться на краще. Давайте, визнаємо, що це марне сподівання.

Не можна миритися з тим, хто щиро бажає твоєї смерті. Якщо вас бажають убити – вас уб’ють, якщо ви не будете захищатися, або не вб’єте свого ворога першим (останнє більш надійно, але, на превеликий жаль, не завжди можливо).Так, ми можемо заплющити очі й сказати: «Мало що там казав той Гіркін. Мало що там казав той Жучковський. Мало що там пишуть… Такого не буде. Не ті часи…»

А поцікавтеся у євреїв, як вони не вірили, що ТАКЕ можливе. Дехто навіть з квітами німців зустрічати виходив. Вам розкажуть безліч історій про бабусь, які не хотіли кидати котика у квартирі, бо не вірили, що їх уб’ють: «це ж нормальні люди, ми ж жили поруч, як таке може бути?» Чим це для них закінчилося?

Та хіба тільки євреї? Мій розкуркулений прапрадід вивів мого дідуся на дорогу і сказав: «Тікай, бо тут діла не буде». А сам лишився з жінкою та донькою-підлітком. І дві родини старших сестер з дітьми. Всі сподівалися. Що житимуть. Думали, що минеться.

Якби не ці сподівання, був ще час втекти. Три родини як не було. Навіть сліду не лишилося. Ні могил. Ні записів. Нічого. Тільки пам’ять.

То було дуже давно? Зараз такого бути не може? А ви у мешканців окупованого Донбасу спитайте, як вони до останнього дня не вірили, що трапиться саме те, що трапилось. І чим це закінчилося для багатьох.


Жуков та Григоренко, Шухевич та Ватутін

Ми дивуємося реваншу в Харкові. А що тут дивного, коли вулицю Жукова перейменували, а пам’ятник лишили? У мене місцева вата щиро-здивовано запитувала ще до повалення: «А что такого? Памятник же стоит. Зачем нам этот Григоренко?». От хто лишив пам’ятник у місті – в того й питайте про реванш.

Ми дивуємося, чому не вийшло з Шухевичем у Києві. А що тут дивного, коли в серці міста стоїть пам’ятник Ватутіну і на ньому надпис, як знущання: «Від вдячного українського народу».

Ви думаєте Ватутін кращий за Жукова? Ні. Це ТАКОЖ кат українського народу (і не тільки українського, до речі, але нас мають обходити пам’ятники, що стоять у нас, а росіяни хай самі розбираються).

І ми ставимо проспект Шухевичу, лишивши пам’ятник людині, що винна у смерті наших хлопчиків-чорносвиточників. Це як та баба в церкві – одну свічку Богу ставить, другу чорту ліпить… Хтось чекає толку з такої молитви?


Очистилися від комуняк - очистимося і від рускомірцєв

Згадаймо, події 2014 року. Звалили усі пам’ятники Леніну. Скільки при цьому було суперечок. І Путін нападе. І беззаконня буде. І Україна розвалиться.

Нарешті скинули. Щось трапилось жахливе? Ні. Нічого. Поки збиралися, було багато чого. А от після того, як скинули всіх – все затихло.

Хтось шкодує ЗАРАЗ за Леніним? Жодного не зустрічала. А скільки крику було…

І в якості приємного бонусу: немає комуністів у Раді. Все. Скінчилися. Можете навіть заголовки старі подивитися, де політтехнологи писали, що, вочевидь, руйнування пам’ятників вплинуло на відношення елохторату.

Щоб змешити відсоток адептів русского міру, достатньо знести УСІ символи імперської свідомості. ЗАКОННО знести. Рішенням Ради, а не руками націоналістів.

Влада стала до біса хитра. Хай хлопці знесуть, а ми скажемо: я – не я, і хата – не моя.

Но ведь было же что-то хорошее?!!!

Звичайно, було. Почитайте Рафала Лемкіна як нас вбивали. Старанно та методично, протягом десятиріч. І порадійте, що ми ще живі.

Поки що живі…

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація