Стрічка ФБ давно перетворилася на іконостас загинувших за Україну. Біль, сум і щем.
Але інколи, та де! — доволі часто ловлю себе на думці, що щось тут не чисто.
І от вчора зрозумів. Вся стрічка була зі світлинами 1)розстріляного воїна і 2) загиблого воїна. Відчуття зрозумілі. Але від деяких постів мене почало легенько нудити. Ніби все правильно: фотка+короткий припис.
Що ж тут не так? Все ніби як треба.
Прислухався до себе і зрозумів.
Лайки. Не собаки, не образливі слова, а звичайні фейсбучні мармизки.
Люди, яким не має що сказати по суті, знайшли, нарешті, тему, щоб зібрати їх як побільше.
Цікаво, ті хто лайкає такі пости, ви кому свої лайки адресуєте? Автору поста чи все ж такі його герою?
А чи не здавалося вам ніколи, що це хайп на крові: «Подивіться, який я патріот, я пам'ятаю героїв»?
«Нумо заб'ємо стрічку світлиною людини, яку мало хто з нас знав, аби всім показати, що ми причетні!»
Патріотичний ексгібіціонізм.
«Ну, це ж лише лайки, чого ти так?»
«Захарова нудить від українських Героїв. Геть московитську потвору!»
Дорогенькі мої, нудить мене не від Героїв. Нудить мене від «дітей лейтенанта Шмідта» — від фальшивих шанувальників. Від фальшивих. Бо, звісно, багато справжніх.
Причетність треба доводити справами, а не демонструвати.
Запитання: скільки днів вам потрібно, щоб геть забути його ім'я-прізвище? 2-3 дні, не більше.
Та вас і зараз запитай, ви вже не згадаєте. Тим більше, що гуляють дві версії.
Коли це роблять родичі, побратими, знайомі загиблого це зрозуміло і природньо. От і сходіть на їхню сторінку і там лайкніть, віддайте загиблому останню, хоч і таку скромну, шану і скажіть родичам слова співчуття.
Але ви рОбите так, ніби ви маєте до нього якесь особисте відношення і претендуєте на...прости господи лайки... Самозванці. Як мінімум, дуже низькі претензії на причетність.
Як жеж бути?
Українці мають чудову рису характеру — щирість. Нумо жити нею, а не гратися.
Чи замало Україна бачила фарисеїв?
Бачила-перебачила!
Фарисеї перетворили пантеон українських Героїв на «Бессмертный полк-2»
Не згодні!? А знайдіть хоч одну відмінність.
Я пожив там і пожив тут і маю право порінювати. Тому і не хочу, щоб тут було як там. Ви теж говорите, що не хочете, тож я вам лише відкриваю на це очі. Значить, ви дослухаєтеся.
Влучно каже Арестович, «не того ми вчимося в росіян».
Певен, нудить не лише мене. Цей вояк, напевне, блює, дивлячись цей фальш.
Він загинув за правду, тож не плюндруйте її, бо він з вас спитає.
«У Бога усі живі»