Коли ми відкриваємо підручник з історії України, ми бачимо період до приходу Рюрика як якусь розмиту, незрозумілу пляму. Нам малюють «дикі племена», що нібито блукали лісами, чекаючи, поки хтось прийде й навчить їх будувати державу. Нас переконують, що історія починається з Риму, германці — варвари, слов'яни — ще темніші варвари, а все людське життя починається лише після хрещення. Але це — пропаганда, яка пережила своїх авторів на дві тисячі років. Бо якщо придивитися уважніше, картина стає зовсім іншою.
І розмита вона не випадково.
Так зручно імперській та церковній пропаганді: їм потрібно, щоб ми повірили, ніби свобода — це хаос, а порядок можливий лише через примус. Це класичний опис усіх дохристиянських народів, які треба «цивілізувати».
А насправді під цим напущеним туманом ховається високоорганізований світ — світ Громади. Світ, де людина не була «підданим», а була суб'єктом. Світ, який мав дуже багато спільного з германським тінґом, а подекуди — з прадавнім грецьким полісом чи ранньою римською республікою.
Античні джерела
Античні джерела говорять зовсім інше, ніж шкільні підручники. Тацит — римський історик І ст. — в своїй праці "Germania" показує народи на схід від Рейну як високоорганізовані громади, які збираються і вирішують справи разом, обирають лідерів, карають нечесних, не продаються за золото, не визнають над собою абсолютної влади.
Далі він описує всю всю смугу індоєвропейських народів, що тягнулася від Рейну до Дніпра — тих, кого пізніше назвуть «праслов'янами». Це не «хаотичні племена», а ті ж самоврядні громади — суворі, озброєні, рівноправні.
І є ще одна риса, яку Тацит підкреслює з особливою повагою — і яка була спільною для всіх індоєвропейських громад від Рейну до Дніпра: кожен член громади був не лише хліборобом чи ремісником, а й добре вишколеним воїном — людиною, яка тримає плуг і спис однаково впевнено. Сучасні історики називають цю форму «військовою демократією», — але для стороннього вуха це звучить так, ніби було якесь військо, яке всім іншим диктувало свою волю. Насправді військом були всі, «інших» не було.
Тому коли у II столітті на територію сучасної України замандрували готи, вони потрапили у світ, дуже схожий на їхній власний. В цьому світі праукраїнці переплелися з ними, і коли готи через 150 років пішли, то на перетині цих двох світів залишилася політична культура, де не було царів, громада вирішувала справи разом, старших обирали, право було звичаєвим, а влада була горизонтальною, а не вертикальною.
Візантійці називали ці народи «антами» і «склавінами». Візантійський історик того часу Прокопій Кесарійський писав про них: «Ці племена не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисно чи шкідливо, вони міркують спільно».
Варяги прийшли на наші землі не як «цивілізатори». З точки зору Риму вікінги були такими ж варварами, як і всі решта германців і слов'ян. Але вони добре засвоїли римську схему федератів: приходити до громади й пропонувати захист в обмін на плату. Саме так вони увійшли і в слов'янський світ — не як творці держави, а як військова сила.
Так вони вже діяли в Західній Європі — наприклад, у Франції, де норман Ролло отримав землі після облоги Парижа. Але якщо у Франції вже була держава римського типу, то на наших землях вікінги, — які теж германці, — зустріли устрій, подібний до свого. І якщо ранні вікінги (як Ігор) пробували централізувати владу за зразком імперій — Риму чи Візантії, то пізніші князі (як Ярослав Мудрий) стали повністю «своїми».
Що таке республіка?
Ні греки, ні римляни, ні германці не починали з «держави».
Всі починали з громади.
Греки вирішували свої справи на агорі — відкритому просторі, де кожен громадянин мав право голосу.
Римляни збиралися на форумі, де вирішувалися спільні справи громади.
Германці сходилися на тінґу — великій галявині, в центрі якої стояв могутній дуб. Тут вони приймали рішення.
Ми не знаємо, як виглядало місце зборів наших предків і чи стояв там дуб (пізніше це була вічева площа з дзвоном) — але це була форма того самого тінґу, форуму, агори.
Римська республіка офіційно називалася Senatus Populusque Romanus. У перекладі це означає «сенат і народ Риму». А республіка — Res Publica — «річ/справа спільна» (сенату і народу).
У праукраїнців, як і в германців, не було поділу на сенат і народ — всі були «сенатом», всі збирались разом та вирішували долю. Громада була монолітом. Отже слово «спільне» не мало сенсу.
Якби Рим не був розділений на сенат та народ, а був монолітом, то політичний устрій в Римі називався би Res Romana — Річ/справа римлян.
А як мала б називатися Київська республіка? Може Річ/справа киян? Русь киян? Київська Русь?
Що значить «Русь»?
Коли ми досліджуємо коріння слова «Русь» через логіку вільних народів, ми бачимо дивовижний ланцюжок понять:
Германське Thing (справа/річ).
Латинське Res (справа/річ).
Польське Rzecz (справа/річ)
Наше Русь — це теж справа/річ.
Це не випадковість і не поетична метафора. Це — одна й та сама політична форма, яка в різних народів отримала різні назви, але зберегла ідентичну суть.
Форма суспільної організації, де керує життям дві або більше законодавчих одиниць (сенат+народ, сейм+сенат) — це Res Publica. А якщо керує одна одиниця, як от народ — це Res.
(Коли Польща об'єдналася з Литвою, вона утворила структуру Rzecz Pospolita Obojga Narodów — «справа спільна обох народів»)
«Русь» — це форма організації, збірна назва озброєної громади, справа якої — добро всіх, хто належать до громади, справедливість і захист від ворогів.
Чи Русь мала кордони?
У германців тінґ не мав кордонів. Не було «держави Тінґу». Те саме з Руссю.
Русь — це не територія, а форма самоорганізації громади. Як германський тінґ, Русь виникала там, де є громада вільних господарів, об'єднана спільною справою, де кожен має право голосу і де є відповідальність один за одного.
(Сучасний приклад: українці переїжджають у Канаду чи Польщу, самоорганізовуються, визначають пріоритети, спільно відкривають суботні школи, хори, ансамблі, видають книжки. Території вони не мають, живуть у чужій державі — але в межах своєї громади вони власне створюють свою Русь. Без вічевого дзвону, але з тим самим принципом.)
Територія може змінюватися, кордони можуть рухатися, але громада, яка ухвалює рішення разом, завжди створює свою Русь — незалежно від того, де вона живе. Тому Русь могла бути у Києві, у Новгороді, у Полоцьку, у Галичі, чи в таборі на Дніпрі.
Оскільки кожне місто жило своєю Руссю (своєю Річчю/справою), то візантійські географи, арабські мандрівники та західні хроністи, побачивши цю величезну територію, просто узагальнили: «Це країна, де в кожному місті — Русь, отже, вся ця земля — Русь». Бо треба було якось окреслити це на карті.
Статус, а не етнос
Самі жителі ідентифікували себе за своїм містом — кияни, галичани, чернігівці, волиняни, новгородці. І території називали так само: Галицька земля, Чернігівська земля. Але коли вони виїздили торгувати у Константинополь чи Багдад, для тамтешніх митників вони були «русами» або «русинами». Може й так було, але «рус» означав не етнос, а статус — озброєного члена громади з правом голосу на Русі. Тому і псковитян, і киянин, і галичанин був русом, і це так було.
Наш мовний код закарбував словосполучення «на Русі». Бо «Русь» — це була площа, збори. Тому все вирішувалося на Русі, — так як би ми сказали на зборах, на Майдані, на виборах. Це ще раз говорить про те, що Русь для місцевих не була назвою країни. Міста мали назви і кордони, князівства і держави мали назви і кордони. А Русь, як і Республіка — це спосіб жити разом.
А ще одним доказом того, що Русь — це політична форма, яка не залежить від кордонів, є наступне: коли ми спробуємо вимовити «Московська Русь», наш мовний код насторожується: це звучить для нас дико. І не тому, що такого терміну нема в підручниках. Міг би бути — Москва всі літописи попереписувала так, як їй вигідно. Але навіть вона не наважилася масово впровадити цей потворний оксиморон, бо він є повним безглуздям.
Якщо Русь = Thing = Res = Вільна Громада, то там, де самоуправління громади немає, і ніколи не було, немає й Русі за визначенням.
Як Москва вкрала те, чого панічно боїться
Зібрати Русь — значить зібрати доленосні збори, раду.
Московія, вогнем і мечем приєднуючи до себе князівство за князівством, не «збирала Русь», а власне ліквідувала. А зліквідувавши, московський князь Іван III проголосив себе царем «всієї Русі» — тобто царем того, що вже не існувало — що сам він випалив дотла.
І тут ми підходимо до найбільшого абсурду в історії Східної Європи. На початку XVIII століття цар Петро І вирішив провести ребрендинг своєї деспотії, побудованої на ординських принципах. Йому знадобився красивий, європейський фасад. І він не вигадав нічого кращого, ніж перейменувати Московію на Росію (грецький варіант слова Русь).
Іронія в тому, що Москва вкрала назву «Русь», навіть не знаючи, що саме вона краде.
Петро мабуть щиро вірив, що «Русь» — це просто красиве ім'я для території та сакральної влади царя. Московські правителі, які все життя будували систему «вотчини» (де цар — бог, а всі інші — його безправні холопи), нищили будь-яку свободу, викорінювали самоврядування і фізично скидали вічові дзвони (як у Новгороді), взяли собі за назву слово, яке означає «Справа вільних людей».
Може тому сучасна Росія сьогодні так панічно боїться української мови, українського Майдану, децентралізації та нашої здатності миттєво самоорганізовуватися без наказу згори. Вони бояться цього, бо це і є справжня Русь — жива, самодостатня і горда Громада.
Вони вкрали назву. Ми зберегли код.
Русь — це не те, що можна захопити, перейменувати чи привласнити.
Русь — це те, що народжується щоразу, коли вільні люди стають пліч-о-пліч.
І тому вона завжди буде там, де стоїмо ми.
© O. Berezowska, 2026 Поширення дозволено лише за умови зазначення авторства та без комерційної мети (CC BY-NC-ND)
