Як почнеш читати істориків, філософів, інших значних діячів Російської імперії, то перше враження: Мамо рідна, це ж якийсь фан-клуб імені Бандери і Мазепи! А тоді обдумає: Е ні, то імперці, цілком собі на умі, просто люди були освічені, їм в голову не приходило заперечувати очевидні факти і заміняти їх вигадками.
Як от, наприклад, Георгий Федотов: «В Украине проснулось национальное самосознание. Уничтожить это невозможно. Наша задача — уговорить их, что вместе развиваться лучше и быстрее».
Уничтожить это невозможно. Це Ленину і Сталину зразу двійка з історії. Хоча, може й ні. Але тим, хто патякає, типу Ленін шось там подарував Україні — точно. Якби Ленін зі Сталіним це чули, їм було б дуже обідно. Інтригуєш, соображаєш, знов інтригуєш, виграєш битву за Росію на межі сил і можливостей. На волосині ж все висіло. А ці «неблагодарные потомки» вважають твій спадок чимось «само собой разумеющимся» і шо ти був лох-добрячок і шось там ше «дарил».
А твоїх супротивників називають героями і святими борцями за волю України, хоча вони тобі програли.

Василий Ключевський — то взагалі, окрема тема. Мокшанин, який просто писав історію рідної землі та народу. Московії. Федотов такий: «Ключевский так хорошо написал за економику и религию. Почему же он ничего не написал за Империю?»
Коли людина, яка в своїй праці прискіпливо пояснює чим «холопи» відрізняються від «закупів», а «поместье» від «усадьби». А також оперує фразами «дефицит бюджета» і «капитал, не облагаемый налогом» описуючи часи Петра Першого. Нічого не пише за ту Імперію, то пояснення може бути тільки одне — Ключевський не вважав історію російської імперії історією своєї країни. Але чія ж вона тоді? Та усіх тих амбіційних хлопців з усіх усюд, яким хотілося подвигів, а дома було тісно. Імперія — це такий собі аналог транснаціональної корпорації тих часів.
Але Федотову, який родом з міста Новгородського князівства на кордоні з Московським, важко було зрозуміти як це — імперія не цікава. Бо це ж історія його роду, вибір предків.
Як важко и сучасним росіянам зрозуміти, що Афанасий Никитин не «русcкий», навіть не московский. Бо Москва захопила Тверь (читай — сучасний російський проект переміг) лише за 10 років до його смерті.
На перший погляд московський абсолютизм і догматизм не сумісні з амбіційними, гонористими та волелюбними. Проте, коли подивитися з іншого боку, то цей устрій може дати їм саме те, чого вони так прагнуть — абсолютну свободу. За рахунок прав і свобод московських підданих, але на них авантюристам начхати. Дома їх бажання рано чи пізно впираються у волю і потреби інших людей, а тут — «мечты сбываются». Тобто ти вдало продав свій меч. Звичайно, що це пастка, як і будь-який легкий шлях. Але поки вирують численні битви — це непомітно. А от нащадкам доведеться заплатити «невыносимой тоской» за тим, чого вони й сформулювати не можуть, бо ніколи не знали. І що безуспішно будуть ловити на полюванні та в численних самодурствах і «кутежах».
Але до того 19 століття ще треба дожити, а от у 15 столітті у «заробітчан» все прекрасно. Натреновані ліберальним ВКЛ, вони з легкістю роблять кар'єру в Москві. Власне кажучи, створюють ту Москву і Росію, яку ми знаємо нині.
Михаил Глинский, брат Елены Глинской, рідний дядько Ивана Грозного — ідеолог і організатор походів на Казань і Астрахань, а також Литву.
Захопити владу у ВКЛ не вдалося, то його рід вирішив побудувати свою Русь (чи Орду?). І заодно помститися всім кривдникам. Ще з часів легендарного предка Мамая.
Хоча, той козак з війська Вітовта, з яким великий князь блукав у лісі 3 дні після поразки у битві, аж поки не пообіцяв князівський титул і землі, може й не був нащадком Мамая. Але тоді все ще запекліше, бо чогось вибрав його у предки, хоча міг примазатися до будь-кого.

Романови, отримавши у спадок усе оце, гребли від Орди, а значить до Європи, з усіх сил. Аж Петро із столиці втік. А що ще було робити при живих і численних Рюриковичах. Тільки спаплюжити попередню династію та основу їх влади — орду і монголів так, шоб їх і мама рідна не впізнала.
Одне тільки те, що стосується зовнішності. Так, разом з монголами у їх війську прийшли й представники жовтої раси. Але самі монголи 12ст. — синьоокі блондини. А рід Чінгісхана — рудий. І десь третина воїнів у їх війську були християнами. Несторіанського обряду (ага, оголошені єретиками, забігли аж у Азію) але хто з рядових воїнів шо на Русі, шо у монголів, розбирався у таких тонкощах. В Христа віруєш? Вірую. Далі як у Кіплінга — Ми з тобою однієї крові.
І коли при наближенні монголів до міста виходили хресною ходою, то це наївність і релігійний світогляд, а тверезий політичний розрахунок.

Зрозуміло, що як Романовим треба було проект «Россия» переробити під себе, то куди діватися — позвали «інженерів сіменс» з української бурси.
За 20 років, від 1700 по 1720 — всі висвячені на начальницькі пости в московській церкві — українці. На новому місці хлопці закатали рукава і почали робити освіту, яка вийшла в них з виразним присмаком борщу :)
Бо ще у 19 столітті росіяни дивувалися:
- Що це за правило таке: Коли в українській мові така буква, то пиши в російській отака буква. А коли от така, то пиши таку букву. Як мені тим користатися? Спеціально людину наймати, чи шо?
А мені наче треба спогади москаля з 19 століття. Мені й так вчителька таке розказувала.
Та шо там говорити, одне тільки написання закінчення приізвищ -ов чого варте, іноземці передають його як off, такий там соковитий звук «ф». І таки в російській мові є цей звук. Бо не останні поети римують «лифт» і «отпустив». А засада в тому, що в українській мові звука «ф» немає. Та й от тобі й вся причина, чому там де він є в російській, пишеться буква «в».

От того Гоголь і писав російською, бо імперцям дійсно було цікаво, що таке Україна.
Козак Розум любив Елизавету. Може у Гоголя саме за цю царицю? Григорій Сковорода робив музикантом при дворі Елизавети, а у Катеринин двір не захтів, а пішов у мандри по селах...
Десь тут проходить тонка лінія між імперією та націоналізмом. Катя переписувалася з французькими філософами, який цей націоналізм і винайшли. Саме вона запросила французького повара, щоб створив російську кухню з того, що росло. Бо до того їли іноземне. Витягла на світло лахи з дідівських скринь і заходилася складати з них національний костюм. Ну й шо, що сарафан — то чоловічий одяг, спадок Сходу.

Сучасній людині важко зрозуміти, що то за світогляд. Зараз усі мають національну свідомість. Сучасні «імперці» — зовсім не імперці. А просто лайт-націоналісти. Хочуть 10% націоналізму, а того хто хоче 80% — називають екстремістом.
Бо імперія, з точки зору сучасної політичної свідомості — це «цілувати в сраку всяких чорномазих».

«Как объяснить нашу иллюзию? Почему русские в XIX веке забыли, что они живут не в Руси, а в Империи? В зените своей экспансии и славы, Россия сознавала свою многоплеменность и гордилась ею. Державин пел „царевну киргиз-кайсацкой орды“, а Пушкин, последний певец Империи, предсказывал, что имя его назовет „и ныне дикой тунгуз и друг степей калмык“. Кому из поэтов послепушкинской поры пришло бы в голову вспоминать о тунгузах и калмыках? А державинская лесть казалась просто непонятной — искусственной и фальшивой.» (с) Федотов

Коли настав час національних держав, росіяни псіханули. Для них монархічна стара держава була настільки абсолютом, що формула «кожному народу по державі, джерелом влади є народ, він створює державу під себе» — не вписувалися у світогляд зовсім. Тому виникло парадоксальне рішення — зберегти імперію, створивши для неї один народ, з усіх хто проживав на її території.
Не нації — державу. А на оцю державу — націю.
Але як стільки різних народів привести до одного знаменника? Коли люди однакові? Коли їм погано, кругом небезпека і вони ледве животіють.
Більшовики не були чимось абсолютно іншим чи ворожим цій системі. Смерть попереднього царя та його родини — звичайний прийом монархії.
Комунізм був сприйнятий не як соціальна теорія, а як релігія. Раю нема на небі, то його треба зробити на землі. Але щастя — річ суб'єктивна: хто був голодний, а отримав окраєць хліба, щасливіший за того, хто вибирає зі ста видів смаколиків. Бо робити вибір — то важко і стрес.
Тому біографія Сталіна не містить насправді ніяких кардинальних змін. Його політична діяльність є продовженням його навчання на священика. Звідси й сучасний мікс портретів Сталіна та ікон.
Основне завдання цієї жертви експеримент — нищити ресурси, матеріальні та інтелектуальні, щоб система не перейшла на вищий рівень, бо це буде означати смерть антинародного утворення.
І все це прикривається лозунгами про щастя народів, бо така сучасна політична термінологія.

Я навіть здогадуюсь, чому проект «Росія», розпізнав Леніна і Сталіна, як користувачів з адмінськими правами. Але нашо вам то знати.
Все одно спільний проект України та Московії «Росія» закривається.
По уму, це треба було зробити ще 100 років тому. Ну, капцани, як завжди, «тормоза».